Богдан Стельмах: „Прем`єра -- завжди маленька драма“ - „Поступ“, 11 червня

На афіші й програмці сьогоднішньої прем`єрної вистави в Театрі ім. Заньковецької видрукуване прізвище поета Богдана Стельмаха як перекладача драматичного твору.

— Що стало для Вас імпульсом до опрацювання текстів п`єс Едмона Ростана українською?

— Кілька років тому я якось спонтанно взяв з полиці книжку перекладів російською п`єс Едмона Ростана, яку мав давно. А тут раптом почав перечитувати, і вона мене настільки захопила, що не міг відірватися. Я знав, що знамениту п`єсу Ростана „Сірано де Бержерак“ українською переклав Максим Рильський…

— А решта п`єс, зокрема, ота пишна комедія пташиного двору?

— Більше, як мені здавалося тоді, фактично й не було перекладів українських. Отож я взявся за п`єсу „Шантиклєр“, яка мені страшенно сподобалася. Робив її не для якогось конкретного театру, а для себе. Було дуже приємно працювати з текстом.

— Якою мовою?

— Зрозуміло, оскільки не знав французької, то орієнтувався на текст російського перекладу. В бібліотеці іноземної літератури я взяв польський переклад „Шантиклєра“, його трошки було змінено, без того епілогу, що є в оригіналі. І так між тими двома текстами — російським у знаменитому перекладі та польським — я робив український варіант. І дуже швидко „Шантиклєр“ вже звучав українською…

— І потім настала черга й „Романтиків“?

— Я давно знав цю п`єсу, хоч сюжет у неї не є оригінальним: не знаю, хто був першим конструктором цього сюжету, але щось схоже часто трапляється у світовій драматургії. Однак сам виклад, конфлікт і образи мені сподобалися, тому я взявся перекласти й „Романтиків“. Коли ж переклав, то довідався, що 1912 року — якщо не помиляюся — такий собі лікар і літератор із Закарпаття пан Коцовський теж переклав „Романтиків“ українською мовою. Цю комедію під назвою „Романтичні“ видав у бібліотеці світової драматургії Йосип Гірник. Він видавав такі книжечки серією, не знаю, скільки їх вийшло, але принаймні „Романтичні“ мені трапилося бачити. Текст там виписано дуже старосвітською мовою, відчутно й інший момент: перекладач був закарпатським українцем. І, певна річ, для сучасної сцени той переклад цілком не годився б. Потім я довідався, що хтось із сучасних авторів, — чи не Савич? — також брався за переклад цієї п`єси. Та мене це не зупинило, і я підготував свій варіант перекладу.

— То до театру він потрапив не на замовлення, а випадково?

— Я просто залишив його Федорові Стригуну — художньому керівнику Театру ім. Марії Заньковецької. І ось на початку цього року він під час випадкової зустрічі повідомив, що начебто вони беруть „Романтиків“ до постановки й над виставою працюватиме режисер Галина Воловецька. Нарешті дочекалися й прем`єри.

— Як відбувалася співпраця з режисером, чи Ви не втручалися до постановочного процесу?

— Мав кілька розмов з режисером. Вони замовили мені додатково ще кілька пісень, оскільки вистава мала бути перевита багатьма музичними номерами. Кілька з них було безпосередньо написано на ті діалоги, що є в тексті на такий манір оперети, а деякі пісні я дописав.

— Цікаво, що Вам довелося дописувати, бо переважно текст викидають…

— Режисер, коли працює над текстом п`єси, то завжди хоче щось скоротити, незважаючи на те чи то Шекспір, чи то Едмон Ростан. Отож дещо скоротила й Галя Воловецька, а я мусив ті скорочення „зшивати“. Не знаю, як кому, а я коли прихожу на виставу (так було й з „Благочестивою Мартою“) і слухаю ті скорочення, то вони мені ріжуть вухо, бо там втрачено не раз риму. От коли я свого часу працював над „Благочестивою Мартою“ з Володимиром Оглобліним у київському Театрі ім. Івана Франка, то над такими режисерськими скороченнями ми просто таки чаклували, зшиваючи їх хірургічним швом, щоби потім не залишалося потворних рубців у тексті. Дещо із цих прийомів застосували й у „Романтиках“.

