Олександр Сендега: “Мене обтяжують пишні прийоми та перші позиції” - „Ратуша“, 3 червня

Днями виповнюється рік відтоді, як губернатором Львівської області було призначено Олександра Сендегу, який до цього впродовж року працював першим заступником попереднього голови облдержадміністрації Мирона Янківа. Львів’янам же Олександр Сендега відомий також як колишній голова Залізничної райадміністрації (1994 — 1996 рр.) і, безперечно, — як перший заступник міського голови Львова (1996 — 2001рр.) Саме на роботі у міській раді Олександр Степанович зарекомендував себе чиновником, який володів ситуацією у всіх важливих сферах міського життя. “Важкою артилерією” міського голови називали Олександра Сендегу в кулуарах міської ради. Таку ж роль він міг перебрати на себе і на посаді першого заступника голови облдержадміністрації. Однак через рік переходу на роботу в область Олександрові Степановичу довелось самому очолити обласну держадміністрацію. За цей період свого перебування на посаді керівника області Олександр Сендега зумів довести, що губернаторові під силу залишатись фігурою аполітичною, не втрачаючи водночас своєї публічності. Так, під час періодичних прес-конференцій Олександра Сендеги жодному з журналістів так і не вдалося спровокувати голову облдержадміністрації до прямих та однозначних відповідей на запитання як щодо чуток про його перехід на іншу роботу, так і стосовно позакулісних конкурентів. Під час кожної зустрічі з пресою Олександр Степанович незворушно підбиває підсумки дільності адміністративного апарату в районах та констатує на зразок: “І Жовкву відновили, і Турку газифікували, і міст добудували”.

Достатня поінформованість щодо позитивних зрушень в області дозволила під час даного спілкування з губернатором Львівщини дещо оминути питання соціально-економічної сфери й порозмовляти з Олександром Степановичем “без мікрофона і краватки”.

— Олександре Степановичу, якою є ваша сім’я і чи вистачає губернаторові часу для родинного кола?

— Моя сім’я — це дружина і двоє синів. Один — уже самостійний, другий — ще студент „Львівської політехніки”. Людина завжди знаходить час на те, що є улюбленим для душі, що створює настрій. Для мене саме цим є родинне гніздо: воно дає певний заряд, підтримку, коли складно, моторошно. Це середовище кристалізує загальний стан. Тому інколи буває достатньо кілька хвилин, щоб поспілкуватись із рідними і відновити сили.

Не можу сказати, що ми надзвичайно опікуємось одне одним. Але у нас завжди все складається досить демократично, а також є взаємна довіра. Я і дружина, скажімо, завжди знаємо, де перебувають наші діти. Також, коли діти ходили в школу, мені достатньо було поспілкуватись із класним керівником, аби мати повну інформацію щодо їхньої поведінки поза межами дому. В нас усе було демократично. Якщо вони у чомусь провинились, знали, що потрібно принести ремінець, і самі говорили, скільки ляпасів „заслужили”. Виховна година з дітьми була не частою. Здебільшого, один раз на місяць я намагався аргументовано пояснити синам, чому варто робити так, а не інакше, які можуть бути наслідки певних вчинків.

— Чи змінилось ваше приватне життя після того, як стали головою облдержадміністрації?

— Звичайно, насамперед перебування на цій посаді вплинуло на час, якого стало менше для зустрічей із друзями, для спілкування, для розваг. Щодо сім’ї, то скільки себе пам’ятаю, багато працювати мені доводилось завжди, отож для дружини та дітей моя зайнятість не стала чимось новим. Інколи робота над статистичними матеріалами, показниками для мене є відпочинковою, бо мені подобається і цікаво цим займатись.

— А як щодо вихідних, адже саме у ці дні можна приділити належну увагу своїй родині?

— Намагаюсь так організовувати роботу, щоб неділя була вихідним, аби відчувалось, що це свято. Щоправда, не завжди вдається. Адже саме в такі дні здебільшого відбуваються різні заходи, зустрічі. Багато часу ми інколи марнуємо просто так. Інколи відпочинок разом зі сім’єю теж можна було б провести більш активно, але не завжди це виходить. Для того, аби вистачало часу, кожного дня прокидаюсь о шостій ранку. Впродовж години працюю з документами. Навіть і у вихідні зберігаю цю звичку. Дуже часто відчуваю, що хочеться побути у більш вузькому колі чи навіть на самоті.

— Все-таки надаєте перевагу активному та здоровому способу життя?

