“Ратуша” продовжує традицію зустрічатися з відомими не лише на Львівщині політиками та громадськими діячами і розмовляти з ними зовсім не про політику. Сьогоднішній наш гість – начальник Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області Степан Давимука. Степана Антоновича у Львові знає, мабуть, кожен: кандидат технічних наук, доктор економічних наук, професор, з 1977 по 1990 рік – начальник відділу систем автоматизованого проектування СКБ мікроелектроніки в приладобудуванні, у 1990 – 1994 роках обіймав посаду голови Львівського облвиконкому та був представником Президента України у Львівській області, від 1994 року й донині керує обласним фондом держмайна, керівник штабу “Нашої України” на Львівщині у 2002 році, заступник голови ЛКО НРУ, член Центрального проводу НРУ. Але, окрім “адміністративно-політичних” регалій, пан Давимука не встидається виявляти свій організаційний хист і у спорті: віце-президент Федерації шахів України, президент Федерації шахів Львівської області. Про родину, друзів, уподобання, життєві помилки та подвиги – в розмові з кореспондентом “Ратуші”.
— Степане Антоновичу, гряде літо. Де Ви проводитиме цьогорічну відпустку і чи буде вона для Давимуки традиційною?
— Літо завше застає мене зненацька: я щороку неготовий до відпустки. Дуже багато справ на роботі “виринають” саме літом, тому з відпусткою завше проблеми. Але дружина різко ставить питання: “Куди їдемо? Що робимо?”, і ця неготовність виливається у складну сімейну драму.
Найбільше я люблю відпочивати у батьків, у своєму рідному селі Чернилиця на Івано-Франківщині. Там прекрасна природа, близько від Заліщик: п’ять кілометрів угору Дністром. Відпочиваю часом і на Шацьких озерах, у Пісочному. Коли я працював головою облвиконкому, то любив саме там ховатися і писати свої доповіді. Останніми роками море минає мене, але цього разу, думаю, поїду на чемпіонат Європи зі своїми шахістами до Туреччини, там і відпочину. А потім – додому, до батьків, у Чернилицю. Батькові у червні буде 80 років, мамі – 78. Вони ще досить жваві й дивляться на світ більш-менш оптимістично.
— Пане Давимука, Ви майже весь час перебували на керівних посадах, де потрібна була жорсткість, тверда рука, а, мабуть, подекуди й жорстокість. Ви у сім’ї є диктатором? Хто керує в хаті: Ви чи дружина?
— Найбільший диктатор – моя дружина. Вона дуже правильна, лікар за фахом: начмед Львівського обласного кардіологічного центру. Ця робота пов’язана з порядком, дисципліною. І Марія Іванівна є провідником цієї дисципліни й у хаті. А я, навпаки, люблю робочу обстановку: книги, папери на столі. При тому я достеменно знаю, де що лежить. Але в дружини все повинно мати своє місце.
Моя донька Оксана – художник, із розвинутим творчим компонентом, і, відповідно, її моя дружина теж намагається “впорядкувати”, і часом виникають певні конфлікти. Але все це збуджує сімейне життя, тримає у напрузі. Наше життя крутиться навколо Марії Іванівни, вона – командир у хаті. А я свій командний потенціал можу використати на роботі (сміється. – Авт.). Я є прихильником самоусвідомленої, творчої дисципліни, коли вона виходить з любові до праці. Син Назар уже подарував нам двох онуків: Романа (вісім років) та Данила – три рочки…
— Отже, прізвище Давимука добре розростеться?
— У нашій родині завше першими народжувалися сини. Рід у цьому плані тримається!
— Як молодий Давимука познайомився зі своєю обраницею і коли запропонував руку й серце?
— Ми з Марією з одного села. Пам’ятаю навіть першу зустріч: Марія Іванівна ставна, з великими голубими очима, ну справжня українська порода. Я вже був студентом, а вона – старшокласницею. Ми познайомилися на вечірці, на танцях. Спочатку зустрічалися, а коли я закінчив інститут, пройшов два місяці військової підготовки 1969 року, восени ми побралися. Дружина вже була студенткою Івано-Франківського медінституту. А потім перевелася до Львова, аби бути біля мене.
