Оглядаючи всю історію розвитку Львова, ми можемо побачити принаймні чотири дивним чином втілені у львівській архітектурі періоди розвитку міста, що сформували його дух. Це руський Львів, що задав головний тон місту, ренесансний Львів – місто великого торгового шляху, сецесійний – місто трьох (українського, польського та гебрейського) національних Відроджень, а також місто українського і польського (маємо це визнати) національного резистансу.
Часто запитують, а чи є Львів европейським у повному сенсі слова містом, закладаючи у поняття европейськости лише позитиви. Звичайно, так, як, скажімо, Венеція чи Севілья, де, як і у Львові, немало історичного Сходу і чиє сьогоднішнє завдання і шанс – втримати це різноманіття, що є інструментом і перевагою.
Львів є містом полікультурного спадку. На його візантійську основу наклалися польське, німецьке, гебрейське, вірменське, австрійське, а згодом російське та совєтське нашарування, через Львів відбувалася трансляція европейських віянь, через нього йшли на Україну католицизм, протестантизм, контрреформація, хасидизм, франкізм, сіонізм. Сам же він зазнав ерозій соціалізму/комунізму і націоналізму. Місто спробувало всіх европейських великих стилів – ренесансу, бароко, рококо, класицизму, щоб знайти своє справжнє обличчя у розніженій віденській сецесії.
Свою самостійність Львів вибудовував на магдебурзькому праві, автономії Koenigreich Galicien und Lodomerien, австрійському парламентаризмі. У незалежній Україні місто намагається існувати на принципах хоча й обмеженого, однак самоврядування.
В історії українського національного руху Львів не раз відігравав ключову роль. Однак після здобуття Незалежности місто опинилося на роздоріжжі. Увага політичних лідерів сконцентрувалася на загальноукраїнських справах, націонал-демократичний політичний істеблішмент переїхав до Києва. Практично ніхто не займався власне регіоном та Львовом. Націонал-демократичні, а потім і постнаціоналістичні лідери бачили Галичину як своє завжди вірне запліччя, справний інструмент для здобуття чергового депутатського мандату. Як результат – регіон і місто почали деградувати: економічно, політично, суспільно.
Україна та Львів навіть не є центром стаґнуючого реґіону, а його периферією. Справжнім центром постсовєцького економічного реґіону є, звичайно, Москва, що концентрує на собі всі потоки ресурсів. Україні забракло політичної уяви, сили вирватися з могутнього центру тяжіння колишньої метрополії. Україна не ввійшла у динамічний новостворюваний економічний реґіон ЕС. Ба навіть зв’язки з ним у неї не надто розвинуті. Тому й не дивне скуповування російським капіталом усього в Україні – він тут струменить цілком природним чином, бо ми перебуваємо у його полі ґравітації, подобається нам це чи ні.
Роль такого міста, як Львів, що колись було в історичному світі-економіці Центральної Европи, а після 1939 року і до сьогодні – однозначно у евразійському економічному реґіоні, доволі специфічна. Навіть у XIX столітті це було прикордонне, периферійне не лише у адміністративному, але і в економічному сенсі місто. Можливо, саме у цьому шанс для нього.
Дивним чином багато міст, що були центрами історичних економік-світів, водночас були і його кордоном. Таким прикордонням були Венеція та Ґенуя, Антверпен та Амстердам. Навіть більше – центр світової економіки Нью-Йорк є такими прикордонним містом. Місцем зустрічі всього з усім, змішування всього і всіх. Можливо, саме у цьому одна із таємниць блискучої кар’єри?
Україна, Львів, опинилися на постсовєцько-ЕСівському прикордонні. Наш єдиний шанс – стати центром цього прикордоння. Натомість, нам не вистачає духу згодитися з нашою марґінальністю, щоб реалізувати врешті-решт свою посередницьку функцію.
Що для цього потрібно? Щонайперше – це точне формулювання завдання. Ми маємо позбутися ілюзій стати центром значного самостійного економічного реґіону – на це немає відповідних ресурсів. Ми мусимо скористатися з переваг прикордоння. Щоправда, тут є ряд неусвідомлюваних нами протиріч.
Першим протиріччям є протиріччя між містом та державою. У старі часи міста, а не держави чи імперії, були островами проґресу та свободи. Вони неначе хитрували з державою – існували під її крилом, однак відносно вільно. Як Львів під крилом Речі Посполитої. А там, де держави були сильні, як в Іспанії чи Франції, міста розвивалися повільно, окрім столиць, що були адміністративними машинами, як теперішній Київ, а не вільними містами. Може це парадоксально, але зараз Українська Держава в умовах відсутности розвинутого самоврядування, за потреби збільшувати централізацію, а отже – зміцнювати адміністрацію, не усвідомлено гальмує розвиток міст, у тому числі і Львова. І тут ми наштовхуємось на наш патріотизм і стоїмо перед вибором – або Українська Держава, реальна, така, яка у нас формується, з усіма її недоліками, постсовєцькими рудиментами та хворобами росту, або наша перспектива як міста, що грузне у периферії постсовєтського економічного, політичного та культурного простору, однак не користає повною мірою зі свого “прикордоння“.
Центр, окрім того, гальмує ще й тому, що гроші та капітали повсюдно у постсовєтській економіці мають не чисто економічну сутність, але й адміністративну. Тому вільних міст та чистих від адмінресурсу грошей тут немає. Практично вся “буржуазія“ у нас компрадорська, а капітали посередницькі. Та Львів не є навіть таким значним владним центром, як Донецьк чи Дніпропетровськ, то ж звідки взятися адмінресурсу?
Другим протиріччям є протиріччя між містом, як “машиною прискорення цивілізації” та традиційно рустикальним українським суспільством, що гальмує оберти цієї машини. Скупчення рустикалів не означає появи динамічного міста. Хоча, звичайно, місто потребує припливу людности, однак вона має вливатися саме у міську соціальну структуру, а не розмивати її. Инакше завжди буде небезпека, що ми отримаємо не Freiburg, а Freidorf. Місто як ефективна “машина для життя” та сконсолідована “громада” може стати неефективною, дуже часто “картина світу терену” не дає змоги створити та реалізувати візію міста.
Для сучасного Львова, якщо він хоче стати ефективним як місто, важливо щонайперше вибудувати саме цю свою візію як “місця” на “терені”, що хоче стати “містом”, а не розчинятися у ньому. За два століття до Томи Аквінського Ален де Ліль казав: “Нині все – це не Цезар, а гроші”. Сказати “гроші“ – це те саме, що сказати “міста” (1.1.440). Можливо, саме на цій основі можна буде вже вкотре його відбудувати.
Тарас ВОЗНЯК
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
