Шаховий де Карт - „Молода Галичина“, 18 червня

|

У суботу, 19 червня, світової слави шаховому тренерові, засновнику львівської шахової школи, вихователю плеяди гросмейстерів Вікторові Еммануїловичу Карту виповнюється 75 років. Із цієї нагоди сьогодні у львівському Будинку вчених урочисто вітатимуть ювіляра учні, колеги, гості.

Наше знайомство триває з 1961 року, коли у Львові відбувався міжнародний юнацький турнір за участю майбутніх гросмейстерів Володимира Савона, Владо Ковачевича, Властиміла Янси й інших сильних молодих шахістів. Турнір проходив у дзеркальній залі палацу піонерів, розташованого тоді на проспекті Свободи. Віктор Карт був одним із суддів, а я – уважним спостерігачем. Років через два у нашій газеті (тоді ще – „Ленінській молоді“) з’явилася невелика публікація „11-літній чемпіон“, у якій повідомлялося, що в юнацькій першості міста усіх старших школярів обігнав учень четвертого класу СШ № 1 Олег Романишин. Тут же йшлося про те, що перше місце у жіночому чемпіонаті Львова посіла восьмикласниця СШ № 57 Марта Шуль. Відзначалося, що обоє – вихованці шахової секції палацу піонерів, якою керує кандидат у майстри спорту Віктор Карт.

Потім, на початку 70-х, коли його учні почали вигравати українські, всесоюзні, міжнародні змагання, ми стали зустрічатися частіше, бо хотілось почути про його вихованців. Та теми наших розмов часто переходили із шахів на інші види спорту, і не тільки. Карт був надзвичайно цікавим співрозмовником, який мав власну думку про різні події і явища, цікаво розповідав масу житейських байок. При спілкуванні з ним жодним чином не відчуваєш різниці у віці. Він не справляє враження „метра“, може терпляче відповідати і пояснювати щось будь-якому шаховому фанату чи кількалітньому шахістові, котрий тільки-но пізнає абетку давньої гри. Я стільки разів писав про Віктора Карта і брав у нього інтерв’ю з різних нагод, що нині для ювілейної публікації хочу використати найцікавіші моменти з його багатого на події життя.

Віктор Еммануїлович відомий успіхами своїх львівських учнів, і мало хто тепер пригадає, що саме він вивіз у світ майбутнього чемпіона світу, нині найсильнішого шахіста планети Гаррі Каспарова. Карт опікувався ним на кадетській першості світу 1976 року. Ось як він про це згадує: „Тодішні тренери Каспарова – москвич Нікітін та бакинець Шакаров – були, як говорилося в той час, „невиїзними“. І, за порадою екс-чемпіона світу Михайла Ботвинника, у чиїй школі проходив науку Гарик, опіку над юним талантом у першому в його житті міжнародному турнірі доручили мені. Майбутній чемпіон світу закінчив, здається, шостий клас, але був надзвичайно інтелектуально розвинутою дитиною, обізнаною не за віком у літературі, мистецтві, політиці, а знаннями шахової теорії просто „переповнений“, висипаючи масу варіантів на питання з будь-якого дебюту. Моє становище було нелегким, бо я отримав багато „вказівок“ від його мами і тренерів – „що можна“ і „що не можна“. Наприклад, мама забороняла йому грати у футбол, щоб, не дай Боже, не спітнів і не застудився. Але Гарик, як кожна дитина, котра знає собі ціну, мав різні захцянки й особливо кортіло йому побігати з хлопцями за футбольним м’ячем. Він, до речі, свої футбольні захоплення демонстрував і пізніше, влаштовуючи матчі „зірок“. А тоді я не забороняв Гарику здійснювати свої бажання, бо рух завжди є корисним, і відтоді в нас залишилися з ним хороші взаємини. Років п’ятнадцять тому ми знову „зустрілися“ на одній сторінці енциклопедичного словника „Шахи“, де Карт і Каспаров є найближчими сусідами“.

