Анна Димна: “Поезія – як наркотик” - „Львівська газета“, 1 червня

|

Одна з найвідоміших польських акторок приїздила до Львова у рамках Днів Кракова з виставою “Не втрачай надії” – інтерпретацією віршів польського поета ХVІ ст. Яна Кохановського в супроводі колективу музики Ренесансу “Камерата Краковія”.

– Насамперед про Кохановського. Як виникла ця ідея?

– Я обожнюю поезію Кохановського за її сучасність. Це чудова поезія, але вона має важку форму. Тому слід правильно донести цю поезію до читача. Над віршами, які читала цього разу у Львові, я працюю багато років, аби їх зміст став прозорим для сучасників.

Деколи мушу відмовлятися від певних віршів, бо вони надто важкі, деякі слова в них уже незрозумілі. Але це лише форма. Зміст цих творів дуже нам близький, адже поезія, як і все мистецтво Відродження, звертається до людини та закликає жити й насолоджуватися сьогоднішнім днем, бо смерть рано чи пізно прийде сама.

Вистава, яку ми привезли до Львова, записана на компакт-диск разом із музикою. Спочатку я трохи дивувалася, що музиканти погодилися, аби жінка читала Кохановського, бо його вірші традиційно читають чоловіки. Але чоловік не може прочитати “Гостю, сядь під моїм листям”, вони не відчувають цієї повільності, медитації. Що тут казати.

– Ви декламуєте лише класику, чи також поезію сучасників?

– Два роки тому я заснувала в Кракові салон поезії. Бо ситуація, яка існує довкола поетичного мистецтва в Польщі та й у всьому світі, жахлива. Поезія все рідше зустрічається в нашому щоденному житті, на телебаченні. Всі перестали цим займатися, бо вона погано продається.

Я вирішила боротись із цим твердженням. До того ж, у Кракові зібралися найкращі польські поети: Віслава Шимборська, Адам Заґаєвський, Чеслав Мілош, багато інших. Я знаю їх усіх, і ми добрі друзі. Часто читала їхні вірші на презентаціях книг, і на ці презентації завжди збиралися величезні натовпи людей. Тоді я подумала, а чому б не організувати щотижневі зустрічі. Відтоді організовую такі читання. Завжди у неділю о 10.45.

Мій чоловік – директор театру ім. Юліуша Словацького, де є чудовий зал на сто осіб. Я попросила його надати нам цей зал безкоштовно та переконала знайомих акторів читати улюблені вірші. Уже відбулося дев’яносто сім таких читань. У вересні наступного року відбудеться сотий салон. Вхід – вільний, людей частують кавою та тістечками, а найвідоміші польські актори читають за сотню, тобто практично задурно.

Таких салонів у Польщі я заснувала вже п’ять: у Ґданську, Ченстохові, Тарнові, Вроцлаві та Познані. І раптом з’ясувалося, що поезія надзвичайно потрібна людям. Як кисень. Потрібніша, ніж гроші. Я їздила читати поезію Яна Твардовського – одного з найстарших і найвідоміших польських поетів – до Нью-Йорка. І там теж збиралися величезні натовпи людей.

Поезія – це як наркотик. Особливо в тій дійсності, яка нас оточує. Адже люди мають дедалі менше впевненості у собі, дедалі більше страху. Їх оточує безробіття, відсутність грошей, ритм життя пришвидшується, і не залишається часу на спілкування. А поезія дає людині відчуття порятунку від самотності. Адже проблеми людства залишилися тими самими з часів Кохановського. У краківському салоні ми читаємо найкращу світову поезію. Українську класику теж читали, наприклад, Шевченка та Франка. А наступного року я б хотіла запросити когось із сучасних українських поетів почитати свої вірші та їх переклади.

Розмовляла Наталка Сняданко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...