Катерина Палеха: Не можеш терпіти -- нічого робити в спорті - „Поступ“, 27 травня

|

Останнього дня чемпіонату Європи зі стрільби з лука, який нещодавно завершився у Брюсселі, безмедальні будні припинила жіноча команда, яка виборола золоті нагороди. Однією з винуватиць цього тріумфу стала львів`янка Катерина Палеха, заслужений майстер спорту, яка вже не раз привозила з усього світу медалі різного ґатунку. Проте її найбільша мрія — олімпійська нагорода. Сподіваємось, що для Каті Ігри в Афінах стануть Олімпіадою здійснення мрій. Вона цього заслужила.

— Чемпіонат Європи приніс багато несподіванок. Що запам`яталось найбільше?

— Передусім запам`ятався Брюссель: я там була вперше. Сподобалось саме місто, особливо стадіон, де проходили змагання. Як правило, на стадіонах ми ніколи не стріляємо. Зазвичай змагаємось на галявинах, де добре відчуваєш, звідки дме вітер. На стадіоні вітру як такого не було, проте були протяги, коливання повітря, яких ми не відчували і не могли відповідно коригувати стрільбу. Це був єдиний недолік. Проте сам стадіон вражав. Ми дивилися на нього і думали, що в нас в Україні на таке футбольне поле ніколи би не пустили стрільців з лука, щоб ходили та топтали траву.

У самих змаганнях здивувало те, що в особистому заліку лідери, на яких усі робили ставки, залишились без нагород. Так, досвідчена італійка Валєєва, яка після стартового кола йшла на першій позиції, завершила змагання четвертою. У командних змаганнях ситуація ясніша. За винятком деяких прикрих випадків, командою ми завжди потрапляємо на п`єдестал. Лише на початку цього року на зимовому чемпіонаті Європи ми виступили вкрай невдало: програли вже в першому колі. Нас це шокувало. Після цього стали ще більше тренуватися. Знали, що це дасть свої плоди. Перемога була зовсім поруч, треба було лише підійти і взяти її. На цьому чемпіонаті Європи після невдачі в особистій першості командні змагання були нашим останнім шансом привезти нагороди. В олімпійський рік це було надзвичайно важливим.

— Руки не тремтіли?

— Ой, буває, що і руки, й ноги тремтять. Але це доти, поки сидимо на стільчиках і чекаємо виклику на вогневий рубіж. А коли з луком виходиш, то думаєш лише про те, що потрібно зробити. Тоді забуваєш про страх, про те, що руки можуть тремтіти.

— Невдалий виступ в особистих змаганнях чим можеш пояснити?

— За день до того ми стріляли в стартовому колі. Я була третьою з хорошим результатом міжнародного рівня. Можливо, десь я віддала більше сил, ніж потрібно. Я бачила, що йду з хорошим результатом і тому працювала власне на нього. Можливо, ці сили та азарт треба було зберегти до наступного дня. Десь я недопрацювала. За медалі все ж таки можна було поборотися.

Так сталось, що програла я, програли інші дівчата, хлопці. В усієї команди був настрій поразки. До командних змагань залишалося два дні. Тому ми на цих передзмагальних тренуваннях рвали й метали, щоб тільки привезти цю медаль.

— На чемпіонаті Європи було стільки несподіванок. Про що ж говоритимемо на Олімпіаді…

— Аналізуючи змагання, можна чітко побачити, що в колись непереможної Кореї на сьогодні вже є суперники. Медалі нині розігрують вже навіть ті спортсмени, які до того ніколи не сходили на п`єдестал. Що буде на Олімпіаді, просто неможливо передбачити. Раніше єдиним лідером була Корея. Представники Китаю стріляли добре, зараз роблять це ще краще. До переліку лідерів долучились Японія, Малайзія, Індія. Лучники двох останніх країн взагалі ніколи нічим особливим не вирізнялись. А зараз вони в нас виграють. Словом, на Олімпіаді без сюрпризів не обійдеться. Серед призерів вже не буде трьох корейців. З ними боротися можна, і всі це вже зрозуміли. Ми ще не допрацювали до того, але наші чоловіки на гран-прі у корейців уже виграють. Це значне досягнення.

— Що на змаганнях було найважчим?

— Напевне, усвідомлювати, що люди ще стріляють, а ти вже завершив змагання і можеш лише спостерігати, вболівати. Але це спорт. Треба записати всі свої помилки і готуватися до наступних змагань.

Дуже жаль, що Брюссель — таке гарне місто, а ми не встигли його оглянути. Виходило так, що весь день ми були в змаганнях, сиділи на галявині і нічого не встигли побачити. За цим шкодую. Іноді буває, що місто нічим не примітне, дивитись немає на що, а в нас дуже багато вільного часу. Жаль, хоча розумію, що ми туди їхали не місто оглядати.

— Чи багато вболівальників прийшло подивитись чемпіонат Європи?

