Архітектурна мультикультурність Львова - „Поступ“, 22 червня

Проблема постає вже на побутовому рівні при проведенні екскурсій. Не раз доводилося чути: „то є польське місто“. Відразу виникає питання: що тут польського? Якщо брати за етнічним складом населення, то, справді, був час, коли місто населяли поляки. Але був час, коли тут проживали євреї, німці. Чому місто не називають, скажімо, німецьким? Воно „польське“ за приналежністю до певної держави? Так, місто належало до польської держави. Але так само, місто належало до австрійської держави, та чомусь ніхто не називає місто австрійським.

Часто стикався із ситуацією, коли інтеліґенти, доктори наук у певній галузі боялися сказати, що Львів – місто українське, власне з погляду архітектури та його історичного розвитку. Це проблема сприяє закомплексованості львів’ян і потребує розв’язання.

Я вважаю, що буде великою помилкою взагалі стверджувати, що місто є українським, польським чи австрійським.

Львів має різні періоди свого розвитку. Термін „давньоруський“ сьогодні вважається некоректним і не вживається істориками. Це породження совєтської науки, що сповідувала спільність народів. Політично та історично коректним буде термін давньоукраїнський, що відповідатиме княжому Львову з конкретно визначеною територією. До речі, Казимир коли прийшов до Львова, не додав нових територій, і місто зберігає архітектуру давньоукраїнської осади. І хоча там були церкви, мечеті, але планувальна структура міста (Площа Ринок, Підзамче) не могла виникнути у XIV ст. Згідно з урбаністикою, цей планувальний тип характерний для давньоукраїнських міст.

Коли я кажу „українська архітектура“, це достатньо умовно. Національна архітектура взагалі відносне та умовне поняття, хоча його можна певним чином окреслити. Нещодавно мали цікавий семінар – декілька австрійських студентів приїхали до “Львівської Політехніки” для виконання курсової роботи з архітектури дерев’яної української церкви. Між нашими та австрійськими студентами виникла цікава дискусія. Наші студенти при написанні ескізів виявили низку стереотипів щодо вирішення просторової форми церкви: намагалися зробити її купольною, центричною, триверхою, прив’язувалися до якоїсь конкретної традиції (лемківської, гуцульської чи тридольної, що сприймається як традиційна українська форма). Австрійські ж студенти проектували більш технологічно: стоянки, під’їзди, громадські центри тощо. Уже тут бачимо проблему у сприйнятті просторових виявів традиції.

Спонукає до роздумів про архітектуру Львова і його сучасна розбудова. Побудова банку на площі Міцкевича несе певну символіку нової архітектури. Що за нею стоїть? Чи це насадження чужої архітектури, чи це розвиток українського? Чи це випадкові речі, що проявляються як творча кондиція певного автора? Звідси наступні питання: як чинити, як маємо свідомо розвивати це місто? Напевно, це не можна зробити на основі законодавства, бо не можемо написати: має бути українська архітектура (така постановка питання сама по собі є цікавою і потребує теоретичних напрацювань).

Зараз маємо коло архітекторів, сформованих у совєтські часи, які не вивчали об’єктивної історії архітектури, серйозних науково-методологічних чи історичних досліджень. Подібна доґматичність вишколу архітекторів проявляється донині. Маємо велику проблему з архітектурним плануванням Львова, бо архітектори намагаються, але не можуть відійти від певних штампів. Сьогодні будівництво „вривається“ у центральну історичну частину Львова. І це не є спроба реставрації чи спроба вписатися в історичне середовище, і виглядає, що архітектори не збираються перейматись цим.

Обговорюючи архітектуру Львова, варто взяти до уваги декілька пам’яток, що вважаються українськими. Церква Юра – архітектура европейського рівня, зведена майстром західної европейської школи, обізнаного з традиціями барокової культури центральної Европи. Саме планування храму не несе в собі української традиції. Проте з автентичних креслень на повздовжніх перерізах видно, що ця церква має за праобраз українську триверху церкву, хоча насправді там не було трьох верхів, лише центральна баня, в апсидній частині немає звичної стелі, але її форма наближена до купола. Ми маємо унікальний комплекс европейського рівня, але чи справді він може бути протрактований як національна архітектура?

