Капітан “Піккардійської терції” про щурів і карликів - „Ратуша“, 1 липня

|

Після повернення зі зйомок популярного шоу “Форт Буаярд” власкор студії “1+1” Люба Сорокіна, як і обіцяла, відразу дала перше інтерв’ю “Ратуші”.

— Отже, Любцю, на щиті чи зі щитом?

— Відразу поясню: згідно з підписаною угодою про нерозголошення, я просто не маю права інформувати громадськість ні про результати гри, ні про конкурси, у яких ми брали участь. За порушення цієї заборони на мене чекає величезний штраф.

— Добре, спробуємо сформулювати питання по-іншому: тобі, як капітанові команди, не соромно після приїзду дивитись співвітчизникам в очі?

— Ні, не соромно. Ми з “піккардійцями” зробили все, що змогли.

— А як загальні враження?

— Почну спочатку: дорога важка і виснажлива. Спершу потягом зі Львова до Києва, потім літаком із Києва до Парижа, і, врешті, автобусом із Парижа до Шателіона. Разом із нами, командою “Піккардійська терція”, їхали силачі – стронгмени і команда КВК “95-й квартал”. Богатирі розважались тим, що на зупинках під здивовані погляди французів штовхали руками величезний автобус “Неоплан”, “Терція” всю дорогу співала. По приїзді ні в басейні, ні в океані жодного разу не скупались – було надто холодно.

— А як французькі чоловіки?

— О, шарман! Галантні, доглянуті, вічно усміхнені. Щоправда знання англійської у розмові з французами допомагає не дуже – вони часом просто відмовляються спілкуватись англійською.

— Як годували?

— Слимаків, на жаль, спробувати не довелось, а от устриць і доброго французького вина скуштували. Ми з Дональдом взагалі-то надавали первагу продуктам моря і розмаїтим соусам.

— Може, все-таки привідкриєш перед читачами якісь нюанси “Форту Буаярд”…?

— Ну, можу сказати, що ми стали 1004-ю командою, яка взяла участь у цьому шоу, і першою, яка зробила подарунок продюсеру панові Дід’є – набір пляшечок горілки. Ми подарували й набір листівок про Львів знаменитим карликам Отоні та Діді, котрі бігають просто зі скаженою швидкістю. До речі, саме Дід’є вчив нас, як потрібно правильно брати в руки павуків і скорпіонів, а також втішав розповідями, що за 15 років цієї гри не було жодного серйозного НП – заходи безпеки тут на першому місці.

— А як же знамениті буаярдівські щурі?

— Є нюанс: щурі тут не скажені і “знезаражені”, а гадюки — не отруйні.

— Тобто нічого страшного?

— Не треба мене провокувати. Після завершення зйомок тільки й снились розмаїті жахіття, а особливо коли …(викреслено цензурою з метою фінансової безпеки Л. Сорокіної. – Авт.).

— Якщо команда виграє, то куди йдуть гроші?

— Згідно з угодою, яку ми підписували, всі виграні кошти мали б іти на цільову благодійницьку допомогу конкретній людині чи організації в Україні.

— Запам’ятались кумедні моменти?

— Ми повертались через Шереметьєво, багато пасажирів – росіяни. Один силач кричить іншому: “Слухай, під’їдь на ВДНГ. Там комбайн треба буде підняти”. Інший розповідає знайомому телефоном про змагання у форті: “Та все було добре. Щоправда, трохи в полон попав. Але хлопці виручили”. Росіяни дивляться зі співчуттям – думають про Чечню…

— Якщо це не таємниця: крім вражень, що ти привезла з далекої Франції?

— І я, і “Піккардійська терція” купили собі гарні картини з зображенням форту Буаярд, на яких і розписались. Дуже хотілось потішити рідних чимось ексклюзивним, і я купила додому дві елегантні діжечки, у кожній із яких мало б бути по 250 грамів справжнього французького сиру. Злий жарт зіграло зі мною незнання французької – сир виявився звичайним маргарином, а скільки я за нього віддала — краще не згадувати.

Микола САВЕЛЬЄВ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...