— Так, були глядачі. Хоча не було такого ажіотажу, як, наприклад, у Франції чи Німеччині. Коли вперше змагалась у цих країнах, була просто шокованою: трибунами прокочувались такі „хвилі“, як на престижних футбольних матчах. В Україні і близько такого немає. У нас можуть родичі прийти подивитися, але й це буває вкрай рідко. На фінальних зустрічах там не лише глядачі, а й спортсмени, які не потрапили до фіналу, завжди підтримують друзів з інших країн. Уболівальники ходять з трубами та тріскачками, створюють святкову атмосферу.

— Такий шум не заважає змагатися?

— Ми вже звикли. Навіть спеціально тренуємось. Тренер збірної Віктор Сидорук створює схожі умови. Ми стріляємо, а він ходить, чимось грюкає, дзвенить пляшками: створює змагальну атмосферу. Голова просто розривається, зате на змаганнях на це вже не звертаємо жодної уваги. Я взагалі під час змагань настільки відключаюсь, заглиблююсь у себе, що не помічаю нічого поряд. Починаю чути, що кричать, тільки тоді, коли повертаюсь із вогневого рубежу. Коли кричать та підтримують, це навіть приємно. У нас немає такого, що, коли тятива натягнута і спортсмен готовий до пострілу, суперники починають „під постріл“ щось кричати. Спортивні принципи діють чітко.

— Ви вдома буваєте дуже рідко, особливо в передолімпійський рік. Все мандруєте змаганнями. Чи не перевтомлюєтесь? Вам вистачить сил на основні змагання?

— Все робиться для того, щоб до Олімпіади ми підійшли в найкращій формі. Хочеться сподіватися, що сили будуть. Для цього ми й працюємо. Втомлюємось, звичайно. Але люди, які планують процес підготовки, знають, що роблять. Легкої перемоги не буває. Щоб стати першим, треба змагатись, як кажуть, до останньої краплі крові.

Ми втомлюємось, але навіть після змагань намагаємось нікому цього не показувати. Навіть коли дуже важко, тримаємо все в собі. А якщо не можеш терпіти, значить нічого тобі робити у великому спорті.

— Якщо потрібна моральна підтримка, до кого можеш звернутися?

— Є така людина, яка може мене вислухати. Це мій чоловік. Він від мене вже всього натерпівся, наслухався. Знає, коли треба промовчати, а коли щось розумне сказати. Він завжди вболіває за мене, цікавиться цим видом спорту. На кожних змаганнях переживає так, як і я. Сумує та радіє разом зі мною, хоча намагається, звісно, цього не показувати. Він не може не цікавитись. Адже це наше життя. Він на собі відчуває всі „приваби“ спорту: те, що мене місяцями немає, що інколи я приїжджаю веселою, а деколи сумною. Він не спортсмен, але в стрільбі з лука вже розуміє багато що.

У збірній також є подруги та друзі. В нас напрочуд дружна команда. Але скаржитись, про щось розповідати — на це просто немає часу. У всіх одна справа. Часто буває в інших видах спорту, що всередині команди спортсмени постійно конкурують, сперечаються. Ми ж тримаємось один одного. Якщо у Львові проходять змагання, дівчата з інших міст живуть у мене і навпаки. Ми навіть сім`ями дружимо.

Дуже вдячна мамі за те, що привела мене у спорт, і тренерові Тетяні Образцовій. Коли мама мене привела на стрільбу, вона сказала: „Подивимось. Стрілятиме, добре. Ні, то ні“. Подивились на дівчинку, дали їй постріляти. Тож дякую за те, що дала можливість спочатку спробувати, а потім привела до золотих нагород. Залишилось ще трошки — здобути олімпійську медаль. Так хочеться! Моя мрія — поїхати на Олімпійські ігри. І не на одні. На скільки — не знаю. Але гадаю, доки зможу в руках лук тримати, боротимусь.

— А потім?

— Не можу сказати. Зараз я настільки живу спортом, що інші думки в мене не пролітають. Я не впевнена, що хочу стати тренером. Бачу, як важко працюють наші тренери, у них стільки проблем! Вони переживають і нервують ще більше за нас. Хіба тренувати маленьких дітей, початківців. І навіть не впевнена, чи зможу робити це. Тому що той, хто добре стріляє, не завжди може навчати.

Якщо поза спортом, то хотіла б ще поступити на юридичний. Зараз це просто неможливо. Хіба після Олімпіади. А потім, можливо, піду цим шляхом. А якщо не складеться… Знайду щось інше. Раніше я, як і багато дівчат, мріяла відкрити салон краси. Мені це подобається. Але зараз це, знову ж таки, неможливо — потрібно багато грошей. Також хотіла побудувати великий спортивний комплекс, де б могла нормально тренуватись збірна. А не так, як тренуємось ми. Ось виїжджаємо на збір, а місць на базі немає. То ж збірну „розкомплектовують“ у різні куточки. А так було би все необхідне: приходьте і тренуйтесь. Було би приємно зробити щось таке. Бо у Львові, якщо є якісь зали, то всі приватні.

Розмовляла Олена САДОВНИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *