Автостопом до Балтійського моря - „Молода Галичина“, 2 липня

|

Кореспондент „МГ“ проїхав Польщею безплатно понад 2 тисячі кілометрів, змінивши три десятки автомобілів

Написавши кілька статей про львівських автостопників, я вирішив і собі помандрувати у такий нетрадиційний спосіб. Вільний був лише тиждень, тож далеко не заїдеш. Вирішив навідатися до наших сусідів. Польща, хоч і поруч, але, окрім прикордонних районів, ми не так багато й знаємо. Візу отримав без проблем, тож запланував побачити Краків, Варшаву і скупатися у Балтійському морі. До моєї тижневої атракції приєднався досвідчений автостопник Ігор Губіліт, який торік подорожував до Байкалу та Сирії.

Зустріч із землячкою-галичанкою

Зі Львова до Кракова діставалися окремо, бо двох хлопців в одну машину не візьмуть – бояться. Домовилися зустрітися біля Марієцького костьолу о 12 годині. Якщо хтось не встигне, то приходитимемо сюди щогодини доти, доки не побачимось. За таким принципом – у кожному місті.

Автостоп і в Україні непоганий. За дві години я був уже на кордоні. Перетнути його непросто, водії неохоче беруть попутників, адже ті часто везуть недозволену кількість цигарок чи горілки, й тоді митники завертають увесь автомобіль. Та одна польська пара, переконавшись, що у моєму наплічнику нічого, крім намету, спальника та одягу, немає, погодилася підвезти. Польські митники вимагали показати еквівалент – $300, яких у мене, звісно, не було. Навіть з грошима водія та його дружини не назбиралося потрібної суми, але митники, трохи попручавшись, пропустили мене.

Оскільки зі Львова виїхав о шостій вечора, то до Жешова потрапив лише після півночі. Уночі важче зупинити авто, тож подався за місто ставити намет і лягати спати. Але при виїзді з міста на автобусній зупинці „стопила“ симпатична дівчина. Спитав, звідки і куди прямує, і виявилося: вона – львів’янка. Ото несподіванка! Тож перше знайомство з Польщею вийшло українським. Іоланта – так звали дівчину – навчається у Жешові, а живе в гуртожитку, що за 20 км. Трохи загуляла і не встигла на останній автобус, тож вирішила когось зупинити. Дуже зраділа, що зустріла мене, бо самій страшно вночі добиратися автостопом. І замість ночівлі у наметі я опинився в гуртожитку, та ще й у корпусі для іноземців, де мешкає майже сотня українців. В інституті вони вивчають економіку. Але то був період іспитів, усі студенти посилено до них готувалися, тому тривало там не затримався.

Уранці їхати автостопом – одне задоволення. За 10 хв. обов’язково хтось підбере, а польські водії навіть раді, що в їхньому автомобілі – гість, та ще й з України. Особливо пощастить, якщо вас підбере далекобійник. Коли йому доведеться повертати в інший бік, він через радіозв’язок знайде іншу „фуру“, яка повезе далі. Далекобійники спершу приглядалися, чи не захочу я поцупити їх „мобільника“. Та коли переконувалися, що їхній гість без злих намірів, ставали справжніми приятелями: і нагодували, і сувенірами обдарували (аби не залишатися у боргу, удома запасся українськими презентами – поштівками з видами Львова, аудіокасетами з українською музикою, синьо-жовтими прапорцями з написами „Слава Україні!“). Далекобійник проїхав зайвих 15 км тільки для того, аби мені було зручніше діставатися.

Водії розповідають, що після входження Польщі до Євросоюзу майже нічого не змінилося. Ціни загалом зосталися старими, лише подорожчали деякі продукти, а от техніка подешевшала. Черг на західному кордоні вже нема, з чого дуже тішаться далекобійники. Перевезення вантажів на Захід значно краще оплачуються. Якщо у Польщі отримують від €300 на місяць, то за поїздки у ті країни – до €1200. Узагалі там нині значне безробіття, і доволі часто поляки розповідають, що планують виїхати за кордон.

Ніч у Ягеллонському університеті

Краків недарма порівнюють зі Львовом: ні поляки, ні українці не знають, яке ж місто гарніше. Але у Кракові значно більше туристів, а ще є замок „Вавель“ та річка Вісла, хоча у ній ніхто не ризикує купатися. Площа Ринок заповнена вуличними музикантами, які грають класичну, рокову і народну музику. Кажуть, часто на головній площі Кракова грає кобзар, якого можна побачити і у Львові, однак мені не пощастило його зустріти. А ще – там нові, ніби космічні, трамваї.

Зустрівся з Ігорем, і ми пройшлися центром Кракова, увечері подалися за місто – ставити намет. Та в автобусі познайомилися із студентами Ягеллонського університету і тієї ночі знову мали дах над головою.

Гості з України для них – щось екзотичне й цікаве. З цієї нагоди студенти організовували забаву з гітарою та пивом. Порозумілися без проблем. За кілька годин ми вже спілкувалися польською, а вони – українською. І підранок вільно розмірковували на філософські теми…

Треба сказати, що поляки не знають так багато пісень, як українці. У їхньому репертуарі – кілька найпопулярніших хітів і все (недарма у нас жартують, що поляки співають тільки дві пісні: „Jeszcze Polska nie zginela“ та „Hej, sokoly“). Якщо в Україні панує засилля російської попси, то в поляків – англомовної. Виникло враження, що американських пісень там знають більше, ніж польських.

Якщо у нас серед хлопців найпопулярніша літня зачіска – „на коротко“, то більшість краківських фацетів – зарослі, з чудернацькими витворами на голові, сережками у вухах та носі. Часто і під час навчання студенти працюють або ж у липні-серпні їдуть до Англії, Голландії на сезонні сільгоспроботи. Зароблених за 1,5-2 місяці грошей їм вистачає на увесь навчальний рік.

Із наметом – по Варшаві

Наступного дня ми попрямували до Катовіце, найбільшого міста Силезії, де жила наша приятелька Агнешка. То шахтарський регіон, велике скупчення міст (як у нас на Донбасі). Під Силезією – тисячі печер, де колись видобували золото, багато з яких нині відкриті для туристів. Найцікавіше у Катовіце – величезний планетарій, у якому можна побачити і дізнатися усе про рух планет та зірок.

Агнешка склала останній іспит, і до Варшави ми рушили вже втрьох. Того дня знову щастило – усіх трьох забрали в одне авто. Жінки-водії рідко когось підбирають, а тут одна пані забрала нас усіх. Ірені Руман – за сорок, але душею – молодша за нас. Здавалося, сама б рада була поїхати кудись автостопом. Провезла нас 200 км до самісінької Варшави, де жила, висадила у центрі, а ввечері ще й забрала додому. Коли б знав, що аж так пощастить, то не носився б по польській столиці із трикілограмовим наметом.

Загалом Варшава мене не дуже вразила. Під час війни майже усі її пам’ятки було зруйновано. З 19-ї до 23-ї вхід у всі музеї безплатний. У Варшаві багато міні-хмарочосів. На один із таких – 42-поверховий палац культури і спорту, подарований Польщі Радянським Союзом – піднімають на ліфті, але коштує це недешево. А пішки не впустили. На жартівливий аргумент, що „наші діди його будували, а тепер ви за це з нас гроші здираєте“, у холі посміялися, але толерантно відмовили.

Того дня у Варшаві виступала співачка Руслана. На жаль, про це ми довідалися запізно. Пані Ірена запросила нас подивитися польське весілля. Проходить воно млявіше, аніж у нас. Самі поляки кепкують, що в них ніхто не танцює і панує офіціоз доти, доки не вип’ють. А коли вже добряче хильнуть, то й не до танцю.

Хитра „дорожня грамота“

Якщо в інших польських містах перед пішохідними переходами автомобілі завжди зупиняються, від чого ми були у захваті, то в столиці водії такі ж нахабні, як і у нас. Надто людно, гамірно, тож хутчій попрямували на Балтійське море. Кілька годин їзди гарними дорогами – і ми в Гданську. Місто-порт зачарувало не менше, аніж Краків. Зовсім інша архітектура старої частини, де ніби справді потрапляєш на кілька століть назад. Бачили пам’ятник Янові Собеському, подарований Гданську від міста Львова. А от море в червні надто холодне. Стільки їхати і щоб не скупатися, ми не змогли. Але у воді, зчіпивши зуби, пробули якихось символічних 30 секунд.

Якщо будете у Гданську, обов’язково заїдьте у замок Мальборк, що неподалік. Це – найбільший середньовічний замок у світі, збудований хрестоносцями понад 700 років тому. Його масштаби справді вражають. Мальборк значно масштабніший за кам’янець-подільську фортецю, споруджений із червоної цегли – як і всі старі споруди тих країв, а всередині – наче в середньовіччі. Півдня було замало, аби все там оглянути.

Вхід у замок – 12 злотих (майже 16 грн.). На це у Ігоря заготовлена маленька хитрість. У Львові він зробив „дорожню грамоту“ – посвідчення, у якому зазначено, що він – керівник експедиції „Польща сьогодні“ однієї із львівських молодіжних організацій. Метою експедиції є дізнатися про життя молоді, культурні та історичні цінності, а згодом написати книжку. Обов’язково – фотокартка і штамп. Документ нині цінується більше, ніж якісь слова. Тож касир задля такої важливої речі продав нам пільгові квитки, втричі дешевші. „Дорожня грамота“ впродовж мандрівки допомагала нам ще кілька разів.

За тиждень ми проїхали понад 2 тис. км, змінили 30-32 автомобілі кожен, від „малюха“ до „мерседеса“, на якому їхали під 200 км на год. Лише раз почули від водія: „Київ можете залишити собі, а Львів доведеться віддати“ – і то жартома. Загалом же до нас, українців, було прихильне ставлення і навіть підвищене зацікавлення. Водії ж – народ неординарний, замолоду й самі подорожували автостопом до Італії, Іспанії. Один із них – із Торуня – показував нам свій дім: купив колись старий костьол, відремонтував і перетворив одну половину у приватний музей, іншу – у прекрасну домівку.

Польща полишила приємні спогади. Витратили по 200 грн. кожен (половина суми пішла на сувеніри, решта – на дорогий міський транспорт і харчі). Воістину по-студентськи. Автостоп настільки хороша річ, що швидко затягує. Тепер у Львові, коли бачу „фуру“, виникає нестримне бажання втекти від буденності, спакувати наплічних і дременути ще кудись…

Максим БАЛАНДЮХ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...