Ногами він бере пензлик, вправно затискає його між пальці, вмочує у фарбу і виводить на папері ще нечіткі лінії. Його надихає природа. Саме після виїздів у село чи Шевченківський гай у Богдана виникло бажання щось робити самостійно, і тоді він взявся за фарби, сів за комп’ютер. Його улюблені кольори – яскраві, насичені відтінки: зелений, синій, червоний. А малюнки – настроєві, абстракційні. Чого не скажеш про скатертини та серветки з вигаданими узорами або змальованими з вишиванок, виконаних мамою та бабусею. Якось Богдан скопіював на комп’ютері домашній килим: відтінок до відтінку, хрестик до хрестика.
Навчання удома
Богдана ми застали за комп’ютером. Побачивши нас, свою радість він висловив своєрідно. Юнак погано розмовляє, і тому про нього та його захоплення розповідали 75-літня бабуся Марія Іванівна, батько Михайло Семенович, а найбільше – молодший брат Богдана – 18-річний Семен, студент Львівського технічного коледжу.
Лікарі поставили Богданові діагноз ще в пологовому будинку. Але батьки були тоді молоді й поняття не мали, що то за хвороба. Адже в родині така біда трапилася уперше. Возили сина по лікарях, бачили, як ще „важчі“ діти після лікування спиналися на ноги. Тому віра не покидала їх: син обов’язково ходитиме! Куди тільки не їздили: у Євпаторію, Бендери. Адже, крім дитячого церебрального паралічу, у Богдана виявили супутні хвороби: при народженні в нього був дуже перетиснутий стравохід, і Богдан міг споживати тільки рідку або перетерту їжу.
– У Молдові жила відома знахарка, – розповідає Марія Іванівна, – котра чимало людей підняла на ноги. Після відвідин тієї жінки Богданові полегшало. Та ДЦП вона не лікувала. Повернулися додому майже ні з чим. Мали надію на інших лікарів. Але дарма…
У дитинстві, бувало, брати не ладили. Діти є діти… Ні, Семена не дратувала братова хвороба, – він не міг із цим змиритися. Згодом звик і зрозумів: іншого брата не буде, треба любити такого, який є. Діти у дворі могли сказати щось прикре. Семен намагався не зважати на таких. Так учила бабуся. Так настановляли батьки. До школи Богдана не брали. Це тепер працюють різні заклади, де навчаються діти з ДЦП, а раніше про таке й мріяти було нічого. Семен пішов до першого класу СШ № 28 із нахилом до німецької мови, і Богдан почав вивчати разом із ним літературу, мову, математику. Тепер юнак дещо знає німецькою.
У братових обіймах
Це ж як батькам треба було виховати молодшого сина, як прищеплювати любов до старшого брата, аби він не тільки не соромився перед ровесниками Богданової хвороби, а майже чотири роки економив стипендію, аби купити Богданові комп’ютер! Скільки там було тієї стипендії?! – спочатку 17 грн., потім – 32 грн. А що з тих копійок зекономиш?! Для того, щоб отримувати підвищену стипендію, Семен засів за книжки, учився на „відмінно“, за що йому почали виплачувати підвищену стипендію – 47 грн.
– Подаровані гроші на день народження, – говорить Семен, – не витрачав, а відкладав. Дорогих „забавок“ собі не дозволяв. На дискотеки майже не ходив, бо пам’ятав: у мене інша мета – купити хворому братові комп’ютер. Копійка до копійки – і за відкладені кошти потроху купував деталі: одні нові, інші – уживані. З них і склав комп’ютер.
Комп’ютер не найновішого випуску, із простеньким, стареньким монітором Семенові обійшовся у $450. На жаль, від такого пристрою дуже псується зір. Та користуються брати тим, що спромоглися купити. Цікавиться Богдан новинами спорту, культури в Інтернеті, відвідує одну з віртуальних шкіл. Намагається бути в курсі усіх новин. Спочатку він набирав на домашньому комп’ютері текст, згодом – захопився вишивками. Тепер від монітора його не відженеш…
Намагався Богдан брати олівці в руки – нічого не виходило. Ні, олівці не випадали з рук. У Богдана – погана координація рухів. Він затискав олівці в руці, але зробити начерк не міг. Спробувати малювати ногами йому підказали волонтери в реабілітаційному центрі „Джерело“, де займається Богдан. Адже ноги заміняють Богданові руки з дитинства. Семен пригадує: 2000-го Богдан місяць відпочивав у таборі в Косові, куди набирали неповносправних дітей. І після приїзду навіть почав… віршувати. „Розгойдують усмішки природу, і вітер розганяє сум…“, – слухаємо Семена, який читає вірш брата. Семен – перший критик і помічник Богдана. Недавно вони разом склали вежу з дитячого конструктора, умонтували всередину жарівку, підключили до електромережі – вийшов декоративний світильник. Нічого особливого – а окові приємно.
Ми спостерігали, як Богдан, дивлячись на монітор, швидко і вправно відшукує та натискає пальцями ніг потрібну кнопку на клавіатурі, що стоїть під столом (курсором мишки він керує за допомогою клавіатури). На моніторі з’являються кольорові хрестики, на наших очах вимальовується орнамент. Ми розглядали Богданові роботи й поцікавилися: чи пропонував Семен комусь придбати вишивки брата?
– Зараз у магазинах чимало книжок із вишивками, – знизає плечима Семен. – Хто в нас їх купить?! Роботи брата чіткі, видно клітинки, і з них можна відшивати узори. Кошти за продані вишивки були б для нас доброю підмогою. Бо ж скільки фарб, пензликів, інструментів накупишся на 90 грн. Богданової пенсії? Та насамперед мрію на свою першу зарплату обновити Богданові комп’ютер.
…У вихідні вони виїдуть з братом на природу, і Богдан принесе звідти в уяві нові узори. Семен показує, як він зводить Богдана надвір (пандусами житлова контора ще не спромоглася облаштувати сходи з першого поверху в їхньому будинку). Семен піднімає Богдана з інвалідного візка, стає до нього обличчям і міцно тримає брата. Повільно, крок за кроком Богдан виходить надвір у братових обіймах.
Валентина ШУРИН