— Так, кожен ранок розпочинаю з гімнастики. Коли випадає нагода, граю у волейбол, футбол, а також плаваю. Зі своїм шкільним товаришем впродовж багатьох років щонеділі 2 — 3 години витрачаємо на три партії в шахи. Правда, останнім часом це відбувається рідше, аніж колись.

Певних принципів дотримуюсь і під час харчування. Цей важливий елемент для мене є не в плані, аби попоїсти, а щоб підтримувати добрий тонус і бути здоровим. Отож зранку обов’язково випиваю склянку чистої води, можу з’їсти запареної окропом каші. Я вірю, що роздільне харчування є корисним. Коли менше навантажуєш організм, то краще себе почуваєш. І якщо роблю якесь незначне відхилення у харчуванні, наприклад, вип’ю кави або з”їм бутерброд, одразу це відчуваю. Щопонеділка проводжу розвантажувальні дні. Буває так, що саме цього дня потрапляю на якесь застілля. Але все одно відмовляюсь від пригощань і п’ю лише воду. Можу піти на фуршет і їсти лише овочі.

— Чи не відчували себе при цьому ущемленим, адже інші мають змогу випити чарку коньяку, а вам доводиться відмовляти собі в цьому?

— Ні. Багато хто дивується, як так можна. А я з легкістю можу цього дотримуватись. У піст намагаюсь споживати менше м’ясних продуктів.

— Читанню якої літератури надаєте перевагу?

— На читання є дуже мало часу. Ввечері потрібно почитати газети, подивитись по телебаченні новини, переглянути пошту. Тому, зазвичай, часу для перегляду фільмів і читання художньої літератури у мене практично нема.

— Дружина попереднього губернатора дуже часто привертала увагу мас-медіа. Безперечно, деякою мірою цьому сприяв і сам Мирон Дмитрович. А ви часто виводите свою дружину у світське життя?

— Виводжу (сміється)… Буваємо ми і в театрі. А взагалі, і мені, і моїй дружині більше до вподоби перебувати в тіні. Ми ніколи не мріяли, аби потрапити в шикарні ресторани чи побувати на якихось пишних прийомах. Навпаки, як на мене, пишні прийомі й потреба перебувати на перших позиціях обтяжують.

У нашому житті були різні етапи, були й такі, коли ми з дружиною дуже скромно жили. І навіть ще тоді я відчув, що дружина не дорікає мені, наприклад, тим, що в мене малий заробіток. Тому ми готові жити в різних межах, можемо без чогось і обходитись. Дружина ніколи не намагається дорікнути мені тим, що, маючи певну можливість, не користаю з того.

Невимогливою є моя сім’я і в сенсі відпочинку. До речі, у Трускавці ми не відпочивали жодного разу. Нам більше до вподоби скромний санаторій у Шкло. Мені подобається там сама атмосфера, прекрасна природа, доброзичливі, прості люди. Влітку, здебільшого, відпочиваємо в Криму, у “Львівському залізничнику”. Також мене не приваблюють закордонні вояжі як офіційної особи. Але мрію про те, щоб самому об’їхати певні місця Європи. Можливо, колись і випаде така нагода. Мої сини також навчені до більш скромного життя.

— До речі, як вдалося вам привчити їх до невибагливості, адже дуже часто діти поважних чиновників мають певні претензії стосовно розкішного та безтурботного життя?

— Я дотримуюсь такого принципу, що не є важливим те, аби дати дітям щось матеріальне. Найважливіше — це моральне та духовне: важливо, наскільки людина є вихованою, наскільки вона є доступною, наскільки вона є доброю, навченою, хорошим фахівцем. Саме це — важливо. А матеріальне — це другорядне, бо маючи добрі моральні та духовні задатки, завжди можна отримати й матеріальну винагороду. І навпаки, коли батьки мають можливість багато допомагати своїм дітям матеріально, то досить часто діти виховуються з певними відхиленнями. Адже, щоб чогось досягти, потрібно володіти певним фахом і бути потрібним суспільству. Тому мої сини постійно задіяні в роботі. Це стосується і домашніх клопотів, і допомоги моїм батькам. Незважаючи на те, чи мої сини були ще малими, чи дорослими, вони завжди працювали разом зі мною. І кожен має свої обов’язки.

— І зараз ви не цураєтесь сільської роботи?

