Сергій Жадан: “Якби Шевченківську премію вручав Суркіс, я би ще подумав” - „Ратуша“, 3 червня

|

Харків’янин Сергій Жадан закінчив роман “Депеш мод”, який має вийти до львівського Форуму видавців у видавництві “Фоліо”. “Це роман про Харків 90-х років, він дуже автобіографічний. Компанія підлітків дізнається, що в їхнього друга помер батько, і вони мають три дні, щоб повідомити товариша про похорон. Це все відбувається на тлі цікавих подій, різних харківських середовищ: футбольних фанатів, нових троцькістів початку 90-х, наркоторговців та ін.”, – розповідає автор.

Минулого тижня Сергій Жадан разом з Андрієм Курковим брав участь в акції “Письменники за прилавком” у Центрі української книги (вул. Володимира Великого, 34), де продавав свої книжки “Біґ мак” та “Історія культури початку століття”, що вийшли в “Критиці”. На зустрічі читачів із письменниками Сергій Жадан прочитав свою рецензію (опубліковану в газеті “Коментар”) на книжку Л. Кучми “Україна – не Росія”. Реакція слухачів на цей текст спонукала директора видавничих проектів ЛА “Піраміда” Ореста Бакайчука запропонувати Жадану написати рецензії в такому самому стилі на книжки Литвина, Зленка та ін., а “Піраміда” опублікує новий бестселер.

— Як ви думаєте, віденська літературна ситуація, про яку ви говорили (коли навіть поети не читають один одного), можлива у нас?

— Там справді набагато гірше. Однак сподіваюся, що тут до такого не дійде. Бо в нас книги читають, книгами цікавляться, на творчі зустрічі приходять. І якщо це не буде загублено найближчими роками, то ситуація може бути дуже хорошою. Адже книжками цікавиться саме молодь, а це вселяє оптимізм.

— Ви хотіли б жити з власних книжок. У зв’язку з тим, чи намагаєтеся піарити себе, свою особистість?

— Не намагаюся. Я доволі скромна людина в побуті. І в житті.

— У вас дуже специфічне ставлення до християнства. Чи можна назвати його негативним?

— Ні, воно не є негативне. Хоча й не позитивне. Тобто мене християнство цікавить, радше, як соціокультурний феномен, а не як якась теологічна штука. Тиждень тому я закінчив роман “Депеш мод”, у якому чимало моментів, пов’язаних із питанням віри. Там ідеться про харківських підлітків, яким 18 – 19 років (події відбуваються 10 років тому, 1993 року). Проблема – становлення особистості, і я би не назвав це пошуком чи втратою віри, а співвідношенняя із вірою як такою. Як вона з’являється, зникає тощо. Мене більше цікавлять східні релігійні практики, а не християнство. Хоча не можна сказати, що я ставлюся негативно до християнства.

— Буддизм ви сприймаєте, радше, як релігію, а не філософію?

— Це, швидше, спосіб думання як такий, спосіб проживання як такий. І релігія, і філософія також. Не можу сказати, що я є ревним буддистом, але мені ближче бачення світу з погляду людини, яка сповідує буддизм.

— Якби вас раптом висунули на Шевченківську премію, ви би відмовилися?

— Я просто переконаний, що мене ніколи не висунуть на неї (сміється). Але, звичайно, я б відмовився (серйозно).

— І не передбачаєте свого входження до національного літературного олімпу?

— Ні. Мені не подобається національна література, тим паче, усе пов’язане з державною культурною політикою. А Шевченківська премія – це все-таки державна премія. З рук цієї держави я можу взяти хіба що …повістку до суду. Якби ця премія була якоюсь незалежною, навіть якби її вручали які-небудь олігархи, той же Суркіс, я би ще подумав, бо це зовсім інша річ. Для мене дуже важливо не мати стосунків із державою, тому що я дуже скептично ставлюся до ідеї державності як такої. По-моєму, це той негатив, який нажила на собі цивілізація і якого треба позбуватися.

— Ви планували антологію комуністичної поезії. На якому етапі її підготовка?

— Так, у мене є ця ідея. Просто не вистачає часу. Останні півроку я писав роман, тепер дороблю антологію віденської поезії (через місяць – півтора вона вийде в Харкові, у видавництві “Майдан”). Потім, можливо, візьмуся за комуністичну поезію. Я хотів би, щоб цю антологію видала якась ліва партія.

— А хтось уже погодився?

— Я ще не пропонував, але думаю, їх би це мало зацікавити.

— Які саме автори входили б до антології?

— Від “Інтернаціоналу” в перекладі Миколи Вороного до сучасних авторів. Я б хотів, щоб певні автори спеціально написали на цю тему, а також вибрати з ранньої лірики так званих вісімдесятників (адже навіть у їхніх творах, ранніх, є частина такої поезії).

— Комуністична поезія – це…

— Поезія, де порушено тему комунізму. Не маю на увазі підтримку партії, підтримку Леніна, хоча і це також. Не планую зібрати кічеві паровози і зробити кічеву антологію. Це має бути просто осмислення теми комунізму, комуністичної теорії, яке більшою чи меншою мірою було в українській літературі впродовж останніх 100 років.

— Що ви читали в шкільні роки?

— Читав те, що міг дістати, що діставали батьки. Бо за часів дитинства не міг читати все, що хотів. Читав багато випадкової літератури, скажімо, військово-патріотичної, пропагандистської – радянських авторів. Але й гарні книги теж траплялися, от, наприклад, пам’ятаю, одне з найбільших вражень – “Тореадори з Васюківки” Всеволода Нестайка – яку, до речі, недавно перевидав Іван Малкович.

— А ви для дітей не пишете?

— Ні. Просто часу не вистачає, я би написав щось…

— Як ви сприймаєте в сучасній Україні такі речі, як святкування Дня Європи, перемоги наших спортсменів, співаків?

– Ви маєте на увазі Руслану? Я не люблю Руслани і свято переконаний, що конкурс, у якому перемогла Руслана, – це поганий конкурс. Можливо, це не годиться коментувати, я не музикознавець, але мені воно не подобається. А щодо перемог наших спортсменів, то класно, що вони перемагають. Я дуже люблю Андрія Шевченка. І вболіваю за “Мілан”, але не тому, що Шевченко – українець, а тому, що він добре грає. День Європи не святкую, і загалом до цих старообрядних і новообрядних свят ставлюся доволі скептично. Тим паче, мені не подобається така нарочита інтеграція України в Європу. Власне, як і інші вектори зовнішньої політики нашої держави.

Розмовляла Наталя ДУДКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...