– Ви мали за плечима майже 20-річний стаж тренерської діяльності саме з молодими шахістами, тому вчинили як досвідчений педагог… А чому так сталося, що ви стали саме тренером, а не, скажімо, майстром спорту чи гросмейстером, адже свого часу ви стояли у рейтингу вище за Леоніда Штейна та інших львівських шахістів й очолювали команду міста на різних змаганнях?

– Кілька факторів вплинуло на те, що не вдалося досягти вищої кваліфікації. У мене ніколи не було тренера, який займався б тільки зі мною. Я не студіював шахову літературу, а надавав перевагу практичній грі. Коли закінчив історичний факультет Львівського університету, то отримав скерування до Бібрки, де працював учителем історії в середній школі. Потім займав посаду завуча семирічки в Мурованому, що під Львовом. Тож шахи не були в мене на першому місці, хоча брав участь в обласних та республіканських змаганнях. Мені 1958 року запропонували місце тренера в товаристві „Авангард“, а згодом обласний відділ народної освіти майже силоміць змусив мене очолити шаховий гурток міського палацу піонерів, мабуть, враховуючи мої фахові здібності вчителя і шахіста. А незабаром серед моїх учнів з’явилися Марта Літинська (тоді вона мала прізвище Шуль), Олег Романишин, Сашко Бєлявський. Таке рідко буває, щоб в один час відразу троє вихованців – талановитих і працьовитих – потрапили в одні руки. Це так, як у лотерею виграв. Згодом до них приєднався ще Адріан Михальчишин. І вся четвірка зростала дуже швидко, пройшовши за кілька років шлях від новачка до майстра. А першою ластівкою була Іра Розенцвейг, яка стала чемпіонкою країни серед школярок ще 1962 року.

– А якими були ваші особисті шахові початки?

– Коли мені виповнилося сім років, батько, військовий лікар, подарував шахи. Перед війною ми мешкали у Новосибірську, за місцем служби батька, і десь у четвертому класі я почав брати участь у шкільних змаганнях. Після семи класів, коли ще йшла війна, пішов на завод слюсарем, де під час обідньої перерви часто грав з евакуйованим із Ленінграда інженером, підвищуючи в цих партіях свою кваліфікацію. Десятирічку закінчував уже в Україні – у Житомирі. Тут став чемпіоном міста серед школярів, за що отримав свій перший у житті приз – штани з трофейної німецької тканини.

– Після цього у вашому житті настав львівський період, який тривав понад 50 літ…

– Улітку 1948 року я вдало склав вступні іспити на історичний факультет Львівського університету, а вже на початку навчання прийшов до шахового клубу, що містився тоді у кількох кімнатах на площі Ринок. Якраз розпочинався якийсь турнір, і я одразу включився у змагання. Шаховий клуб практично став моєю домівкою, де проводив увесь свій вільний час. Змагань було чимало, отож незабаром вдалося здобути звання кандидата у майстри, а на початку 50-х мені навіть доручили „першу шахівницю“ збірної області у командному чемпіонаті України. На четвертій, до речі, грав 16-річний Леонід Штейн, майбутній перший львівський гросмейстер, триразовий чемпіон СРСР, один із найсильніших шахістів світу. Саме успіхи Штейна змусили всіх заговорити про шаховий Львів.

– Чи маєте якісь „таємниці“ у підготовці висококласних майстрів?

