Андрій Курков: “Я вже звик, що моє прізвище стало логотипом...” - „Ратуша“, 24 червня

Андрій Курков відбув бойове хрещення презентацією у Львові. Очевидно, тепер львівський Форум видавців включатиме до своєї програми зустрічі й з цим найвідомішим у світі українським письменником. Тим паче, що тепер в Україні його твори не тільки видають, а й перекладають з російської на українську. Уже вийшов двотомник вибраних творів “Ігри по-дорослому”, наступного року в Тернополі має вийти переклад нового роману “Последняя любовь президента” (яку недавно опублікувало харківське “Фоліо” і яку автор презентував у Львові). Видавати твори Куркова запланувала й літературна агенція “Піраміда”.

— Наскільки ваша цікава й строката біографія відображена у ваших текстах?

— Я використовую маленькі деталі біографії у своїх творах. Але от якось хотів написати про свій досвід в одеській в’язниці, почав навіть писати роман чи іронічну повість, але зупинився, бо це та частина біографії, яку ще рано заторкувати. Попри те, що це було давно, 20 років тому.

— Молодим амбітним письменникам, які хочуть здобути популярність, ви порадили б іти вашим шляхом — тобто наполегливо штурмувати видавництва своїми текстами?

— Ну якщо є наполегливість… Адже я надсилав свої пропозиції 17 років. І при цьому в будь-якому разі не переставати писати, а працювати далі, бо якщо прийде успіх, треба мати за плечима багаж.

— Можливо, тепер є коротший шлях до успіху?

— Думаю, тепер для письменників краща ситуація, ніж коли я починав. Тому що я був у чорному списку, мене не друкували з політичних міркувань. А зараз цензури не існує, зважають на якість, а не на політику. Знаю, що видавці, наприклад, “Фоліо”, шукають авторів — звичайно, не графоманів. Автору, який подає надію, допоможуть, зроблять промоцію. На Захід прорватися — складніше, хоча мені в ті часи виявилося легше прорватися там, ніж тут. Зараз — навпаки, молоді мають більше шансів у нас.

— Існує думка, що тема України нецікава зарубіжним авторам. Ви своєю творчістю спростовуєте її…

— Будь-яка тема може бути цікавою, якщо її цікаво подати. У Німеччині зараз дуже полюбляють Юрія Ридхеу, російського якута-чукота — саме тому, що він зумів зробити тематику чукотського народу цікавою західному читачеві. Я зацікавив українською тематикою. Пєлєвіну цього не вдалося. Хоча багато грошей було витрачено на рекламу на Заході, і славісти допомагали, але його книжок уже нема в книгарнях. Адже читачам потрібна саме історія, якої Пєлєвін не розповідає. Якщо запропонувати постмодерні формули, то молоді покопаються — знайдуть, не знайдуть, але масовий читач не піде до цієї книжки.

— За кордоном багато письменників живе з власних творів?

— Мало. В Англії близько десяти, у Польщі — півтора-два, у Німеччині — може, п’ять.

— Ви знайомі з літературною тусівкою за кордоном. Якщо порівняти ситуацію тут і там…

— На Заході спілкуються письменники, чиї твори виходять в одному видавництві, а також активні автори, які відвідують ярмарки. У нас уже як тусівка — то тусівка. Тобто це письменники, які разом п’ють, творчого спілкування наразі дуже мало. Правда, потрохи починається.

— Ви один з небагатьох письменників, який має творчу майстерню. Це не обмежує польоту фантазії?

— Я багато текстів пишу в поїздах, у готелях, під час поїздок за кордон, тому що там мене ніхто не відволікає, там нема трьох дітей і дружини. Я дуже радий, що встиг купити собі однокімнатну квартиру в старовинному будинку на Софійській площі. Йду туди як на роботу, бо треба якось переключатися від домашніх справ. Навіть за старими радянськими законами член творчої спілки мав право на додаткові 20 квадратних метрів, якщо вони в нього є.

— З якими українськими письменниками ви найбільше спілкуєтеся?

— З Олександром Ірванцем, Сергієм Жаданом, Євгеном Положієм, Олесем Ульяненком, Женею Пашковським, тепер ще й з Марією Матіос. Мені страшенно сподобався її останній роман “Солодка Даруся”.

— Ви якось сказали, що є мало книжок, які приносять задоволення. Які це книжки для Вас?

— Смачно написані і про цікаве. Або смачно й цікаво написані будь про що. Можна написати поганий історичний роман, і історія відразу видасться нецікавою читачеві. Можна написати класний історичний роман, і людина зацікавиться історією.

— Вам подобається писати кіносценарії? Їх простіше писати?..

— Простіше. Але я вже майже покинув писати кіносценарії. Бо закінчений кіносценарій — це ще не закінчений твір. До кіно-сценарію може втручатися хто завгодно: продюсери, режисери, оператори, актори… Це колективна праця. Крім того, праця негарантована, бо будь-якої миті можуть зупинити фінансування.

— Як ви ставитеся до так званих літературних чорноробів?

— Це поденщина, це не творча робота. Якщо вони наб’ють руку і напишуть щось нове під своїм прізвищем, тоді я скажу, що це була гарна школа. Я ж відпові-даю тільки за свою руку, за свої думки.

— В Україні наразі не дуже поширена така практика…

— У нас дуже недорозвинена комерційна письменницька діяльність. Масова література рівня Марініної в нас не існує. А рабська робота виникає, коли видавці вимагають багато, а автори не встигають. По 8 романів на рік неможливо написати, я ледь-ледь пишу один на рік. Я колись зустрічався з Марініною і сказав, що прочитав її роман “Чужа маска”. Вона майже обурилася: “Навіщо тобі це треба, у тебе що, багато вільного часу?” Це чесна позиція, вона знає, що робить: продукує масову літературу, яку читають.

— Ви кажете “масова література рівня Марініної”. А свої тексти ви означуєте як “масову літературу рівня Куркова”?

— Я пишу белетристику. Але белетристика буває різною. У Марініної вона спрощена, для найбільш масового читача, там нема глибоких думок, основне — детективна інтрига, простий сюжет, проста однолінійна історія. У мене досить складні романи. Вони мають багато простих історій, але складну композицію, вимагають більше зосередитися під час читання, більше думати. Я знаю, як писати масові твори, але не хочу. Коли в Україні щось стається і потрібен коментар на Заході, то до мене звертаються, мені замовляють статті. Якби я був письменником детективів рівня Олександри Марініної, ніхто б до мене не звертався. Мене би сприймали як розважального письменника, який просто заробляє гроші. Натомість вважають мислячим письменником, тому мені потрібен мислячий читач.

— Тобто ви не заперечуєте проти такого формулювання: “масова література рівня Куркова”.

— Не заперечую. Я вже звик, що моє прізвище стало якимось логотипом, яке використовують з позитивом чи негативом.

“Книжкик-review” навіть пожартував: під портретом відомого турецького письменника Органа Памука, якого я запрошував до України, написали: турецький Курков.

Розмовляла Наталія ДУДКО