— Вам довелося чути на репетиціях, як воно звучить?

— Взагалі режисер мене не запрошувала на репетиції, але я приходив двічі. Думаю, піду-но загляну, щоб потім на прем`єрі не кривитися від якихось немилозвучних рядків (хоч, підозрюю, що й так мені доведеться кривитися).

— Хіба прем`єра — не свято компромісу?

— Для автора п`єси чи для перекладача драматичного твору прем`єра вистави — завжди маленька драма. Вона завжди лишає гіркуваті враження, бо щось не так скаже актор, щось від себе додасть. Особливо це ріже вухо у віршованих текстах, бо ж не всі актори поети, які б могли експромтом від себе додати щось влучне й красиве. От я тієї „відсебії“ дуже боюся й з острахом очікую прем`єр.

— Та цією ж не зрезигнуєте?

— Звісно, піду подивлюся! Щоправда, не знаю, який склад гратиме. Я бачив і один, і другий. Один мені сподобався більше (там, де співають у парі Ярослав Мука й Ігор Гаврилів), але інший також добрий.

— Ви автор віршів до багатьох пісень, які спершу створювали начебто спеціально для театральних вистав, зокрема й для Театру ім. Марії Заньковецької, але потім збувалися як самостійні естрадні твори, деякі з них і досі є гітами, скажімо, романс „Не забудь“. Чи щось таке може очікувати на якусь із арій „Романтиків“?

— Справді, у Театрі ім. Марії Заньковецької така доля чекала на дві пісні: одну поклав на музику Богдан Юрій Янівський, іншу — Ігор Білозір. Композитор, який писав музику для „Романтиків“, зробив наскрізною мелодією тему з першої пісні. Це тема героїні, вона дуже милозвучна.

— Які у Вас враження від музики до вистави?

— Мені, на відміну від сценографії з блискучих нікельованих (хоч би вони якимись бронзовими були, чи що?) трубок, що асоціюються зі стоматологічним кабінетом чи операційною, музичне оформлення цієї комедії Ростана видається нормальним і доречним. Є там одна пісня, яка не ввійшла до вистави. Може, не сподобалася режисерові, а може, тематично не пасувала. Тобто її зробили, але у виставі не звучить. Тому я попросив композитора, щоб він над нею попрацював як над самостійним твором. Нехай то буде окрема пісня, вона б якраз могла жити окремо від цього конкретного драматичного тексту.

— Після того, як зіграють усі яви „маленької трагедії“ під назвою „прем`єра“, чи плануєте й далі робити переклади драматичних творів для українського театру?

— Про жодну трагедію не йшлося, хіба лише про драму. Що ж до перекладів драматургії, то мушу сказати, що є багато чого, що ще не зроблено українською та що варто було б перекласти. Та мене не цікавить прозовий текст, оскільки я цікавлюся тільки поезією, тому й драматургію до перекладу я собі підбираю таку, що написана віршем.

— Як точніше означити те, що виходить у Вашій інтерпретації: переклад чи переспів?

— Це не переспіви мотивів, а таки слідування за текстом оригіналу. Щоправда, у роботі я використовую так звані підрядкові переклади та видання художніх перекладів тими мовами, які я розумію. І отак, тримаючись обома руками за кілька перекладів одразу, я посередині прокладаю свою стежку. У віршах, можливо, це й не правомірний хід. Та в п`єсі, думаю, це нормально. Тут насамперед важливо знати, як учив мене колись Юрій Федорович Мушак, українську мову! Тобто мову, якою перекладаєш, а не з якої робиш переклад.

— Тоді всі ті дотепи, які не просто примушують усміхнутися глядача, а до сліз реготати під час перегляду „Романтиків“, — це чия заслуга: Ваша чи Ростанова?

— Якоюсь мірою заслуга Ростана в тому також є. До того ж слід віддати належне акторській майстерності…

— Із цим би цілковито погодився Богдан Козак, який переконаний, що грати комедію без глядача — не той кайф, тобто актора заводить саме відповідна глядацька реакція…

— Може, це Богданові Козаку й справді є якимось стимулом, бо навряд чи можна сказати, що комік — то його амплуа… Та коли в театрі глядач сміється невимушено й нестримно, то це значить, що комедія жива!

Розмовляла Марта ГАРТЕН