– Не знаю, чи то є „таємницею“, але я завжди вважав, що до кожної людини треба шукати особливий, притаманний тільки їй підхід, враховуючи індивідуальні риси кожного. Тому я не працював за встановленими програмами, які годяться тільки для ліквідації шахової неграмотності, а намагався поглиблювати самобутність, навіть – парадоксальність мислення, яким відзначається, наприклад, Олег Романишин. Олександр Бєлявський, натомість, ще з дитинства вперто захищав свою позицію. Тому для нього добирав такий дебютний репертуар, який дозволяв грати від оборони і слушного моменту переходити до контрнаступу. На Марту Літинську довелося звертати особливу увагу, бо вона могла під час партії втратити концентрацію, наробити помилок за ситуації, коли вже мала перевагу. Їй знаходив на заняттях типові позиції з перевагою, де вже повинна була знайти найкраще продовження. А про фантастичну шахову пам’ять Адріана Михальчишина вже тоді ходили легенди. Нині він сам став знаним тренером, який уміє використовувати свої здібності в роботі з підопічними. А тепер ще й посідає моє колишнє місце віце-президента обласної федерації шахів. Однак їх усіх відзначає спільна риса – безкомпромісність. Вони борються в кожній партії, а вже між собою – аж „іскри сипляться“. Проаналізуйте їхні партії. Бєлявський навіть свою книжку з кращими партіями назвав „Безкомпромісні шахи“.

– Ваше улюблене заняття у вільний час?

– Ніяких модних хобі ніколи не мав. Колись із задоволенням відвідував футбольні матчі за участю львівських команд СКА, а потім і „Карпат“. Пам’ятаю, як ще з часів роботи у Бібрці надзвичайно швидко, на радість випускників, провів іспит з історії, лиш би встигнути до Львова на зустріч „армійців“ із харківським „Локомотивом“, яку львів’яни, на моє задоволення, виграли з рахунком 6:3. Часом полював на качок та ловив рибу, а одного разу з річки Случ навіть витягнув метрового щупака… Хоч поїздив доволі по світу, але жодних колекцій не збирав, роздаровуючи значки, вимпели, програмки аматорам таких збірок, залишаючи собі, у пам’яті, лише враження від побаченого. Мабуть, я ледачий до систематичної праці…

– Ви завжди такі самокритичні до себе?

– Думаю, без порції здорового глузду та почуття гумору до власної особи люди стають пихатими і смішними в очах інших.

– Уже четвертий рік ви мешкаєте у Німеччині. Що стало причиною вашого від’їзду і чим ви тепер займаєтеся?

– Мені було прикро полишати Львів, де проминули мої найкращі літа, але тодішня українська пенсія не дозволяла утримувати сім’ю… Мешкаю поблизу Ганновера, надалі займаюся тренерською роботою, читаю газети, сумую за друзями, котрих щораз стає менше. Тішуся життям на цій Землі, на якій 19 червня сподіваюся відзначити 75-річчя від народження.

У Віктора Еммануїловича є знамените і добродушне ім’я „Месьє“, на яке він охоче відгукується. З’явилося воно 1973 року, коли Карт поїхав до Франції на юнацький турнір із Михальчишиним. Там до нього всі зверталися: „Месьє Карт“, а Адріан, повернувшись додому, розповів про це колегам, і відтоді багато хто саме так його величає. То й я дозволю собі побажати шановному Месьє Карту: „Здоров’я вам на довгі літа!“. Ну, а в редакції з нагоди ювілею видатного тренера спробували навіть провести аналогію – не тільки фонетичну – між Картом і французьким математиком та філософом Декартом. Чи сподобається вона йому, запитаю особисто Віктора Еммануїловича у суботу й у вівторковому номері повідомлю про його відповідь.

Довідка „МГ“

Віктор Карт народився 19 червня 1929 року в Бердичеві. Закінчив історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка. Заслужений тренер України і СРСР. Виховав когорту відомих гросмейстерів – Марту Літинську, Олександра Бєлявського, Олега Романишина, Адріана Михальчишина, Зою Лельчук, Фелікса Левіна, Аркадія Ротштейна. Очолював збірні України на Всесвітній шаховій олімпіаді, спартакіадах народів СРСР, всесоюзних спартакіадах школярів.

Іван ЯРЕМКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...