Втрачені діти - „Високий замок“, 7 червня

|

Про боротьбу з дитячою злочинністю, безпритульністю говорять на всіх рівнях багато і давно. Однак вона залишається серйозною проблемою, адже нинішні маленькі злодюжки через кілька років стануть дорослими професіоналами у цій сфері.

З тринадцятирічним Михайлом ми познайомилися у дитячому приймальнику-розподільнику для неповнолітніх. Сюди привозять тих, хто, незважаючи на юний вік, вже знає, що таке злочин. За плечима цієї “дитини” – рівно сто крадіжок. Про це він розповідає мені сам, спокійно і холодно, ніби про вчорашню гру у футбол з однолітками.

Михайло добре пам’ятає свою першу крадіжку –п’ять років тому разом з товаришем і сусідом-ровесником вони вночі “почистили” один з барів у центрі Львова. Взяли гроші з каси та продукти. Відтоді крадіжки стали звичним способом життя – спершу хлопець навіть носив гроші та продукти додому. Стверджує, що мама не знала, звідки вони, адже казав їй, що миє машини. А втім, швидше за все, здогадувалася, бо покійний батько Михайлика “сидів”, там же зараз перебуває і його старший брат.

Ще кілька років тому сім’я цього хлопчика мешкала в центрі Львова – після смерті батька мама продала квартиру і переїхала у село в один з районів області. Де її шукати, Михайло не знає, та й не хоче. Зрештою, і їй теж байдуже, де син. Вона знає, що він, незважаючи на юний вік, уміє знайти кусок хліба. Але яким чином і що буде далі – це її не хвилює.

Михайло ж так і залишився дитиною “центру Львова”. Незважаючи на маленький зріст (на вигляд хлопчині не більше восьми років), він справжній авторитет у своєму середовищі. Адже часто довірливі дорослі сприймають його за малу дитину, а досвід злочинної діяльності робить свою справу. Та й саме Михайло може залізти у кватирку, у яку його ровесники вже не вміщаються.

“Діти центру” заробляють з-поміж усіх “дітей міста” найбільше. Вони добре пильнують, аби на їхній території не “працювали” чужі. А в центрі Львова для малолітніх злочинців роботи, хоч відбавляй. За місяць кожен з них “заробляє” у середньому півтори-дві тисячі гривень плюс продукти. Не кожен дорослий, освідчений чоловік нині має такий заробіток.

Про те, як “працюють”, Михайло теж розповідає холодно, майже байдуже, як про найзвичайнісіньку річ у світі. Зазвичай жертвами неповнолітніх злочинців у центрі Львова увечері є люди напідпитку, з котрих знімають золоті прикраси та забирають мобільні телефони. Крадених речей ці дітлахи у себе не тримають – одразу ж продають або таксистам, або скуповувачам ювелірних виробів. Тринадцятирічний Михайло розуміється у моделях, можливостях мобільних телефонів та цінах на них не гірше, аніж працівники відповідних салонів зв’язку.

Якщо ж на вулицях “здобичі” бракує, доводиться йти по квартирах. Жертв малолітнім злочинцям або хтось підказує, або вони шукають їх самі. Як діють? Просто йдуть у квартири просити грошей або поїсти, вивчають обстановку, а згодом вже обкрадають.

Ще простішим для малих злодюжок є вкрасти речі чи гроші в кафе або барі. Посидівши під виглядом пристойних, хоч і досить-таки малих, відвідувачів, вони пильно спостерігають за барменом. Як тільки-но решту відвідувачів зайняті своїми розмовами, а бармени на хвильку відлучаються у службові приміщення, малолітні злочинці одразу ж прибирають до рук мобільні телефони останніх, а часто і вміст каси. Саме у такий спосіб маленькі злодюжки вирішують свої матеріальні проблеми.

На що ж витрачають такі доволі пристойні суми грошей щомісяця ці “діти центру”? Як не парадоксально, але часто на чергові злочини їх штовхає відчуття голоду. Відома істина: що легко приходить — легко відходить.

Зрештою, дорослі часом не без зиску для себе дають прихисток малим злодюжкам. Михайло з товаришем останню свою домівку на цілу зиму знайшли випадково – просили грошей біля “МакДональдса”. Один з відвідувачів цього закладу, котрий відпочивав разом з дружиною і кількамісячною дитиною, нібито пожалів хлопчаків. Сказав, що колись сам був таким. І запропонував пожити у нього. Дах над головою та можливість задовольнити елементарні гігієнічні потреби хлопчаки відпрацювали сповна – приносили у дім господаря крадені у барах та магазинах продукти, техніку. Сподіваючись, що все минеться, молода сім’я жила з того, чим платили “квартиранти”, але згодом правоохоронці їм пояснили, що їх поведінка підпадає під дію статті Кримінального кодексу “Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність”.

Ці “діти” є частими відвідувачами приймальника-розподільника для неповнолітніх, нерідко їх поміщають у притулок. Але жоден день, проведений тут, не минає у них без думки про втечу. Працівники приймальника кажуть, що якщо малим злочинцям довго не вдається втілити задумане, вони просто хитрують – вигадують хвороби, були навіть спроби порізати вени. Вони переконані, що з лікарні втекти простіше.

Під час нашої розмови Михайло пильно стежить за кожним моїм рухом, уважно розглядає вбрання, зовнішність і мені навіть здається, що наскрізь бачить вміст моєї сумочки. Розумію, що ця дитина втрачена назавжди. Правоохоронці теж погоджуються з таким висновком. І кажуть, що якби Михайло чи такі, як він, ще кілька років тому потрапили до виховних спецзакладів, ще можна було б сподіватися на те, що не все втрачено.

А наразі Михайло каже, що мріє про нормальну дружину, котра ніколи не була дитиною вулиці, про хороших дітей і в жодному разі не хоче, аби вони колись повторили його шлях.

Ірина ВОРОНЯК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *