Антиукраїнський випускний в українській школі - „Львівська газета“, 30 червня

|

Спробуймо уявити собі ідеальний випускний бал: юнки в розкішних сукнях запрошують до святкового вальсу батьків, галантні хлопці милують око своїх мам, на адресу вчителів лунають слова подяки за невтомну клопітку працю, звучить вишукана українська пісня, мелодія якої змушує здригнутися навіть зачерствілу душу, цікаві та дотепні українські забави урізноманітнюють свято.

Натомість, хоч як прикро, соромно та боляче говорити, на випускному вечорі доньки я побачила цілком іншу картину. Розпочала (чи то розпочав?) забаву імітатор (імітаторка?) Вєрки Сердючки, тому відразу стало зрозуміло, що ми живемо не в самостійній Українській державі, а в колишній совєцькій колонії, де гидотний суржик не лише нищить нашу предковічну мову, а й спотворює мислення, бо ж відомо: “Хто ясно мислить, той ясно говорить”.

Не встигли всі оговтатися від надівання на дівочі голови рудих перук, клоунських шапок та інших атрибутів цієї “звєзди” (звичайно, під російську попсу!), як ансамбль ресторану “Високий Замок” (саме там відбувалася ця урочиста подія) розпочав своє музичне оформлення, яке, як мені пояснили, мало бути максимально українським. Проте “українськість” ансамблю була напрочуд неповторною, позаяк українські пісні змінювали російські, а дві мови (кожна з фальшивим акцентом) виглядали такими антиприродними, як дві голови в чорнобильських телят-мутантів.

Аби ніхто “не засумував”, випускників ощасливив ансамбль циган, які теж задалеко відбігли від рідної мови та співали мовою колонізатора.

Примітивізм, убозтво та несмак людини, яка це все замовила, очевидний, можна їй хіба що поспівчувати, бо ж любов до рідного, українського, всмоктують із молоком матері. Відтак любов до землі, де ти живеш, до пісні, яку чуєш, до мови, якою говориш, має бути не обов’язком, а звичайною потребою, – це так просто, як пити чисту воду з дідівської криниці та чути спів соловейка ранкового літнього світанку.

Але спробуймо проаналізувати інший бік справи: маємо ж ми українську національну школу, яка повинна прищепити любов до всього, що рідним зветься. Моя незабутня 23-тя середня школа, в якій учився батько, згодом я, а тепер і моя дитина, очевидно, геть забула про національно-виховний аспект, бо такий випускний відбувся там уже вдруге (попередній – минулого року).

Одразу постає запитання: кого випускає у світ школа. Чи це люди, які гідні відстоювати право рідної мови на своїй споконвічній території, чи це манкурти, для яких втрата себе (тому й своєї мови) не є жодною проблемою? З огляду на мізерну кількість дітей, які ігнорували це “двоязике” дійство, мабуть, українську Україну побудувати буде дуже тяжко. Я намагалася бодай щось змінити в спаскудженні випускного моєї доньки – допомагали мені цього року (минулого чомусь такої проблеми не виникло) заступник директора з національного виховання та класний керівник, – але все зазнало фіаско.

Імовірно, якби кожен виявляв мовний спротив і виходив із зали, коли грає чужинецька музика, ситуацію можна було б змінити, але…

Підсумок випускного: жодного танцю для вчителя, ніяких українських забав, незначна кількість українських пісень… І це в той час, коли вся Європа захоплюється “Дикими танцями” Руслани (хоча, на жаль, англійською).

Маю надію, що ми ще не втратили здатності творити власну державу, відтак маємо право на рідну мову в рідній школі. Окрім цього, українська мова за фонетичною розкішшю, фразеологічним багатством, словотвірними можливостями, синтаксичною гнучкістю посідає 3-тє місце серед мов світу (після перської та французької). Аби зрозуміти велич, престиж і багатство своєї мови, замало, певно, й цілого життя. Щоденне наше буття є буттям з мовою і в мові, бо вона невіддільна від кожного з нас, як шкаралупка від равлика.

Згадаймо відомий факт. У XIX столітті канцлер Німеччини Бісмарк назвав своїм головним командувачем у переможній франко-прусській війні шкільного вчителя. Зрозуміло, що саме розвинена освітянська система дозволяє виховати почуття патріотизму та національної свідомості. На жаль, наша школа не виховала в дітей ні почуття гордості за Батьківщину, ні почуття любові до рідної мови.

А останній акорд шкільного життя яскраво продемонстрував аморфність і безхребетність педагогів і керівництва, які поступилися перед натиском хамства та примітивізму.

Оксана Микитюк – доцент кафедри української мови Національного університету “Львівська політехніка”,

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...