Юрко Кох: Усе моє буття на цьому світі -- суцільна виставка - „Поступ“, 25 травня

|

Якщо би ми обсервували міф про міф про Львів, то в калейдоскопі міфів неодмінно би натрапили на харизматичну і чи не легендарну постать Юрка Коха, ще одна виставка якого відкрилася 11 травня у „Дзизі“. Себто радше латентне виявлення неперервної виставки митця, що зветься життям і творчістю…

— Юро, чому виникла ідея продовжити „Розхристану“, але тепер як виставку строгу та концептуальну?

— Я вирішив, що все моє буття на цьому світі — суцільна виставка. Тому відтепер не буде окремих експозицій, а продовження однієї моєї вічної виставки, яка перманентно чи латентно виявлятиметься у вигляді дзиґівських чи якихось інших акцій.

— Гаразд, як змінився настрій виставки відтоді?

— Нічого не змінюється, відбувається тільки заглиблення в самого себе. Тобто це моя мета метафізичної самореалізації. А назва ця — це моя гра, забава, кепкування над концептуальним підходом до мистецтва в поганому значенні цього слова. Підхід цей полягає в тому, що без пояснення і без якоїсь схеми сама річ, сам твір не має жодної вартості. А річ має існувати незалежно. Твір має говорити сам за себе…

— Отже, концептуальність руйнує самоцінність та самодостатність мистецтва?

— Це абсолютно нормально для того світу, яким є зараз цивілізація чи псевдоцивілізація, де ми живемо. Перформенси, інсталяції — це все нормально, мистецтво пішло далі, але річ у тім, що це треба індивідуально для людини підбирати. Для інтелектуала необхідний і такий вид мистецтва. Але через нього втратилося дуже багато позитивних факторів, найпростіших, найелементарніших, які є первинними, які обов`язково повторяться і повернуться до людей. Це здатність звичайно, професійно і добре ремісничо малювати. Найпростіша річ, яка стала атавізмом у мистецтві. Це абсурд. Але воно мені підходить. Я не можу позбавити себе звичайного, водночас класного і приємного процесу малювання і перейти на вищий щабель нібито мистецького розвитку тільки заради того, щоб так спростувати світ своєю концепцією. Це абсурдно і нецікаво.

— Що саме змінюється у Вашому картинному Львові, який на полотні розпочинає жити своїм життям?

— Кількість моїх персонажів (духовних одиниць) і тих субстанцій людських, які світяться, душ, постійно росте, помножується, бо я їх вимагаю, хочу, вони мене хочуть, ми з ними поєднуємося і я їх відтворюю. У мене стільки візій, різних ідей, які просяться на світ, що якби було кілька мене, я би відкрив школу і випускав ці речі на світ. Я не встигаю їх малювати. Я для себе придумав таку складну техніку, яка б задовольняла мене також як глядача. Я можу малювати швидко, розмашисто і навіть лопатою, але я від того не кайфую, я цього не хочу, тому я малюю довго і нудно, як 30 років тому, але отримую від того задоволення.

— На виставці експоновано декілька робіт, де зображені саме Ви. Це автопортрети на тлі міста?

— Я дуже рідко малюю автопортрети порівняно з іншими художниками. У мене лише кілька автопортретів. Це тепер я вирішив час від часу себе малювати.

— Із чим це пов`язано? Чи це не компенсація творчої автопортретної мовчанки?

— А Бог його знає, років двадцять я взагалі себе не малював, а тепер я собі подумав, що в цім Львові я теж існую, то чому б і ні?

— У цім Львові є також багато відвертих сцен, хоча, за Вашими словами, саме наступна виставка має бути відвертою та ексгібіціоністською. А як щодо моралі та етичних меж?

— У мистецтві немає тої моралі, яка існує у соціальному суспільстві. Мистецтво — це окреме суспільство, яке існує само собою: скажімо, вулицею міста ми не можемо пройтися голяка, у нас є окремий етичний момент, а в роботах — запросто, бо це інший світ, віртуальний вимір, який мене знайшов чи я його знайшов. Будь ласка, заходьте, ходіть…

— Ви не зрадите Львову ніколи?

— Я не знаю. Я був у Києві, Кракові, Нью-Йорку, в інших містах, але ця атмосфера є тільки тут.

— Як виникла ідея написати портрет літньої жінки із рисами обличчя Леоніда Кучми?

— А хто сказав, що це Кучма?

— Цього не можна не зауважити…

— Це просто портрет літньої жінки. Я вивчав народні строї і шукав до них відповідний типаж, тобто які людські риси пасують тому чи іншому українському вбранню. Переглядав старі альбоми, світлини: гуцули, лемки, бойки… І так воно мені вийшло…

— Юро, Ваш стиль можна окреслити як магічний реалізм?

— Не знаю, але даремно думати, що художник вишукує собі стиль, є просто ніша, яка сама присутня в художника і він її реалізує. Справжній художник не сидить і не думає, що б то йому написати… Воно або приходить, або не приходить. Добрий художник тим і відрізняється від поганого, що достеменно знає, що він робить і впевнений у тому.

Марія ТИТАРЕНКО

Довідка:

Юрко Кох народився 1958 року у Львові. 1978 року закінчив Львівське художнє училище ім. Труша (учитель із фаху — Роман Безпалків). 1986 року закінчив Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова. Від 1988 р. до 1992 р. — член мистецького товариства „Шлях“. На 2002 рік — учасник 150-ти переважно міжнародних виставок. Нагороджений медалями та дипломами п`яти міжнародних виставок у жанрах малярства і графіки. Також є автором статей та есеїв із мистецької тематики. Працює в галузі малярства, графіки, плакату і книжкового дизайну. Твори художника перебувають у приватних збірках Франції, Німеччини, Австрії, Польщі, Ізраїлю, Австралії, Канади, США.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...