Дорослі історії маленьких бомжів - „Високий замок“, 26 травня

|

Невелика сірувата будівля на Левандівці. Львівський притулок для неповнолітніх. Тут, непомітно для очей тисяч львів’ян, творяться долі десятків дітей… В їхніх очах надто багато суму та недовіри. А усмішка на обличчі – нечастий гість.

…Йому 12 років і звати його Петрусь. Тобто саме так колись давно до нього зверталась мати. Проте в його пам’яті залишилася лише маленька жменька спогадів про батьків. Вони загинули, коли хлопчику було 7 років. Петруся виховував старший брат. Але замість хорошого учителя він став для хлопця мучителем. Зловживав алкоголем і був дуже агресивним. А Петро хотів учитись і жити спокійним сімейним життям. Мрія його життя, розповідає мені, здобути професію адвоката, щоб потім захищати людей… Говориш з ним і не можеш повірити, що перед тобою 12-річна дитина. У дечому він здається набагато старшим і досвідченішим за тебе.

Він знає, що таке жорстокі щоденні побиття від брата, лікарня, де довго лежав зі зламаною рукою, втеча з дому. Кілька місяців Петро провів на вулиці. Йому просто не було куди подітись… Змушений був просити гроші на хліб. Давали не всі. Більшість байдуже відверталася або глузувала з немитого обличчя, кидала образливі репліки. Саме ці слова і врізались у пам’ять хлопчика. І досі ночами він у снах доводить комусь, що насправді не злодій і не байстрюк.

Після кількох місяців життя на вулиці Петро потрапив до міліції. Люди у формі привезли його сюди, у притулок. Тут принаймні тепло. І їсти дають. Але, за законом, діти перебувають тут лише три місяці. А далі… Далі чекає повернення до законного опікуна – старшого брата. Петро зізнається, що хоче додому, але знає, що довго там не витримає і втече знову. Світ для цього хлопця не кольоровий і навіть не сірий. Він чітко поділений на чорне і біле, своїх і чужих. І дім – це не біле, і там не свої.

Сьогодні у Львівському притулку для неповнолітніх 37 дітей. І у кожного з них своя історія. І в усіх вона різна. Декому, як, наприклад, 15-річному Олегу, просто захотілось звідати іншого життя. У нього гарна сім’я, люблячі батьки. А йому захотілось спробувати чогось іншого. Втік з дому. Поживши на вулиці, почав звикати до її законів. І тепер рідко з’являється вдома. А батьки вже просто не знають, що робити…

Малий Юрчик не знає іншого життя, окрім того, що на вулиці. Батько – жебрак, а матері він не знає. Від народження живе з милостині. У дитини серйозні відхилення у розвитку, як розумовому, так і емоційному.

Є тут чимало й таких, що у 10-12 років не вміють читати. Скільки дітей – стільки історій. І то зовсім не дитячих.

Коментар психолога Ірини Дунаєвської, яка має досвід роботи з дітьми з притулку. Дітям, які зібрані у притулку, від 3 до 18 років. Те, що вони всі разом живуть в одному приміщенні, має свої негативні й позитивні сторони. Вони обмінюються досвідом, і до того ж не завжди хорошим. Кожен п’ятий з них має стійкі узалежнення від алкоголю чи токсичних речовин, оскільки дитячі узалежнення формуються дуже швидко. Безперечним позитивом є те, що на дітей у притулку великий вплив має церква. Вони завжди можуть піти до священика, який є для них певним авторитетом і який може їх навчити певних життєвих норм. Їм надається можливість почати нове життя. Авторитетами для них є і студенти інституту фізкультури, які часто приходять займатися з ними. Цих дітей треба вчити, що правильно в житті, а що ні. Бо для них “неправильно” – лише те, за що б’ють. Дуже важливо формувати їхню систему цінностей і у спілкуванні показувати їм, що є ще інше життя.

Мирослава ІВАНИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...