Назар Федорак: „Література -- письменницьке ґетто“ - „Поступ“, 9 червня

“Читач-брехун, мій брат і мій двійник“, — Шарль Бодлер намагався бути з читачем щирим. Бо поза публікою письменник чи поет як людина публічна себе не мислить. Якою б не була публіка, її не можна не поважати, навпаки, її потрібно завойовувати. Зрештою, публіка (дуже поважна чи не дуже) поетові нічим не зобов`язана: вона дослухається до його слів тоді, коли поет сам знайде потрібні кожній публіці слова. Цікаво, хто прищеплює смак публіці в літературі? Якщо якийсь автор сприяє, даруйте, отупінню читача, то останній платить йому тим самим. Так обидва: і автор, і читач — впливають однаково один на одного. Зачароване замкнуте коло. Письменницьке ґетто — ось про що йдеться у цьому інтерв`ю.

— Мені розповідали, що Ваша книжка вибраних віршів, яка незабаром вийде в івано-франківському видавництві „Лілея -НВ“, має назву „Сад божественних комах“ і оформленням нагадує щось на кшталт альбому натураліста. А що це взагалі таке — „альбом натураліста“?

— Це ідея Юрка Коха. Коли він почув про „Сад божественних комах“, то здивувався: „Ти шо? В тебе справді є про комах?.. Це ж така тема, яка мене якраз цікавить“. А в Коха — найдрібніша деталь — просто ювелірна робота, та й що може бути витонченіше і мініатюрніше, ніж комашка… Пізніше Кох показав мені свої ілюстрації, не всі, щоправда, але вони — дуже цікаві. Настільки цікаві, що я сам страшенно хочу побачити кінцевий результат. На перший погляд, його комахи нічим не відрізняються від звичайних комах, але коли придивитися до них пильніше, то бджола миттєво „перетворюється“ на скрипку або, наприклад, якийсь жук стає зернятком кави. Зрештою, про „альбом натураліста“ більше не розповідатиму, бо я сам усього не бачив. Так, мабуть, цікавіше буде і мені побачити, що там Юрко Кох витворив.

— А комахи, образно кажучи, коли в поезії, то не зовсім комахи, а щось інше… А чому воно божественне, можете пояснити?

— Мені самому складно пояснити, чому я не замислююся над власною творчістю. Хоча часто чую запитання, до якого напряму належу, в якому дусі, стилі пишу, які улюблені образи… Я на це завжди всім відповідаю приблизно так: це Ваша справа пояснювати для самих себе прочитане і здогадуватись про те, яке воно і як пишеться. Так одного разу Віктор Неборак сказав, що багато згадок про різних комах трапляється у моїх віршах… Виявилося, що насправді так і є. Павуки, мурашки, комарі, водомірки… Водомірки — то комашки, які мають настільки маленьку вагу, що не топляться, а так ніби ковзають по поверхні води, що, здається, вони якось міряють воду. Звичайно в поезії через щось одне висловлюєш щось зовсім інше, тобто ці божественні комахи не просто звичайні павуки чи мурахи…

— Перепрошую, якесь дивакувате запитання було: не можна переповідати поезію. Але я просто читач, який хоче втішитися ілюзією, що можу стати дійсно старанним, розумним, вдячним читачем.

— У мене раніше була віра в міф про свого читача. Чомусь уявлялося, що читачів у нас, покоління авторів 1990-х, багато. Нам розповідали, що читачі, як сліпі кроти, які ходять містом, голодні власне на літературу, а тому їм, сліпим, потрібно лише тицьнути якусь книжку і вони ж потім самі на запах будуть знаходити потрібну книжку, нехай ніколи й не прозріють… Здавалося, що читачеві таки можна допомогти і так заслужити в нього вічну любов, довіру і шану. З часом стало зрозуміло, що література — це ґетто. Письменницьке ґетто.

— Ви що, сучасну українську літературу вважаєте письменницьким ґетто?

