Китайський бовванчик замість української писанки - „Молода Галичина“, 4 червня

Що подарувати малознайомій людині, котра живе за кордоном, аби засвідчити свою увагу? Подарунок повинен бути недорогим (щоб не ставити в незручну ситуацію знайомого), малогабаритним (аби легко було везти) і мати в собі національний колорит. Він зветься „сувеніром“. І можливість придбати український національний сувенір повинна бути дуже-дуже простою.

Авторська робота як сувенір

Як з’ясувалося під час виїзного засідання Львівського прес-клубу реформ, проблема придбання українського сувеніра хвилює не тільки мене. За словами начальника ткацького цеху Львівського художньо-виробничого комбінату Христини Сенети, ще двадцять років тому їхню продукцію закуповували спеціалізовані магазини по всій країні. А тепер тільки два – „Художник“ у Львові та аналогічний в Івано-Франківську. Тому із сімдесяти ткаль у цеху залишилося тільки десять. Усі вони – майстрині та художниці. І пропонують до продажу авторські роботи. Але кошти отримують тільки після реалізації цих робіт.

Проте сувенір, яким ми собі його бачимо, не потребує таких зусиль. Кілька літ тому, за словами Христини Сенети, у Львівському художньо-виробничому комбінаті працювали так звані підмайстри. Вони не вигадували нових творів, а тільки тиражували те, що було запропоновано майстром. Це були звичайні дешеві українські сувеніри, котрі можна було придбати в подарункових відділах будь-якого магазину.

Народження виробу

І все-таки я спробувала змоделювати ситуацію: уявити себе на місці фахівця, який виготовив виріб і буде його продавати. За словами майстра з кераміки Андрія Гуменчука, щоб відкрити таке невеличке виробництво, потрібно не менше $10 тис. А для того, аби випускати вироби ужиткового характеру, слід створювати міні-фабрику. Тільки пічка для випалювання кераміки коштує $3 тис. До цього ще треба мати сушку, лабораторію, витяжки, матеріали тощо. І, звісно, спеціалістів. Окрім майстра, який вигадуватиме вироби та виконуватиме основну роботу, на фабриці мусять бути й лаборанти та технологи, що допомагатимуть у роботі. Андрій Гуменчук стверджує: за останні роки він із творчої людини перетворився на інженера. Сам навчився проводити технологічний процес та лагодити обладнання. „Тільки 20% часу займаюся творчістю. Решта – ремонти та інші технологічні питання“, – каже він.

Водночас майстер повинен винести на ринок річ, яку захочуть придбати. Уже не мають попиту вироби писанкарів, не зацікавлюють споживачів кухлі. Але, на думку директора ПП „Равлик“ Юрія Гайди, саме яйце та похідні від нього – основа українського сувеніра. Саме в цьому напрямі, за його словами, повинні працювати митці. Самі митці з ним не погоджуються. Із погляду різьбяра по дереву Романа Зуба, кожен майстер повинен працювати з натхненням, як він відчуває. І на кожен товар потім знайдеться покупець. Щоправда, це вже буде не сувенір.

Де б його продати?

Отже, витративши чимало грошей та зусиль на створення виробу, його ще треба й продати. У Львові з таким звертаються до салону „Художник“. Але тут є певні застереження – майстер повинен бути членом Національної спілки художників. Ще можна звернутися до галереї „Равлик“. Директор ПП „Равлик“ Юрій Гайда стверджує, що тут не вимагають посвідчення членів спілки художників. Аби був добрий майстер. „Ми знаємо ринок, ми можемо зрозуміти, у яких межах цей товар може бути проданий“, – мовить пан Юрій. Його досвід свідчить: часто автори-початківці занижують вартість свого виробу. Але визначальним є слово майстра. Водночас у галереї „Равлик“ дають фахову консультацію щодо потреб ринку. Юрій Гайда наголошує, що вони завжди можуть пояснити авторові, чому виріб не продали – зависока ціна, занизька якість чи нині ринок не потребує такого краму.

Але крамничка галереї „Равлик“ розміщена в етнографічному музеї. І зазвичай туди заходить той, хто знає про неї. Просто пробігаючи, тут ніхто нічого не купує. Зате у Львові є так званий „Вернісаж“, на якому, схоже, є усе до вибору до кольору. Отож, спробуємо потрапити туди.

Оскільки ринок лежить на землях міста, прямую в управління промисловості та підприємництва міськради Львова, щоб отримати дозвіл на торгівлю. Але начальник цього управління Василь Щеглюк нічим допомогти не може – ринок „Вернісаж“ не є ринком за документами. Попри те, згідно з паперами чиновників, він узагалі не існує! І ніхто в місті не регулює торгівлю на площі Вічевій, у самому центрі міста. Удалося тільки віднайти рішення виконкому Львова від 22 травня 1998 року, у якому Національній спілці художників України дозволено для своїх членів встановити на площі Вічевій торгові місця для продажу виробів народного мистецтва. Тут же є перелік товарів, які можна реалізовувати. Це – живопис, скульптура, графіка, вироби зі скла, кераміки, дерева, кістки, пластмаси, полотна, паперу, металу, шкіри та художня вишивка. За краще торгове місце продавець сплачує гривню у день, за гірше – 50 коп. І ніяких тобі торгових патентів не треба!

Усім місця не вистачить

Єдиною організацією від міськвиконкому Львова, котра контролює ситуацію на „Вернісажі“, є муніципальна дружина міста. Отож, як підприємець, звертаюся до начальника управління муніципальної дружини Ярослава Війтовича. За його словами, цей майданчик митці захопили самовільно. І, аби не уподібнюватися Хрущову, котрий свого часу послав бульдозери на аналогічний базарчик, прийняли рішення дозволити тимчасово торгувати. Але останніми роками для усіх охочих забракло місця. „Там продавці сваряться за 20 см площі. І більше нікому новому надати місце ми не можемо“, – інформує Війтович. Але. Щоб мати право торгувати на майданчику, слід зареєструватися як підприємець і сплачувати податки, бути членом ініціативної групи „Джерело“ й торгувати виробами народного мистецтва згідно з переліком, затвердженим виконкомом. Ярослав Війтович погоджується, що на „Вернісажі“ продають інші речі. Але цим займаються підприємці, котрі зайняли місця на площі ще з початку 90-х років. Застосовувати до них силу начальник управління муніципальної дружини не вважає за потрібне.

Отож на „Вернісаж“ молодий автор та виробник сувенірів не піде. Щоправда, міська влада обіцяє невдовзі відкрити аналог ринку для торгівлі виробами народного мистецтва.

Тому вирішили зробити справжній вернісаж у дворику Бернардинів. Планується пробити прохід із Валової і зробити замкнуте коло. Одна з українських фірм виграла конкурс на інвестиційний проект, наступного року він почне втілюватися. Очікується, що там будуть збудовані місця для торгівлі. І продаватимуть тільки автентичну українську продукцію. Однак це буде лише за кілька років.

А поки що покупець у пошуку українського сувеніра. Туроператори, що привозять на Львівщину туристів із-за кордону, вважають: сувенірів у нас не просто мало – їх узагалі нема. Єдине відоме усім місце – вищезгаданий „Вернісаж“ – останнім часом переповнене мотлохом, котрий можна купити будь-де. Китайські іграшки продаються у будь-якій країні, за ними не треба їхати до Львова. Вироби на гумористичну тематику, які мали б поліпшувати настрій дотепними підписами, також неукраїнські. До того ж – російською мовою.

Пошук в Інтернеті за даними „Український сувенір“ дає приголомшливі результати. Як з’ясувалося, так називається фірма автокомплектуючих іноземного виробництва, горілка та багато чого іншого. Але ніщо з вищезазначеного не пов’язане з тим, чого потребують покупці. А поки уряд думатиме над розробкою програми „Український сувенір“, із прилавків щезнуть і ті крихти, котрі ще час від часу можна знайти. Тоді наші урядовці даруватимуть своїм закордонним колегам китайських бовванчиків із розкосими очима. Й увесь світ вважатиме, що це обличчя українця.

P. S. В одного з чиновників міськради Львова біля його стола висить табличка польською мовою із написом: „Обережно – злий пан“. Цей сувенір привіз йому колега з Польщі.

Маріанна РОМАНЕНКО