— Від праці на землі я отримую задоволення. І хоч ця робота є нелегкою, вона приносить втіху. Звичайно, потрібно любити землю. Правда, через недостатнє наукове пізнання галузі сільського господарства сьогодні праця на селі є певною мірою неефективною. Як на мене, багато наших селян не є обізнаними з певними методами, які могли б забезпечити більшу ефективність їх праці. Наука сьогодні повела сільськогосподарську галузь далеко вперед. Дуже часто згадую слова одного відомого польського мецената, який у зрілому віці дивувався з того, що в дитинстві йому доводилося спостерігати за тим, як навесні батько купляв коня, сіяв, орав, збирав зерно, сім’ю тримав не в розкоші. Взимку цього коня колов, а навесні знову повертався до цього процесу господарювання. Фактично, це щось нагадує ведення сільського господарства у нас. Тому нам потрібно думати над тим, які інструменти залучити для того, щоб навчити людей вести ефективне управління на селі. Сьогодні потрібно працювати над тим, аби від кожного клаптика землі людина отримувала максимальну віддачу.

— Чи вдалося за рік роботи на посаді голови облдержадміністрації все-таки залишитись оптимістом і передусім — самим собою?

— Є дві речі: внутрішнє незадоволення вчорашнім днем, шкодування, що не вдалось зробити більше, і в той же час — велика впевненість у завтрашньому дні. Переконаний, що ми зможемо швидше наздогнати той рівень життя, який є сьогодні у розвинених суспільствах. Сьогодні ми маємо таку можливість, головне — її не загубити.

— Минулий рік був певною мірою невизначеним щодо політичної ситуації, зокрема в області. Тут тривали різного роду протистояння. Однак вам усе-таки вдалося залишитись на посаді голови облдержадміністрації. Можливо, цьому сприяла підтримка верхніх ешелонів влади, чи тут відіграв роль інший фактор?

— Ніколи не вважав, що для мене найважливішим у житті є посада. Прекрасно розумію, що як саме життя, так і, тим більше, посади, є речами тимчасовими. Тому, як на мене, велику роль відіграють людські стосунки. Адже, де б людина не працювала, вона повинна розуміти, що завтра, знявши краватку, доведеться йти поміж людей. І тому важливо, аби людина змогла йти по вулиці з гордо піднятою головою: з гордістю за те, що вдалося щось зробити, що ти нікому не нашкодив, що не нажив ворогів, а намагався робити добро. А керівник такого рівня, безумовно, повинен володіти внутрішнім чуттям. Адже є різні політичні та громадські організації, є багато лідерів, тому потрібно вміти балансувати певні ситуації. Якщо задаватись питанням, до кого з них примикати, то потрібно пам’ятати, що сьогодні сильнішим є один, а завтра може бути хтось інший. Отож важливо вміти вибрати свою нішу. Думаю, я зумів обрати правильну стезю: не намагався діяти для політиків, а пропонував їм долучитись до роботи на поліпшення життя в області. Тому моє кредо — робота на результат — себе виправдало. А той, хто пішов дрібними кроками й шукав потаємні ходи, той і програв.

— Чи доводилось вам шукати чиєїсь протекції?

— Завжди намагаюсь насамперед визначити свою роль, ставлю перед собою планку, якої, на моє переконання, варто досягти. І саме тоді замислююсь, хто міг би сприяти досягненню цього, хто може стати партнером у цій справі. Не має значення, чи це — політичні сили, чи окремі керівники. А хто заважає іншим шукати й собі таку, як ви сказали, протецію? Хто заважає іншим працювати для здобуття того, що сьогодні вимагають люди, в чому вони відчувають потребу? Тому, коли я бачу в комусь ключову фігуру, яка може допомогти вирішити певну проблему, я намагаюсь так попрацювати, аби вона стала моїм партнером. Наприклад, Сихівський шляхопровід. Так, ініціатива його добудувати йшла від мене, але цього сам я не зумів би зробити. Адже для проведення цих робіт з обласного бюджету не було виділено жодних коштів. Тому в цій справі були партнери — Президент, міністр транспорту, начальник Львівської залізниці і міська влада. Тому, вважаю, нерозумно нехтувати підтримкою, якщо цього вимагає конкретна справа.

— І вам при цьому вдалося зберегти свою незалежність і аполітичність?

— Намаюсь залишатись вільною людиною навіть при нинішній посаді. Не знаю, можливо, завтра мені припаде щось до душі, і я захочу вступити у політичну організацію, бо буду переконаний, що можу допомогти або що мені допоможе політична ніша. Але це не є для мене самоціллю.

Розмовляла Оксана КОЛОДРУБЕЦЬ