— У середовищі письменників існує певна замкнутість. Перше коло цього пекла замкнутості полягає в тому, що найкращими читачами є самі письменники. Вони — ревниві і стежать за творчістю один одного, дуже тішаться, якщо знаходять один в одного якісь ляпи. Хоча нерідко письменники не менше тішаться, якщо натрапляють на чийсь шалений успіх. Друге коло — факт існування молодих людей — читачів, які активно читають книжки, живуть богемним, навколобогемним життям, загалом два-три роки свого життя віддають знайомствам із письменниками, ходінню на різноманітні літературно-мистецькі акції і т. ін. Але це триває на деякому приватному рівні… А третє коло — коло відсторонених від літератури людей, які сформували своє уявлення про неї ще в школі, де вчителі не завжди вміють зацікавити учня предметом літератури. Та сьогодні майже всі мають вищу освіту, а це означає, що потрібно щось читати, аби не виглядати в певному товаристві, м`яко кажучи, несучасною людиною. А „мода на літературу“ власне і допомагає підтримувати якісь інтелектуальні розмови. До того ж є автори, котрі символізують сучасний стан української літератури: Забужко, Андрухович, Винничук, Курков. І виглядає так, що людина, котра прочитала останні книжки цих чотирьох авторів, вважається спеціалістом в галузі сучасної української літератури. І ця людина, до речі, сама вважає себе обізнаним, начитаним читачем. А найсумніше, що так насправді і є. Тому що основна маса українського населення все-таки не читає.

— То яким тоді Ви бачите свого читача?

— Почнемо з того, що наша так звана літературна критика захопила монополію на читача. Тому мені як автору свого читача надто важко уявити. В українській літературі, на мій погляд, немає професійних літературних критиків. Те, що є, не літературна критика, а обмін люб`язностями. Приблизний механізм такий: один критик лобіює інтереси якихось кількох авторів, інший — ще кількох інших, а при нагоді критики один з одним домовляються: „Слухай, напиши щось добре про цього автора, а я потім щось про твого напишу“. У нас навіть відбувається торгівля рецензіями, в якій зацікавлені конкретні видавництва. Мені це не подобається, мені взагалі шкода українських письменників.

— За що Ви шкодуєте українських письменників? Ви, до речі, теж належите до Асоціації українських письменників.

— Мені шкода тих письменників, які змушені турбуватися про організацію своїх творчих вечорів, самі розвішують афіші, самі видзвонюють знайомих, а насамкінець ведуть їх на каву, при цьому дурячи себе, що так повинно бути. Цікаво, що на каві не буває обговорень того творчого вечора, задля якого всі зібралися. Мені не потрібні такі вечори. Я доходжу висновку, що письменникові не варто, навіть шкідливо виходити на публіку, якщо вона його про це не просить.

— А Ви думаєте, українська публіка чітко усвідомлює, що їй потрібно і що вона буде просити в письменника аудієнції?

— Так, але хто це має робити? Письменник? Видавництво? Літературний аґент?

— Цікаво, в чому тоді полягає творча місія літературного аґента?

— Це звичайна робота. Професія. Чимось схожа до професії футбольного аґента. У футбольного аґента, як правило, не один футболіст, інтереси якого він захищає. Передусім футбольний аґент влаштовує переходи футболіста із одного клубу в інший тощо. Стосовно літературних аґентів, то в письменника високого рівня, світової слави може бути навіть кілька аґентів, які прораховують, коли і як краще влаштовувати зустріч письменника з читачами, яку тему зачепити на прес-конференції тощо. Книжки потрібно продавати, шукаючи той чи інший підхід до потенційного читача. Так що літературний аґент отримує прибутки як від автора книжки, так і від видавництва. Приблизно так працюють у цивілізованому світі. В нас я ще не зустрічав досвідченого літературного аґента, просто не бачив такої особи…Хоча з іншого боку, письменник не обов`язково повинен мати літературного аґента. Письменник насамперед повинен писати.

Розмовляла Інна КОРНЕЛЮК

Dovidka: Назар Федорак народився у Львові 1974 року. Поет. Філолог. Літератор. Закінчив Львівський університет ім. Івана Франка, де наразі і викладає. Автор кількох художніх книжок (“Брудершафт із собою“, 1997; „Крапки“, 1997, „Сієста“, 2003 та ін.), багатьох літературознавчих і критичних публікацій.