Візьмемо Успенську церкву в середмісті. Це ренесансна споруда немісцевого автора. Але це триверха церква, що є виключно українським феноменом, народженим тут. Так само каплиця Боїмів – унікальне явище, як писав Юрій Липка, що споруджувалося на замовлення угорця за національністю і поєднує в собі ренесансну італійську культуру та традицію українського іконостаса. Подібне могло бути лише у Львові. Традиція архітектури Успенської церкви настільки сильна, що споруджена поруч каплиця теж триверха.

План міста Львова складається з будинків, що утворюють ансамблі палацових чи инших об’єктів. Можна сказати, що це постало в український час, це – у польський час, а це – в австрійський. Проте чи та архітектура, що постала, скажімо, в 1770 –72 рр., є австрійською? Площа Міцкевича забудована в австрійський час. Це цікаве урбаністичне явище, будинки зведено майстрами австрійської школи у першій половині ХІХ ст. у стилі класицизму та його віденській видозміні. Базовою ідеєю класицизму був архітектурний космополітизм. Такий розвиток починає шукати щось національне та поєднувати його зі світовим. Цей пошук привів до національного стилю, що його навіть називають українським модерном. Такі віяння в архітектурі були реакцією на виклик зовнішнього середовища.

Ми не маємо фахового обговорення проблеми сприйняття міста архітекторами. У світовій архітектурі донедавна велися постмодерні дискусії, що полягали у пошуку національного та у спробах ідентифікації. Архітектура постмодернізму об’єднала різні напрямки та течії: розвивався контекстуалізм, прив’язка до традицій, розвиток охорони архітектури, паралельно розвивалася „гайтеківська“, технологічна архітектура. Львів сьогодні забудовується саме нею. Для мене сьогодні це бездумна архітектура, що не має під собою жодної бази, але можливо за 100 років вона буде цінуватися. Зрештою, оцінка архітектури є досить відносною.

Повертаючись до історії, ми повинні ідентифікувати місто – чи це наше місто, чи, справді, це місто чужої культури, а ми лише споживачі чужого продукту? Яка загалом діалектика відносин національних архітектур у комплексі міста? Сучасна архітектура виховує. Історична частина теж впливає та виховує. Ця діалектика впливів є дуже цікавою темою.

Маємо доконаний факт – Львів вже є зафіксований і ми ніби не можемо змінити його, зруйнувати збудоване за 50 років. Але що з тим робити? Чи архітектура останніх 50 років наша, чи нам нав’язана? Чи ми повинні з цим миритися, чи свідомо думати, що з тим робити? Сучасні архітектори при складанні планів міста мають визначитися і якось це враховувати. Вже сьогодні багато тих осередків є на межі амортизаційного використання: є морально застарілими, потребують капітальних ремонтів, нової системи комунікацій тощо. Приклади маємо за кордоном: будівлі, споруджені після війни для швидкого відновлення житлових фондів, сьогодні руйнують, підривають цілі райони. Вважають, що це необхідно зруйнувати, натомість поставити сучасну якісну архітектуру. То саме маємо у Москві: ліквідують цілі райони забудовані в 60-их роках. У Львові це проблема наразі теоретичного осмислення.

Ми можемо поділити це місто на клітинки і рахувати: стільки-то клітинок українських, стільки-то польських. Але можемо подати його як архітектурну систему, єдиний комплекс. Тоді виявиться, що ця сума не дає того, що є в Німеччині, коли місто є цілком німецьким. Якщо взяти архітектурну шкалу певної нації, то ніколи не отримаємо нічого подібного для визначення львівської архітектури. Математична сума не відповідає тій цілісності, що є у Львові. Тут архітектура отримувала свій масштаб у локалізації світового досвіду та творчого мислення.

Микола БЕВЗ