Я вступив до аспірантури, мав стипендію 68 карбованців, а Марії стипендії не давали, оскільки вона перевелася з іншого навчального закладу (був такий закон), тому на початках було досить важко. Але ми це пережили. Я отримав квартиру в малосімейному гуртожитку, і ми почали будувати свою сім’ю. Життя було щасливим, бо в молодості здається, що всі негаразди – тимчасові, й усе можна перебороти, адже світ збудований для тебе. Десь так воно і є.
Це був початок 70-х років, ми з аспірантами вели жваві дискусії, мали доступ до самвидавної літератури, обговорювали політичну ситуацію. Ми мали змогу читати всю політологічну літературу, яку видавали в той час у Югославії. А Югославія тоді мала дуже напружені стосунки з Радянським Союзом.
Я знаю, яка ситуація була в ті роки в нашому університеті Франка, адже ходив туди на лекції з математики та теоретичної фізики. Мушу визнати, що “політех” тоді був набагато вільнішим. І професорсько-викладацький склад також був вільнодумним. Але і в нас з часом відбулася низка арештів. І лише потім ми зрозуміли: на наш факультет перевели одного студента, і, як з’ясувалося, це був засланий чоловік, і він усіх нас “здав”. Але все керівництво факультету стало на наш захист. А в паралельній групі вчилася донька командувача округу, і він також через свої важелі захищав нас.
В інших навчальних закладах, і в Києві, за дрібницю виганяли з інститутів та арештовували, а у “Львівській політехніці” було по-іншому. Ми читали Дзюбу, Бричевського (???), Мороза. Більш того, ми копіювали їхні праці й розповсюджували. І лише раз нас “тягали” після “допомоги” засланого студента. Але всі залишилися вчитися в інституті.
— Хто був для Вас авторитетом у юнацькі роки?
— Найбільший вплив у дитинстві на мене мала бабця Юстина. Вона неперевершено знала природу, мене малого водила лісами і розповідала багато цікавих речей. А ще бабця Юстина шикарно лазила по деревах. Уявіть собі: у 70 років бабця спокійнісінько вибиралася на чубок черешні, аби нарвати ягід. І вона так навчила мене цього хисту, що потім я міг навіть перестрибувати з дерева на дерево.
Бабця була дуже релігійною, сповідувала всі християнські тридиції, і власне вона навчила мене любові до природи, до свого краю, поваги до людей, віри в Бога і багато іншого.
Бабця Юстина мала надзвичайну фізичну силу. Вона була з козацької родини Халабурів. Бабця розповідала: привозить вона віз картоплі, а всі брати і сусіди на роботі. Бабця підставляє плече, перевертає і висипає картоплю на подвір’я. Дивовижа. А таких голубих очей і такого чорного волосся, як у неї, я ще не зустрічав у своєму житті. Мене виховувала бабця, а батьки лише в критичні моменти долучалися до мого виховання. Коли я вже щось накоїв, то тато знімав пасок, і я мав чітку процедуру.
Значний вплив на мене мав також вуйко Петро, котрий жив у лісі. Я до нього міг прийти і жити там тиждень-два. Ми ходили лісом, рибалили, займалися мисливством. Вуйна бігла в село і всіх заспокоювала, що я в них і все гаразд.
— Тобто Ви були злісним прогулювачем школи?..
— Я міг по два тижні прогулювати школу. І дуже вдячний своїм батькам, що вони не робили з цього проблеми. Але вчився я блискуче, і закінчив школу з золотою медаллю. Не мав проблем із жодним предметом.
— Хто впливав на вибір Вашого, пане Степане, фаху? Чому точні науки, а не гуманітарні, оскільки, як Ви кажете, не мали проблем із жодним предметом?
— Я найбільше любив математику, а особливо фізику. Наш сусід був учителем фізики. А тоді якраз увійшло в моду заочне навчання. І до нього, зрозуміло, приходило багато заочників, і він робив їм контрольні. Одного разу каже до мене: “Степане, ось студентська контрольна робота – виконай її”. Відповідаю, що не зможу, адже вчуся лише в школі та й не з фізичним нахилом, як то на фізичному факультеті. А він дав мені студентський підручник і запевнив, що нічого складного в цьому нема. Це виявилося правдою. І ось так я, будучи ще школярем, виконував будь-які завдання університетського курсу з фізики.
Брав участь в олімпіадах і мав скерування вступати без іспитів у Московський фізико-технічний інститут. Але батько був категорично проти того, щоб я їхав до Москви, казав, що я там “змоскалюся”. Дав мені сорок карбованців і сказав: “Їдь до Львова”.
