„І стала мамою для п’яти нерідних дітей“ - „Високий замок“, 9 червня

Марія Іванчак сама виховала п’ятеро своїх племінників. Хоча слово “виховала” тут не зовсім доречне, бо на виховання бракувало часу, пильнувала лише за тим, аби були ситі та одягнені. Скромної зарплати буфетниці у вагоні-ресторані поїзда “Львів-Київ” просто на усе не вистачало…

Рідна Маріїна сестра Люба невдало вийшла заміж. За пияка. З часом і сама пристрастилася до горілки і проблеми п’яти діточок стали для неї чужими. Згодом чоловік помер, а жінка опинилася на житейському дні. Ніхто її нині не шукає, бо своїх клопотів повно. Любина найстарша дочка Люда, надивившись на життя батьків, ще в дитинстві втратила здоровий глузд. Вона уже багато років на стаціонарному лікуванні у психіатричній лікарні. І кожної неділі її тітка Марія, назбиравши таких-сяких харчів, їде у Львів. “Пригорнеться до мене племінниця і плаче, додому проситься …” – витираючи сльозу, каже пані Марія. А кілька місяців тому ще один львівський маршрут додався. Племінник Віталій свого часу украв з колгоспу якісь трубки до комбайна, от його і засудили умовно. Але у селі знаєте, як воно є, – їсти хочеться, випити. Не відбувши умовної судимості, він краде дві курки, а потім серед білого дня, дуже п’яним, бере чужого коня, щоб додому доїхати… Нині Віталій у СІЗО. “Світить” йому за усі нинішні та попередні гріхи чотири з половиною роки в’язниці. Кожен його лист додому починається однаково: “Цьоцінько, зробіть все, що можете, але визволіть мене звідси, бо я не витримаю”. “Цьоця Марія” може цитувати ці листи, але допомогти не може… Більше картає себе, що не догледіла хлопчиська.

Нині на її утриманні ще троє племінників. Живуть на пенсію, що дають дітям, – 280 гривень, плюс пенсія її старенької хворої матері – 40 гривень. З господарства – кілька курей та невеличкий шмат поля. Пані Марія продала єдині золоті сережки, які тримала, наче реліквію, і збудувала невеличку стайню – щоб хоч якусь худобину вирощувати. З роботи розрахувалася ще три роки тому, бо залишати удома хвору матір та ще трьох племінників – ученицю ПТУ та двох хлопчиків-школяриків – побоялася. Боїться і цих прогледіти… Коли сорокарічна Марія, яка з пелюшок виховувала п’ятеро своїх племінників, яка через них і заміж не встигла вийти, розповідала про своє життя, у її очах не було приреченості. Вона навіть усміхнулася, коли казала: “Інколи мені здається, що це уже пекло, що завтра з голоду та нужди помремо, але прокидаюся вранці – і хочеться жити. Діточки не винні ні в чому…”

А живе ця сім’я у двох невеличких кімнатках “колгоспного” будинку, за який ще не виплатили усіх грошей і, певно, не виплатять. Тому хвилюються, що у будь-який час їх можуть виселити… А взагалі, якби не прогнила підлога, то пані Марія так ні до кого б і не звернулася по допомогу (бо дуже соромно), і ніхто б не дізнався, що у маленькому селі Новий Острів на Самбірщині на очах у всіх пропадає з п’ятьма племінниками жінка… Наче на острівці черствості… “Всі знають, – каже Марія, – що я кожної неділі їжджу в психіатричну лікарню та в СІЗО, і ніхто мені навіть грудочки сиру для дітей не запропонував… То, певно, всім нині важко…”

Коли ми прощалися, пані Марія розкрила один з ящиків з продуктами і, обнявши наймолодшого племінника, семирічного Петрусика, сказала: ”Ой, синочку, ми тепер макарони маємо…”

Іван ФАРІОН