Ласий шматочок - „Поступ“, 28 травня

Розпочалася нова епоха заявами першого віце-прем`єра з питань ПЕК Андрія Клюєва про необхідність передавання нафтогону „Одеса–Броди“ у концесію. А ще на початку січня в парламенті було зареєстровано законопроект Богатирьової–Буждигана за №4598, яким пропонувалося внести нафтопровід „Одеса–Броди“ до переліку об`єктів, які можна надавати у концесію. Незважаючи на некоректність формулювань згаданого законопроекту, його все ж розглядали у парламенті в лютому, однак безрезультатно. Варто також зауважити, що 3 лютого парламент ухвалив Закон „Про внесення змін до концесійного законодавства“. Нововведення суттєво спрощують життя концесіонерам, які мають намір після закінчення терміну концесійного договору приватизувати об`єкт концесії.

Однак, після невдалої спроби „протягнути“ у парламенті зміни до переліку придатних для концесії об`єктів минулого тижня „приватизаційно-концесійна“ активність розпочалася з новою силою — в парламенті зареєстровано законопроект за №5537 авторства депутата-демініціатора Ігоря Рєзніка, в якому запропоновано нафтопровід „Одеса–Броди“ разом із нафтотерміналом „Південний“ просто приватизувати. Для цього автор законопроекту пропонує спочатку створити Державне акціонерне товариство нафтопровід „Південний“ на базі нафтогону та терміналу. 50% статутного фонду компанії плюс 1 акція закріплюється у власності держави, решта акцій підлягають приватизації.

Приватизація відбувається двома способами — спочатку пільгова приватизація, а згодом продаж пакетів акцій компанії на відкритих торгах. Що автор законопроекту мав на увазі під поняттям пільгова приватизація, не зовсім зрозуміло, оскільки цей пункт документа не деталізовано. Взагалі, згідно з українським законодавством, на пільгових умовах мають право купувати акції працівники відповідного підприємства, однак, як правило, всі нюанси пільгового придбання акцій детально розписують — хто, скільки і за якою ціною. Схоже, що про пільгову приватизацію згадали лише для проформи. Процес продажу акцій потенційного ДАТ в законопроекті розкрито більш детально. Брати участь у приватизації нафтопроводу „Південного“ мають право тільки промислові інвестори, а пакет акцій, що виставлятиметься на продаж, не може бути меншим за 25% плюс одна акція. Оскільки з залишених для приватизації 49% акцій скласти два пакети по 25% акцій не вдасться, можна припустити, що акції, які залишаться після пільгової приватизації, продаватимуть одним пакетом, відповідно і партнер по ДАТу у держави також буде один (не враховуючи дрібних „пільгових“ власників акцій, якщо вони, звісно, взагалі будуть).

У законопроекті є ще два приємних для вуха потенційного співвласника нафтової труби моменти. Перше — керування державним пакетом акцій. „Промисловий інвестор, який придбав акції за результатами відкритих торгів, має право отримати в управління пакет акцій розміром до половини пакета акцій, що закріплені в державній власності. Умови передавання в керування промисловому інвестору зазначеного пакета акцій визначаються у відповідному договорі“, — зазначено в законопроекті. Фактично, без зайвих зусиль потенційний промисловий інвестор може закумулювати в своїх руках контрольний пакет акцій, що дозволить йому спокійно і впевнено керувати компанією на власний розсуд. Другий нюанс законопроекту ще приємніший, оскільки стосується безпосередньо грошей. Складається враження, що пан Рєзнік перед тим, як писати законопроект, штудіював книжку на кшталт „100 способів привернути увагу покупців“. Розподіл коштів від приватизації, запропонований законопроектом, дуже нагадує розмаїті маркетингові бонусні програми. Згідно із документом, 60% коштів від приватизації нафтогону скеровується до Держбюджету, а решту 40% — „перераховуються нафтопроводу „Південний“ як інвестиція на розвиток потужностей системи транспортування системи вуглеводнів в Україні та на їх технічне переоснащення. На суму цієї інвестиції збільшується статутний капітал компанії і проводиться додатковий випуск акцій. Акції додаткового випуску приєднуються до пакетів акцій, які є в державній власності та у власності промислового інвестора, пропорційно до обсягу їхніх пакетів у статутному капіталі компанії“. Фактично, інвестор отримує частину своїх грошей назад. Треба сказати, цілком незла приватизація виходить.

Перманентні спроби позбутися нафтогону будь-яким способом наштовхують на запитання — яка економічна доцільність цих дій і хто потрапить до списку претендентів на роль „промислових інвесторів“? Відповіді на ці запитання доволі прості й до непристойності однозначні. Сенсу продавати нафтогін „Одеса–Броди“ нині немає.

Якщо відчистити коментарі і заяви осіб, причетних до видобутку нафти на Каспії, від єлею, яким вони щедро заливали вуха українських урядовців та політиків в той час, коли йшлося про вибір між аверсом та реверсом нафтогону, виходить щось на кшталт: „Запаси нафти на Каспії є, і великі, однак найближчим часом сподіватися на завантаження нафтопроводу „Одеса–Броди“ не варто, оскільки того, що там видобувають, для труби недостатньо“. Азербайджан та Казахстан, які могли б заповнити нафтогін першою, пробною, партією нафти, також вже впродовж кількох місяців роблять доволі суперечливі заяви — то вони нафту дають, то в них її просто нема. Як би там не було, але нафтогін „Одеса–Броди“ досі стоїть без роботи, і це тоді, як нафта ним мала піти в бік Польщі ще у квітні.

Коли зазвичай вдаються до приватизації стратегічних об`єктів? У випадках, коли держава самостійно не здатна ними керувати, коли потрібні додаткові фінансові вливання, щоб врятувати, скажімо, завод від повного краху. Нафтогін „Одеса–Броди“ побудували кілька років тому, тож стверджувати, що він потребує інвестицій у модернізацію, було б щонайменше лукавством. Можна, звісно, говорити про те, що побудована лише перша черга нафтогону. Однак розбудовувати його і збільшувати пропускну здатність труби нині, коли немає чим заповнити й такої потужності нафтопроводу, — абсолютне безглуздя. Відповідно, значних додаткових інвестицій нафтогін „Одеса–Броди“ нині не потребує.

Можна, звісно, розглянути ще одну підставу для приватизації — переважно приватний менеджмент на підприємстві працює краще, ніж державний. Тобто, передаючи в приватну власність шматок труби, держава може сподіватися, що труба зрештою використовуватиметься за призначенням. Тим паче, що свою неспроможність розумно розпоряджатися майном українська влада вже довела. Однак щодо нафтогону умова більшої ефективності приватної власності є несуттєвою.

Що стосується потенційних покупців акцій створеного на базі нафтогону „Одеса–Броди“ підприємства, то коло зацікавлених сторін обмежене західними компаніями, що мають стосунок до видобутку нафти на Каспії, та російськими нафтовиками. Зацікавленість західних та американських компаній, які видобувають каспійську нафту, у придбанні українського нафтогону доволі сумнівна. Поклади нафти на Каспії, безумовно, значні, і перспективи у цього реґіону доволі серйозні. Однак це перспективи майбутнього, а не сьогодення. А вкладати реальні гроші в не надто стабільний реґіон (яким є для більшості розвинутих країн Україна) сьогодні, щоб мати шлях для транспортування нафти у Європу у далекому завтра, — інвестиція як на американців чи західноєвропейців, які керуються більше власними економічними інтересами, ніж політичними інтересами України, занадто ризикована. Водночас Росія — країна, в якій керуються радше політичною, ніж економічною доцільністю тих чи інших дій. Тож російські компанії, які брали якнайактивнішу участь у реверсно-аверсних дебатах і не полишили надії закріпити свій контроль над енергетичною сферою України, є доволі реальними претендентами на роль „промислових інвесторів“. Тим паче, що та ж ТНК ще під час обговорення концесійних законопроектів, що стосувалися нафтогону „Одеса–Броди“, виявляла неабияке зацікавлення цим питанням. Однак Росії український нафтопровід з суто економічних міркувань абсолютно непотрібен, зацікавлення росіян лежать в площині політичній. Чим може загрожувати Україні тотальний російський контроль над енергетичними галузями — розповідати не потрібно. Перші його результати ми вже мали можливість спостерігати на українському ринку палива, який практично монополізований російськими компаніями.

Якою буде подальша доля приватизаційного законопроекту Ігоря Рєзніка, наразі не відомо. Можна припустити, що його спіткає така ж невдача, як і концесійний законопроект Богатирьової–Буждигана. Однак варто врахувати і той тиск, який чинитиме Москва на нинішнього прем`єра і за сумісництвом кандидата на президентське крісло Віктора Януковича. За твердженням окремих аналітиків, Росія може погодитися владнати ситуацію на українському ринку нафтопродуктів, однак лише в обмін на певні поступки зі сторони українського уряду. Не відкидається, що до переліку цих поступок може увійти й нафтогін „Одеса–Броди“.

Ірина СМЕРТИГА