Ігор Пилатюк: “Мрію заробити мільйон” - „Львівська газета“, 16 червня

Ігор Пилатюк – один із наймолодших ректорів одного з найменших львівських ВУЗів, який, проте, звучить (і в прямому, і в переносному значенні) чи не найгучніше й наймелодійніше в нашому місті. Адже йдеться про Львівську державну музичну академію та її ректора, якому сьогодні виповнюється п’ятдесят років.

Своїми перед’ювілейними роздумами Ігор Пилатюк ділиться із журналістом “Газети”.

– Ігорю Михайловичу, ви прийшли до музичної академії понад п’ять років тому молодим, ініціативним і, так би мовити, незаангажованим. Із якими труднощами зіткнулися насамперед?

– Насправді я прийшов до Львівської консерваторії ще 1973 року – як студент. І в моєму житті вона стала своєрідною віссю, довкола якої оберталися всі найважливіші події. Працюючи в Івано-Франківську, в музичному училищі та в обласній філармонії на посаді художнього керівника та головного диригента камерного оркестру, я постійно сюди повертався. Тут працювали люди, котрі найбільше спричинилися до мого становлення як музиканта та людини: професор скрипки Богдан Каськів, викладач камерного ансамблю Олександра Деркач – власне в її камерному оркестрі я сформувався як оркестрант, організувавши згодом камерний оркестр в Івано-Франківську. З 1993-го декілька років працював у Львівській консерваторії на посаді старшого викладача, але пізніше мене запросили в Київську національну музичну академію на кафедру скрипки, яку донині очолює мій наставник і друг Богодар Которович.

Я б не хотів нині згадувати якихось суто господарських справ. Це речі закономірні. Не можна говорити про високе мистецтво на тлі обшарпаних стін. Проте для мене завжди найголовнішим був і залишається людський фактор. Створити відповідний мікроклімат важливо в кожному колективі, але в мистецькому – особливо.

– Коли б вас попросили написати новелу “Один день із життя ректора”, як розвинувся б її сюжет?

– Із простої формули щастя: з радістю іти на роботу – і з радістю повертатися додому. Між цими двома пунктами власне й розташований день. Розпочинається він перед дев’ятою годиною. Я переглядаю періодику, роблю чимало телефонних дзвінків і розплановую найважливіші справи. А потім приходять мої студенти. Серед них, до речі, – 20 лауреатів міжнародних конкурсів.

Звичайно, жоден керівник не може працювати самотужки. Тому я вдячний за щоденну співпрацю і ректорському корпусу, й деканам, і всім завідувачам кафедр. Про кожного з них можна писати романи або щонайменше новели. Проте насамперед я пишаюся нашими студентами.

Однак це все – здобутки, це певна об’єктивна даність, котру потрібно зберегти та продовжувати розширювати можливості. Коли щось не здійснюється, дуже легко перекласти вину на уряд, міністра, якогось чиновника. Натомість треба просто шукати можливості виконати свій обов’язок.

Нині, наприклад, мене найбільше хвилює болюче питання оновлення інструментів. Більшості роялів у консерваторії 100-150 років: для робочого клавішного інструмента– це “пенсійний” вік. Тому нам потрібно оновити клавішний фонд на 98% , адже через його брак ми дуже багато втрачаємо. Нещодавно змушені були відмовитися від проведення одного з етапів конкурсу Шопена в стінах нашої академії саме через брак відповідних інструментів. Тож мене найбільше хвилює, як заробити мільйон. Приблизно таку суму – 1 млн. доларів США або 5 млн. гривень – потрібно, щоб вирішити найнагальнішу нашу проблему.

Кожен день у житті ректора, як і кожної людини – інший. Але я оптиміст, хоча й добре поінформований (сміється). І цей день не обмежується лише “ректорством”, хоча для мене ця робота – й адміністративна, і творча. Я щасливий, коли повертаюся додому, в мене прекрасна родина, обдаровані діти.

– Якій музиці надає перевагу ректор музичної академії?

– Люблю твори сучасних львівських композиторів. Захоплююся й популярною музикою. Пишаюся недавньою перемогою Руслани – також випускниці нашої академії.

– А чим заповнює ректор свій вільний час?

– Люблю їздити за кермом, рибалити. А найкраще відпочиваю, приїжджаючи до своїх батьків у рідний Бучач. Тоді розумію сенс давньої мудрості: “Чим довше в тобі живе дитина, правдивішим є твоє життя”.

Розмовляла Лідія Мельник