На другий рік учнів не залишають - „Молода Галичина“, 25 травня

|

Проте торік на Львівщині понад 40 дітей повторно залишено в одному класі через погані знання та невідвідування школи

Чимало учнів місяцями і навіть роками прогулюють її. Авторові цих рядків доводилося розмовляти із шестикласницею Христиною, яка три (!) роки не відвідувала школи-інтернату. Інший восьмирічний Іванко майже рік пропускає навчання у школі. Переважно такі діти з неповних, малозабезпечених та неблагополучних сімей. З тією проблемою, зокрема, зіткнулася Ірина Гнат, заступник начальника регіонального центру соціальної адаптації, що у Львові на вулиці І. Франка, 1. Адже у рамках програми „Ковчег“ пересувний автобус, переобладнаний під їдальню, близько року годує дітей вулиці. Уклав центр угоди і з львівськими школами. В автобус приходять харчуватися учні з малозабезпечених родин. Та, з’ясувалося, чимало школярів таке благодійництво використовують для ницих цілей: після того, як поїдять, – у школі їх тільки й бачили…

У центр соціальної адаптації я завітала якраз у той момент, коли з компанією прогульників від третьо- до дев’ятикласників СШ № 3 Ірина Гнат та заступник директора з виховної роботи Любов Борис проводили з порушниками „виховну роботу“. То з яких причин діти не хочуть вчитися? Чому у школі їм нецікаво? Хто для них є авторитетом?

Такі собі „вовченята“

Любов БОРИС: „Те, що учні не ходять до школи, насамперед вина батьків. Переважно дітей виховують матері, які в основному зайняті своїми негараздами. Звісно, від невирішених проблем, безгрошів’я зриваються на дітях. А вони, своєю чергою, бачать, що нікому не потрібні, стають, такими собі „вовченятами“. Менші вчаться пропускати школу у старших учнів.

Якщо дитина більш як десять днів без причини не відвідує школу, у райуправління освіти подаємо списки таких учнів. Ми також подали заявки у правоохоронні органи, Галицьку та Франківську райадміністрації (залежно від місця проживання учнів) про те, аби вчителям трохи допомогли. Адже при Франківській райадміністрації, наприклад, є відділ у справах неповнолітніх (керівник – Андрій Бояківський), працівники якого зв’язуються з батьками, з’ясовують ситуацію у родині, причини пропусків уроків тощо. Мама братів Сасів, наприклад, контролює дітей, але з ранку до вечора працює, а вони тим часом можуть один урок відбути, а потім… Такі діти гуртуються у компанії. Доходить до того, що старшокласниці не ночують вдома, випивають…

Була в нас учениця на ім’я Слава, у якої мама пила, а дитина не відвідувала школи. Часто замість мами (коли та запивала) донька виходила стояти за яткою, бо інакше, як казала Слава, робоче місце займуть інші, а їм із мамою не буде за що жити. Дівчиною опікувалася класний керівник. Батьки класу зібрали кошти матері на операцію (у неї, схоже, був туберкульоз), мили її, клали до лікарні. Улітку дитини не було де подіти. Допоміг Андрій Бояківський: Слава усе літо пробула в оздоровчих таборах. Між табірними змінами – удома у вчительки. До 9 класу ми „тягнули“ її. Недавно мама її померла. Тепер у Слави є опікун, навчається у вечірній школі. Розумієте, ми все одно мусимо атестувати учнів, – на вулицю їх не виженемо. Школа борсається у проблемах, вариться у власному соку, – але часто саме її роблять крайньою…

Хочу наголосити на тому, що якось учня Романчака начебто за бродяжність суботнього дня на вокзалі затримала міліція. А в понеділок зранку мама ще не знала, куди поділася її дитина. Як виявилося, його утримували в притулку для неповнолітніх Львівської облдержадміністрації. Невже ні вчителів, ні батьків не можна було попередити про це?! То якої дисципліни ми вимагаємо від дітей?!“.

Маємо проблему із шестикласником Андруховичем. У початковій школі він прогуляв увесь рік – і ми його не атестували. А зараз подали заявку як на такого, що не відвідує школи. У класному журналі – суцільні пропуски. „Я не буду ходити до школи“, – каже категорично.

„Ми нікому не потрібні“

Ось вони, усі дев’ятеро, переді мною та Іриною Гнат: хтось розсівся на підлозі (хоча були стільці) і підпирає обличчя рукою; хтось від того, що їм читають нотації, позіхає в очікуванні („І коли ж то монотонне повчання уже скінчиться?!“ – читаю думки дітей); треті „рятуються“ наповненням склянок мінералкою („Хоч води нап’юся, аби не слухати те саме, що вчителі вичитують, бо все це ми вже проходили у школі. Нудно! Але нікуди не дінешся – тут нас годують“). Наслухалися ми: і вчителі погані, і школи не такі, і нецікаво там. Та раптом до залу заходить завуч школи Любов Борис. Овва! Цього вже ніхто не сподівався. Діти наче змінилися на обличчі. Встали, ніби вишикувалися… „Вона ж бо усе, про що ми говорили на вчителів, чула!“ – угадую думки дітей… Та я вирішила поговорити з дітьми „без свідків“, тет-а-тет…

Дев’ятикласниця Христина РОМАНЧАК: „Мама з татом розлучилася. А батько моїх двох братів, із яким мама також не живе, приїжджає і допомагає грошима. Мама не працює. Переважно живемо на бабусину пенсію. Чому не ходжу до школи? Запізнилася якось я на урок географії, а вчителька: „Чого прийшла?!“. Хіба захочеться після того прийти на урок? Якою має бути вчителька, аби мені сподобалася? Насамперед вона не повинна на учня підвищувати голос. Прикро, що вчителька з англійської навіть не звертає на мене уваги, не питає урок. Вона дивиться на мене, як на порожнє місце… Бо виходить так: коли я нічого не знаю, то нічого мене питати на уроці. Тому найцікавіше мені з Оксаною, котра мене найбільше розуміє“.

