Роман Іваничук: “Усе починається з марнославства” - „Львівська газета“, 27 травня

Попри те, що всі знаємо – час біжить швидко, іноді його плин дуже дивує. Як здивував нашу “Газету” останнього разу, коли виявилося, що нині, 27 травня, письменник, який не потребує жодних представлень, Роман Іваничук, святкує 75-річчя. Правду кажуть, що вік людини визначають не роки, а те, якою вона є в душі й те, як її сприймають інші. Роман Іваничук органічно виглядає і в колі своїх друзів-письменників старшого покоління, й серед тих, хто тільки “намацує” свій шлях у літературу. Зичачи видатному майстрові слова довгих років душевної молодості, “Газета” напередодні запросила письменника до розмови.

– Романе Івановичу, Франц Кафка вважав, що коли починаєш усвідомлювати сенс свого теперішнього існування, то стаєш настільки марнославним, що заради колись поcтавленої мети ладен усе витримати. Як це проектується на вашу долю?

– Із марнославства все починається. Від дитинства я переживав “запої” читання: перечитував усе – потрібне й непотрібне з татової, просвітянської й інших бібліотек. І весь час мене хвилювало, що той, хто те пише, їсть і спить, як я, але його знає й шанує дуже багато людей. Із цього починається охота писати самому – а може, і я колись стану відомим. Однак зазвичай такі марнославні ілюзії закінчуються крахом, оскільки стикаєшся зі страшними труднощами, які треба подолати. І тут може допомогти тільки те, що в людині запрограмований певний талант. Але й це ще не все, талант можна розвинути лише за умови величезної постійної праці над самим собою й над подоланням тих перепон, які весь час постають перед тобою. Крім цього, ту працю треба дуже любити. Бо коли її любиш і не можеш обійтися без неї, то все здолаєш. І ще – потрібно постійно організовувати себе до цієї праці, бо навіть за невеличкої перерви, надолужуючи, змушений докладати фантастичних зусиль.

– Наскільки важливою для письменника є посидючість?

– Дуже важливою, бо прозаїк має мати не тільки потужну голову, а й потужний зад. Якщо письменник “бігає життям”, то ніколи нічого не зробить. Я так просидів усе своє життя. Це не означає, що ніде не ходив: мандрував, любив жінок, мав товариство, випивав чарку – все було, що належить людині. Але понад усе віддавав час отому сидінню за столом – читанню, дослідженню, бібіліотекам, манускриптам, творенню. І коли здобув те, що маю, то воно вже не загрожує мені зірковою хворобою, бо пережив такі тортури праці, що не вважаю свою славу манною Божою з небес. Звичайно, я радий, що маю визнання читачів, але те визнання не вивищує мене над іншими. Адже ті, інші, теж важко працюють у своїй сфері, аби чогось добитися, то яка моя перевага?

– Напевно, в тому, що вас знає широкий загал, а люди інших професій так і залишаться для нього невідомими.

– Щось у тому є, бо люди, купуючи хліб, одяг чи щось інше, зазвичай не замислюються, як це творили. У випадку з книжкою – не так. Однак того, хто піддається зірковій хворобі, наздоганяє неминучий крах. Слави, звичайно, треба хотіти, бо хто не хоче слави, хай поламає перо. Але якщо ти нею захопився до запаморочення в голові, то стаєш непрацездатним. Для письменника, коли він береться за написання нової речі, важливо думати, що лише вона принесе йому славу. А як напише – то тільки наступна. Для цього треба тяжко працювати.

– Романе Івановичу, ви поклали життя на те, щоб завоювати любов читача. Однак кожна історія любові – це історія її боротьби з часом. Бували в житті моменти, коли відчували – у ваших взаєминах щось не те, а отже, потрібно боротися за цю любов?

– Любов читача зумовлює письменницька праця. Коли сідаю за новий твір і переді мною чистий папір, то боюся його жахливо, просто ненавиджу. Знаю, що маю той папір заповнити, але як, щоб це не було гірше, ніж раніше? А якщо не вдасться і, не дай, Господи, обізвуть мене графоманом або середнячком? Відчуття такі, немовби йду на страту. Але настає момент, коли той чистий папір долаєш. Не відразу. Кожну річ я переписую по шість-сім разів, а перші сторінки – безліч, доки відчую, що розігнався й уже можу бігти.

– Однак, із іншого боку, любов читача можна порівняти з коханням чарівниці з арабських казок, яка не лише покидає своїх коханих за сорок днів, а ще й піддає їх жорстоким випробуванням, змушуючи шалено страждати.

– О так, слава – страшна коханка… Бо як маєш коханку-жінку, то можеш від неї втекти, а від цієї не втечеш нікуди. І за те, що дала радість першого твору, повинен платити все життя. Бо лише не заплати новим шаленим потягом до неї – вона від тебе піде, й перетворишся на нікого, бо іншої спеціальності не маєш і до іншої роботи вже не здатний. Зазвичай люди, яких спіткала така біда, спиваються. Це тому, що не вміли ту коханку-славу задовольнити ще і ще раз, і так – без кінця. Ти маєш щоразу доводити, що ти – сильний, хоча це вимотує всі твої сили, всю міць. Однак коли добре постараєшся, то отримаєш радісні моменти блаженства.

– Вважають, що долю людини значною мірою зумовлює її характер. Ваш характер якось позначився на долі?

– Я доступний чоловік, товариський, трохи сердитий, вимогливий, примхливий і часом дратівливий, особливо на фальш. Потоваришувати зі мною не так легко, але якщо вже знайшов товариша, то це – навіки. Маю таких друзів ще з молодості – Кудлик, Безпалків, Ніна Бічуя, з якою товаришую вже сорок років. Мої друзі – це мої однодумці, на них завжди можу спертися, як і вони на мене. Й немає цьому кінця, хіба була би зрада. Але я не зазнав зради серед товаришів. Якби їх раптом не стало, то навіть не знаю, як би мав далі жити, що робити, до кого вийти з хати, щоб поділитися радощами, турботами, горем. І то, власне, мій характер – прив’язаність до товариства. І за це мене люблять, терплять мої примхи, часом сварливість. Бо знають – ніколи їх не зраджу. Ні-ко-ли.

– В одному зі своїх романів Сомерсет Моем порівняв давніх друзів зі старими трамваями, які від зупинки до зупинки рухаються по колу і вже не здатні чимось здивувати один одного . Друзі вас чимось дивують?

– Можна розповісти дотепний анекдот, і цим уже бути не лише цікавим, а й новим. Я давно знаю актора-“заньківчанина” Юрка Брилинського, але щоразу, як зустріну його, маю велику радість. Він завжди чимось дивує – або своїм розумом, або начитаністю, або майстерністю, або добротою. А коли людина одноманітна – вона сіра. А сіре – воно і є сіре: ненависті не викликає, але теплі почуття до такої людини згасають.

– Легко бути вашим другом?

– Якщо мені щось не подобається, й те “щось” є засадою людини, ми з нею або ніколи не будемо товаришами, або наші шляхи розійдуться. Недавно я захопився одним письменником із Івано-Франківська, дуже його цінував, а він узявся писати бздури на межі з порнографією, тому нині він мене вже не цікавить.

– Справедливо вважають, що найлегше було першим письменникам: що б вони не запропонували – все було дивом. Потім глобальні теми роздрібнили настільки, що призвели до знечулення читача. То, може, той чоловік у такий спосіб просто спробував бути новим?

– Бруд – це не та стежка, де варто шукати новизни… Щоб вийти заміж, жінка має виставити на “людський базар” свій розум, зовнішність, елегантність. Так і письменник повинен показати себе чимось дуже цікавим, красивим, мудрим. І тоді він інтригуватиме. Як жінка не може щонеділі йти до церкви в одному й тому ж одязі, так і письменник має працювати над тим, аби наступний твір не був схожим на попередній. Звичайно, він повинен засвідчувати, що то писала одна й та ж рука, але читач має побачити, що тут інша композиція, або задум, або форма. Тоді будеш цікавим і новим до смерті. Коли тільки починав писати, цю пораду дала мені Ніна Бічуя, і тої засади я тримаюся, як можу. Треба шукати власного стилю в письменстві, але щоб ти був не схожим не лише на інших, а й на себе.

– Чи тернистий шлях пошуку стилю?

– Жахливо. Але надзвичайно цікавий, і, головне, що я без того обійтися не можу. Це не та праця, яка нині дає мені матеріальний достаток, але вона – мій спосіб існування. Вихід своїх останніх книг завжди супроводжував словами, що більше не писатиму, але виявлялося, що брехав – без писання не можу. Ось і зараз, доки готувався до друку мій новий роман “Через перевал” (щойно побачив світ у видавництві “Літопис” – “Газета”), натрапив на свою жилу в гуцульській темі. Я дуже мало написав про Гуцульщину – радше якимось епізодом, хоча добре знаю її світ, виріс у ньому. Тому подумав: нині ентузіасти взялися вивчати родоводи, але зазвичай священицькі, шляхетські. Ніхто не досліджує селянського роду, бо селяни далі діда його не пам’ятають. Я теж його не знаю. Цей роман – свого роду заклик: “Шукайте своє коріння”. На реальному гірському матеріалі вигадую, як такий родовід можна було б дослідити.

– А не маєте остраху, що приїдете з новою книгою на Гуцульщину, а вас запитають: “От ви нас так агітуєте досліджувати свій родовід, а власний знаєте”?

– Саме тому, видаючи цю книжку, хочу додати до неї свій родовід, якого не знаю. В чому він полягає? Колись я досліджував, куди поділася сім’я мого стрийка Михайла Іваничука – видатного географа, розстріляного в 37-му році. У війну не стало нікого. У своєму романі “А війна війною”, який написав 20 років тому, беру стрийка за прототип і стрийкові ж (уже під його реальним ім’ям) цей твір присвячую. Уявіть собі – позаминулого року мене знаходить син стрийка – мій двоюрідний брат, якого під час війни всиновила родина німців, а тепер він мешкає в Америці. Української мови брат не знав, але знав, що справжнє його прізвище не Герхард, а Іваничук. Довідавшись, що в Україні якийсь невідомий Іваничук присвятив книжку його батькові, він спробував мене розшукати і – знайшов. Це просто немислимо – через 60 років брати зустрілися за допомогою книжки.

– Вас часто хвалили. Чи були у вашому житті моменти, коли відчували себе приниженим?

– Радянською критикою приниженим не був. Тодішня ситуація гнобила психічно: можу потрапити в тюрму, залишитися без хліба, не матиму чим годувати дітей… Принижень я зазнав уже за нашої незалежності, коли хтось чомусь на мене “в’ївся”. І руками одного відомого “брудного” чоловіка, який писав під псевдонімами, впродовж року мене паплюжили в газеті “Пост-Поступ”. Виручив тоді Святослав Максимчук, який запропонував організувати заньківчанський вечір, аби я побачив, чи мене ще сприймають люди. Я відповів, що якщо закидатимуть тухлими яйцями, то не знаю, чи витримаю. Однак вечір перетворився на обвинувачення залом тих, хто мене паплюжив. І відразу все стихло.

– Ви могли в той час творити? Чи такі речі для вас не пов’язані?

– Дуже пов’язані. Але я дуже затятий, і ніхто не може збити мене з шляху, хіба би вбили. За радянської системи за “Мальви” та “Журавлиний крик” п’ять років мої твори ніде не друкували, навіть прізвище скрізь викреслювали. Але попри те, що мене то дуже боліло, це не заважало надалі працювати й рухатися обраним шляхом. Істерик ніколи не мав, хіба стани заціпенілості та люті.

– Почуття гумору вам допомагало?

– В мене воно – колосальне. І не тільки сам можу когось смішити, а й дозволяю людям сміятися з мене. Приятелі люблять наслідувати мою мову, жести, певну наївність. Пушик, Яворівський – ви б послухали, як вони привселюдно мене імітують, із мене глузують. Я кажу: “Люди, та це ж неправда”. А вони: “Тихо будь, це ж цікаво”. То нехай – на гумор я не ображався ніколи.

– Романе Івановичу, у ваших творах незвичайною завжди є жінка. Особлива вона і в останній книзі “Через перевал”. Це ідеал чи вона має реальний прототип у житті?

– Саме в цій книзі йдеться про ідеал жінки, який я шукаю і люблю все своє життя. Реальної такої людини немає. Але образ вигаданої жінки, яка є світлом для мене, викристалізувався на основі реальних жінок. Ними я захоплювався все життя, й зараз із цим не криюся. Моя дружина, з якою прожив у мирі майже 50 років, знає, що я влюбливий, але знає й те, що завжди повертаюся додому та є дуже добрим сім’янином. Водночас моя влюбливість не означає, що я, як спортсмен, колекціонуватиму свої чоловічі перемоги над жінками. Ні, це мені чуже, й навіть, якби якась така перемога й трапилася, то це моя таємниця, моя радість і мій гріх.

– Якою, на ваш погляд, має бути жінка?

– Дуже жіночна й аж ніяк не дурненька. Дурненька жінка, навіть коли вона – мальована красуня, ніколи мені не подобалася. Жінка має бути розумною, мати свій світ, щоб я міг почерпнути від неї досвіду. Мушу її шанувати, бо від радості, яка відбувається тільки в ліжку, чоловік швидко втомлюється й починає шукати іншої. Я знаю таких “спортсменів” серед моїх колег, але до них, як уже казав, не належу, та й не надто багато таких пригод мав у своєму житті.

– Ви кажете це з жалем чи з радістю?

– Не з жалем, бо передовсім я – естет і не люблю бруду. До випадкових зв’язків майже ніколи не мав чоловічих збуджень.

– Ви спроможні на божевільні вчинки заради жінки? І де планка вашого божевілля?

– Я завжди був не божевільним, а стриманим у своїх пристрастях, знав межу. Як, зрештою, й у випивці. Горілки за своє життя випив багато, але не любив і дотепер не люблю її. Міг випити в товаристві, бо в голові трохи інакше стає й розплітається язик, але щоб і в наступні дні мене тягнуло, то ні. Якщо гарна жінка і дуже подобається, то це схоже на запій, але в нього теж є своє завершення. Я дуже шаную, коли жінка не ображається, що ти вже не піддаєшся на її жіночі чари, а може залишитися тобі товаришем та однодумцем надалі.

– Є у вашому житті щось таке, за чим шкодуєте?

– Може, і є. У свої студентські роки був закоханим у студентку, з якою зустрічалися, ходили в кіно, цілувалися. Це було щось неймовірне, але вона вийшла заміж за іншого. Дуже тяжко то пережив – більше ми не бачилися, та й сьогодні вже й не хотів би з нею зустрітись. Але такою, якою була в час нашої закоханості, вона сниться мені донині. Можу іноді за нею шкодувати, але водночас думаю, а може, якби ми побралися, це вийшло б на зле? Може, вона була б не такою? Може, я не мав би такої злагодженої сім’ї й таких умов для праці? Тієї вибачливості, яку відчуваю від домашніх, коли запрацьований і маю час тільки на себе? А шкодувати за якимись своїми вчинками не маю підстав: нічого не зробив поганого в житті, ніде не схибив, щоби нині того соромитися. А тому задоволений собою. Тішить і те, що залишаюся цікавим для молодших поколінь, вони пропускають мене через часові кордони, а для письменника це – найвища відзнака.

Розмовляла Ярина Коваль