Холостий постріл державності? - „Високий Замок“, 30 червня

|

Шістдесят три роки тому, 30 червня 1941 року, львівська радіостанція проголосила на весь світ, що у Львові відновлено Українську Державу. Несподівано для учасників світової війни за Україну сама Україна заявила про своє право на державність.

В сенсі утвердження держави де-юре проголошення завершилося невдачею: гітлерівська Німеччина, яка розглядала нас як предмет своєї колоніальної експансії і ніяких самостійних держав тут не бажала, дуже швидко перейшла до репресій над виконавцями Акта відновлення держави – декого з міністрів розстріляли, інших повідправляли до концтаборів. Отож, на думку деяких істориків і державних діячів найвищого рівня, нічого видатного не сталося – холостий постріл та й годі.

Важко погодитись з таким ставленням, бо Акт 30 червня дає нам, українцям, такі підстави для утвердження національної гідності, повз які люди, що вболівають за майбутнє держави, не мають права проходити байдуже.

Насамперед цей Акт виявився фактом відкритого спротиву українців-державників гітлерівським нацистам. Півстоліття радянська пропаганда втовкмачувала нам про співпрацю бандерівців з гітлерівцями, очевидно, розраховуючи лише на безальтернативність своєї інформації. Але в Кобленці зберігся архів ґестапо, і виявляється, що “співпраця” почалася з арешту Бандери і Стецька

6 липня 1941 року, розстрілу українського міністра лісового господарства П’ясецького у вересні цього ж року. Якщо додати лише закатованого в ґестапо міністра поліції України Івана Равлика та нелюдськи знищених в концтаборі Освєнцім братів Степана Бандери Олексу і Василя (з них здирали дротяними щітками шкіру і купали у вапняному розчині), то картина “співпраці” значно прояснюється. Останній факт доволі просто пояснити примітивним шантажем Степана Бандери гітлерівцями – Акт відновлення держави проголошувала революційна (бандерівська) ОУН, і відкликати його міг лише Провідник, і от саме цього ґестапо ніяк не могло примусити його зробити, але дуже прагнуло.

Чи був цей Акт марним? Тоді задамо собі інше питання: а чи не було марним проголошення Карпатської України, жертви патріотів на Красному Полі біля Хуста, чи просто тих, що були крадькома розстріляні угорською жандармерією і польською поліцією на тепер уже спільному кордоні двох окупантів українських земель? Ця держава не довго встояла проти угорців, але цього року ми відзначали її проголошення за участю найвищих державних керівників. Що ж не так з Актом 30 червня, що ми не відзначаємо його на державному рівні?

Ми, з одного боку, дуже повільно позбуваємося стереотипів чужої пропаганди, що самостійна українська держава – це погано. З другого, не можемо собі уявити, що боротьба нації за своє самовизначення – процес перманентний і триває доти, доки нація живе. Чи має ця нація державу чи ні, для її збереження менш важливо, аніж наявність волі до національного життя. І ті, хто в конкурентній боротьбі за місце їхньої нації під сонцем воліють спричинитися до перемоги своїх, насамперед прагнуть розмити мораль чужих, оцю переконаність на право нації жити. Живучи в інформаційному просторі, сформованому людьми, не прихильними до нашої державності, ми, українці, коли дивимось кадри війни в Палестині, Іраку чи Чеченії, сприймаємо національну боротьбу як тимчасове явище. Поборолись – і перестали. І для нас, українців, боротьба за наше національне існування нібито вже в минулому.

А ТУЗЛА?

Акт відновлення Української Держави надихає свідомих громадян боротись за свою державу в будь-яких, навіть безнадійних умовах. Це ті, кому є байдужою держава, або ті, кому вона є кісткою в горлі, кажуть про марні жертви в безнадійній ситуації. Вони так будуть казати про Крути, про Закарпаття, про УПА. Але нація є поняття не ковбасне, а духовне, і тут враховується насамперед кров, пролита в інтересах спільноти. Це не наш, український винахід, і не наша винятковість. Приклади трьохсот спартанців і Жанни Д’Арк ілюструють значення жертовності для формування державної свідомості народу. Акт 30 червня є фактом нашої слави, і цуратися його можуть лише ті, кому наша держава, як держава українського народу, не потрібна.

Світ боровся з Гітлером? Ми теж боролись, і поклали немалі жертви у цій боротьбі. Нам закидають, що ми кілька тижнів намагались знайти порозуміння з одним із окупантів, який на той час був сильнішим за нас? То Англія і Франція продали цьому ж окупантові Чехію, і ніхто їх за це не засудив, Сталін взагалі організував парад переможців над Польщею в Бресті, де червоноармійці марширували разом з гітлерівцями. Їх теж не осуджують. Ми боролись за свою державу на своїй землі. “У нас нема зерна неправди за собою…”

Рано чи пізно, але владі у цій державі доведеться щось робити з тою датою і з тими подіями. Бо людей, зазомбованих совдепівською пропагандою, стає все менше, і для загалу абсурдність деяких історичних установок старого зразка стає очевидна. Чи боролась радянська армія за самостійну українську державу? Кожному, хто жив у Радянському Союзі, відома відповідь на це питання. Але гляньмо, як відзначаються ювілейні дати звільнення територій України червоною армією від гітлерівців. Ніхто не забирає червоноармійцям честі і слави боротьби з гітлерівцями, але не можна доводити історію до абсурду! Бо як послухати деяких наших політиків на тих урочистостях, то це червона армія принесла нам синьо-жовті прапори, а Бандера з друзями збройно перешкоджали самостійницьким потугам червоноармійців і чекістів.

Якщо в ґестапівських протоколах допитів записано, що Степана Бандеру репресовано за відмову відкликати самостійність України, то називати його гітлерівським прислужником безглуздо. Якщо в протоколах допитів НКВД батька Степана – отця Андрія Бандери – записано, що він засуджений до розстрілу за своє переконання в необхідності незалежності України (справа НР 7129-П зберігається в Управлінні СБУ м. Києва), то, очевидно, слідчий незалежної України не будував.

Тринадцять років Акт відновлення Української Держави ставить перед найвищою в сьогоднішній Україні владою питання, які вимагають підходів з точки зору моралі, і весь цей час влада відмовчується. Несамохіть насувається питання: а якби так наші нинішні державотворці опинились перед вибором: Заксенгаузен і мученицька смерть близьких чи відміна Акта 24 серпня 1991 року, що б вони вибрали? Той, хто не розуміє чужої пожертви, не здатен і на свою…

Ярослав Сватко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...