Конкурс був 19 чоловік на місце. А вступ за золотою медаллю за співбесідою якраз того року скасували. Але я набрав на п’яти іспитах 24 бали з 25-ти, без “блату”. Так я 1964 року став студентом Львівської політехніки.
Можливо, однією з помилок було те, що я не пішов на “чисту” фізику. Адже мене цікавив цей предмет. Ще на першому курсі я написав роботу про теорію гравітації і став головою студентського наукового товариства. Був ним увесь період навчання.
— Коли Ви отримали своє перше власне житло?
— Звичайно, це був студентський гуртожиток. У нас була велика кімната – 28 квадратних метрів, з коридором, кухнею, ванною, туалетом. Це на той час було великим досягненням. Наша квартира перетворилася на так званий штаб: Марія прекрасно готує. Аспіранти приходили до нас і о 3-й, і о 4-й ночі, ставали під вікно, кричали: “Маріє, ви зі Степаном ще не спите? Чи є щось поїсти?” і заходили до нас в гості.
— Не ревнували пані Марію?
— Ні. Вона у мене жінка твердих морально-етичних принципів, чим, на жаль, не можу похвалитися я. Вона є еталоном моральності. А стосовно першого власного житла, після аспірантури я купив кооперативну квартиру. За власні гроші. Тому я нічим не завдячую державі.
— Яке хобі у Вас залишилося з дитинства?
— З дитинства цікавився спортом, займався дзюдо, карате. А коли мене обрали головою Львівського облвиконкому, мені йшов 43-й рік і в державі відбувалися дуже непрості процеси, які вимагали надзвичайного контролю та повсякденної участі, і саме в той час я відійшов від здорового способу життя. Почався жорсткий режим роботи, і я був непідвладний собі.
Єдине хобі, яке у мене є зараз, — книжки. Книжки з філософії, психології наукової творчості. Маю в хаті величезну бібліотеку. Я часто зустрічаюся з професором Володимиром Здоровегою, і ми дискутуємо на ці теми.
-Яку останню книгу прочитали?
-Останню статтю Ейнштейна, присвячену загальній теорії поля, зі збірника за 1970 рік. Перечитав Коельо. Як письменник Паоло блискучий, він володіє усіма засобами стилю, особливо у перекладі Віктора Морозова. Але погоджуюся з одним з критиків, що Коельо дуже міфологізує, створює міф, який пов`язаний з чимось конкретним. Мене більше цікавить те, що зображає життя, скажімо, родини — через певну епоху, трансформації, моралізаторство.
-Чи є у Вас, пане Степане, справжні друзі?
-Без сумніву. Друзі студентських років, з котрими ми підтримуємо відносини донині. Хоча закінчили інститут 35 років тому. Поняття друг повинне бути еквівалентне почуттю братерства. Друзі повинні створювати близьку атмосферу інтимності. З ними можна сидіти, нічого не говорити, а тобі — приємно.
-Які риси характеру інших людей Вас приваблюють, а які відштовхують?
-Людяність у широкому розумінні: професійність — глибоке знання свого предмету, почуття терпимості, прощення помилок, принциповість та послідовність. Усі мої близькі люди наділені цими якостями. Відштовхує продажність.
-Чи „товаришуєте“ з автомобілем?
-Надзвичайно люблю сидіти за кермом, для мене це відпочинок. Я навіть люблю щось серйозне осмислювати, думати під час їзди. Дуже люблю швидку їзду. Перекидався лише кілька разів. На щастя, без особливих наслідків. Але машини розбивав ущент.
-Пане Давимука, чи можете виокремити найбільшу помилку свого життя?..
-Є кілька справ, які мене гнітять донині. Я колись побив свого близького друга. І, як з`ясувалося пізніше, це було дуже несправедливо
-… і найбільший подвиг?
-Колись їхав з Тернополя до Заліщик, і в автобус увірвалися справжнісінькі бандити. Причепилися до дівчини. Я встряв з ними у бійку, а з`ясувалося, що це були міліціонери. Дівчину врятував, але харцизяки передали у Заліщики, аби мене там вже заарештували. І усі, хто їхав в автобусі мене „прикрили“. Я вийшов у лісі і додому добирався потай…
Розмовляв Тарас КУХАР
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