Дев’ятикласниця Оксана ГОЛОВНЯ (найкраща товаришка Христини): „Живу тільки з мамою. Вона розлучилася із татом після мого народження. Мама з ранку до вечора торгує на базарі. Пропускаю уроки через хвороби та погане ставлення до мене однокласників. У класі друзів не маю. Вони мене обзивають нецензурними словами, торбу мою можуть кидати по всьому класу. Чи справді не ночую вдома? Було таке. Ночувала у Христі. На те, що втекла з хати, була причина… Найулюбленіша вчителька – класний керівник, учителька української мови Мирослава Романівна Смерека. Бо вона єдина до мене добре ставиться і не обзиває, як деякі інші вчителі. Якось я була в поліклініці, але завуч Любов Адамівна мені не повірила. Прикро! Мені ніхто не вірить: ні мама, ні вчителі… Секретами ділюсь з єдиною Христиною і своєю бабусею, яка хоче забрати мене від мами й удочерити. З одного боку, маму люблю, а з іншого – ні. Не люблю, бо вона не розбереться і б’є мене ні за що. А люблю за те, що… (Пауза). Бо це моя мама. Що найбільше запам’яталося зі школи доброго? Це коли торік однокласниця захворіла і мене замість неї узяли разом із класом брати участь у „Шевченківському вечорі“. Більше такого не було. Я наче нікому не потрібна“.

Анонімне опитування

Хто винен, що діти стають такими собі „вовченятами“? Чому в компаніях їм цікавіше, аніж із вчителями, однокласниками? Педагоги кивають на сім’ю, сім’я – на державу… Таке собі замкнене коло.

Заступник начальника управління освіти Львівської ОДА Богдана БІЛЯК вважає: перед державними структурами ставимо вимогу надати дітям повноцінну освіту, але забуваємо, що за виховання, навчання дітей, їхнє майбутнє насамперед відповідають батьки. Але така відповідальність досить незначна або її взагалі нема. Ми звикли, що держава має опікуватися дітьми. Безперечно, школа повинна контролювати… Та статистичної звітності щодо того, скільки дітей не відвідує школу, ми не ведемо. Спробуйте примусити батьків, аби їхня дитина відвідувала школу… Діти звикають до бродяжництва. Центр соціальної адаптації міг би поцікавитися, звідки діти приходять до них обідати, провести серед них опитування. Це могла б бути певна допомога державним структурам.

– Чи змушують вчителів ставити учневі мінімальний бал лише для того, аби перевести його у старший клас? – цікавлюся у Богдани Михайлівни.

– Тепер нема негативної оцінки. Кожний бал позитивний. Практично учні не залишаються в одному класі повторно, лише за згодою батьків. Якщо дитина має прогалини у знаннях, окрім рішення педради, має бути згода батьків про те, що вони не заперечують щодо залишення дитини в одному класі на другий рік.

– Тобто батьки скажуть: „Ми проти!“ – і педагоги повинні їх послухати?

– Так. Практика показала: повторне навчання неефективне, тому нема сенсу тримати дитину другий рік в одному класі. Хоча торік на Львівщині було понад 40 таких дітей.

Ось якої думки заступник директора Львівського регіонального центру соціальної адаптації Ірина ГНАТ: „Проблему пропусків дітьми уроків насамперед варто аналізувати, виходячи із соціального статусу сім’ї (стосунки між дітьми і батьками, взаєморозуміння між ними), а також ставлення до дітей вчителів: наскільки вони можуть і вміють зацікавити дитину уроком. Адже не всі уроки діти пропускають. Тому найтісніші контакти триматимемо зі школами, учні яких у нас харчуються. Ми розробили програму, за якою діти можуть після уроків приходити сюди, робити уроки разом із соціальними педагогами. У нас працює авіамодельний гурток, згодом – гуртки вишивки, ліпки та курси перукарів. І все це для того, аби вберегти дітей від впливу „вулиці“.

Студенти НУ „Львівська політехніка“, майбутні соціологи Оксана Краснопольська, Юля Ханас та дві Олени – Бєлкіна та Осокіна (усі проходять практику у вищезазначеному центрі) провели анонімне опитування серед дітей, які харчуються в автобусі. Опитано 54% дітей до 12-ти років і 46% – старших 12-ти. Як з’ясувалося, серед „дітей вулиці“ в однаковій кількості перебувають і дівчата, і хлопці. 35% визнали психологічні проблеми у сім’ї; 30% – відсутність когось із рідних і 22% – низький рівень прибутків. У 44% – сім’я неповна (повна сім’я лише в 17% дітей), а ще у 17% – вона багатодітна. Вражає те, що 49% учнів визнали: до школи ставляться погано. Добре ставлення тільки в 19%. 35% у вільний час захоплюються комп’ютерами. Педагогами мріють стати лише 12% учнів. 40% після уроків надають перевагу прогулянкам; 11% – перегляду телепередач і тільки 4% – читанню та урокам. У 30% улюбленим предметом є фізкультура і лише 3% – географія, фізика, етика. Авторитетною думкою у 80% є батьки та рідні; 13% – друзі і лише 7% – вчителі. 40% учнів гроші витрачають на їжу; 20% – на комп’ютерні ігри і тільки 5% віддають батькам. На запитання про причини відвідування школи 50% відповіли: „Так треба“; 8% ходять, аби „побачити ровесників“, а 19% школи взагалі не відвідують…

Валентина ШУРИН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *