НезаТУРКАний мер - „Молода Галичина“, 20 травня

|

Сьогодні довкола органів місцевого самоврядування, як представницької гілки державної влади, вирують пристрасті. У Львові групи виборців ініціюють референдум за відставку міського голови Любомира Буняка через недотримання обіцянок щодо цілодобового водопостачання. Львівська облрада паралізована через надмірну заполітизованість та неспроможність її голови Михайла Сендака консолідувати депутатський корпус. У Мукачевому навколо виборів міського голови ров’язалась справжня війна виборчих технологій.

Цісар амністував би Брича п’ять разів

На цьому фоні оазою спокою та конструктивізму є найвіддаленіший районний центр Львівщини – місто Турка, яке завжди було притчею во язицех, як відстале, забуте Богом і владою. Під час минулих виборів Турка привернула до себе увагу багатьох ЗМІ сенсаційною звісткою – перемогу на виборах міського голови отримав свідомий, переконаний комуніст, екс-перший секретар райкому КПУ 70-літній пенсіонер Геннадій Брич.

У газетах почали з’являтись іронічні коментарі. Кепкували: Брич тепер будуватиме комунізм в окремо взятій Турці. Минуло два роки. Ваш кореспондент вирішив з’ясувати, чи вдалось Геннадію Бричу просунутися уперед на „шляху до світлого майбутнього“.

Дістатись зі Львова до Турки і назад сьогодні можна без жодних проблем і навіть із комфортом. Маршрутні таксі із головного залізничного вокзалу за 9 грн. упродовж трьох годин, подолавши 130 км, доставлять вас до цього мальовничого карпатського містечка. Курсують вони майже щогодини. Кореспондент однієї із львівських газет, який висадився у Турці після перемоги Брича на виборах, починав свій репортаж такими словами „… Турка мене вразила своєю сірістю, облізлістю, незатишністю і захаращеністю“. Мене ж сьогодні Турка вразила з точністю до навпаки: охайністю, затишністю, порядком та привітністю.

Незважаючи на офіційний вихідний день, Геннадій Кирилович Брич погодився на зустріч із кореспондентом „МГ“ у Турківській міській раді, пояснивши, що вихідних у нього немає. Про них він забув, ще коли був першим секретарем райкому партії.

– Як вам удається в усі часи добре керувати? – питаю.

– Турківський район завжди був відсталим. Я прийшов сюди у 80-х роках. Але старожили розповідали, що ще за австрійського цісаря сюди відсилали засуджених злочинців.Та коли вони витримували тут п’ять років, то цісар оголошував їм амністію. Однак нині Турка змінилась кардинально. За останнє десятиріччя тут проведено дороги до гірських сіл – Багноватого, Карпатського, Либохори, Лопушанки, Бобрики, Гусного. Та й люди змінились. Турка дала 11 кандидатів наук – вихідців із району. А найосновніше те, що місцеві жителі надзвичайно працелюбні, дружні. На будовах допомагають одне одному.

А мене, як комуніста, обрали міським головою не тому, що зневірились у демократичних перетвореннях чи в незалежності України і їм, мовляв, знову захотілось до комунізму із дешевою ковбасою. Просто довіряють. Я тут живу і працюю уже 24 роки. До цього 14 років працював у Сколівському районі, тому проблеми горян, бойків мені добре відомі, хоча родом я із Жидачівщини.

Вибори міського голови виграв без агітації

– 1994 року люди пропонували мене на міського голову. Просили, бо все валиться, розкрадається. Але моя сім’я була проти. Дружина казала: „Навіщо воно тобі? Кричали „ганьба!“, крали, а тепер просять іти наводити порядок“. І я тоді не дав згоди. А вже в 2002-му люди самі зібрали підписи і прийшли до мене з проханням очолити місто. Я не йшов від Комуністичної партії. Цього разу не зміг відмовити громаді міста, хоч моя родина знову була проти.

З виборцями зустрічався тільки один раз у кінотеатрі. Пояснив їм, чому дав згоду очолити міську раду. Мені боляче, коли плоди нашої з вами праці у цих складних гірських умовах сьогодні нівелюють, пускають прахом, цьому треба покласти край. І краяни зі мною погодились. На зборах були тоді різні люди, а я на той час був членом ЦК КПУ у Києві та довіреною особою Олександра Голуба. Лунали й провокаційні запитання. Надійшла анонімна записка, що я – „комуняка“ і повинен покаятись за злочини комунізму. Відповів: „Давайте подивимось – я нікого не вбив, нічого не вкрав, не чужоложив, любив завжди свого ближнього – як самого себе. Ось тут сидить повний зал. Нехай хтось скаже, чи я комусь не допоміг, коли був першим секретарем, як до мене звертались? Шанував своїх батька й матір. Хто ж повинен каятися? За останні 10 років у Турці було 7 чи 8 убивств. І ніхто за них не зазнав покарання і не покаявся. Розікрали все – світлотехнічний завод, швейно-галантерейну фабрику, кар’єри, сільгосптехніку, комбінат комунальних підприємств і ніхто не кається. Людина сьогодні лежатиме на дорозі і ніхто не підійде. І ми говоримо про любов до ближнього?“.

Мене питали, як почуватимусь під синьо-жовтим прапором, якщо я комуніст. Сказав: цей державний символ прийнятий Верховною Радою України, і я, як законослухняний, свідомий громадянин, буду його шанувати.

Більше з виборцями не зустрічався, листівок агітаційних не поширював, свою біографію не розповідав, бо всі мене тут знають, як облупленого. А вісім інших претендентів на посаду голови вели доволі широку агітацію. Але люди обрали мене.

– Може, ви їм пообіцяли щось надзвичайне?

– Я їм нічого не обіцяв, ні комунізму, ні золотих гір. Моя програма була така: насамперед прокласти та відремонтувати дороги до сіл. Ви сьогодні їхали і бачили, як вона виконується. Уже цього року 62 тис. грн. використав на ремонт доріг після зими. Турка простягається на 12 км, і дороги, як бачите, не порозбивані. Відтак я вважав за потрібне відновити районний Будинок культури, який валився і в ньому орендували кімнати дантисти. Адже Бойківщина – співочий край. Бойки співали, хоч як тяжко їм жилось. Обіцяв турківчанам, що за їхньої допомоги відновимо й місцевий стадіон. Та найбільшою проблемою для Турки стала відсутність води та каналізації. А до 1992 року все було. Та потім порозбирали очисні споруди, вивели з ладу насосні станції. У Турці тече дві річки, а води немає. Зникло й центральне опалювання. У 2002 році людям нічим було платити за тепло, і я був змушений звернутись до Петра Симоненка за допомогою. Тоді два вагони антрациту надійшло з Донецька безплатно. Ми не допустили замороження і руйнування опалювальної системи. А відновити тепер водопостачання і каналізацію без державної допомоги неможливо. Помитись сьогодні людям ніде. Улітку бойки миються в річках, а далі, як в анекдоті – „скільки там тої зими“.

З лазні усі турківчани вийдуть чистими

– Коли був у Києві, зустрічався із Петром Симоненком та Адамом Мартинюком і сказав їм відверто, по-партійному: „Хлопці, ви тут у Києві, вам добре, комфортно, а людям у горах і помитись нема де. Лазню приватизували, аби приватизувати. Вона валиться і не діє“. А вони мені у відповідь: „Давай, щось роби“. „Дайте грошей“, – кажу. Виділили із партійних внесків та від видавничої діяльності 80 тис. грн., тож уже завершується проект. Лазню споруджуватимемо сучасну – із сауною та масажним салоном.

Добре, що сьогодні в нас є повне порозуміння із головою райради Юрієм Лилом, головою райдержадміністрації Олегом Барабашем, попри різні ідеологічні переконання. Адже я комуніст, голова РДА – людина Президента, а голова райради – „нашоукраїнець“. Але ми знаємо, що Україна в нас одна. Хоча вони дуже не хотіли, аби люди мене обрали на голову міста. Барабаш викликав своїх людей і звелів усе зробити, щоб не допустити мого обрання. Але після оголошення результатів голосування я не ломився, як Олійник у Черкасах, відразу в керівний кабінет. Чекав відповідного рішення сесії міськради. Барабаш мене запросив до свого кабінету й питає: „Чому не йдеш до влади?“. І тут же при мені по телефону хтось його сварить, як це ви допустили „комуняку“ до влади. Я спокійно сказав голові РДА: там, у верхах, їм є що ділити, а нам тут ділити нічого. Він – людина, призначена Президентом, а я обраний громадою. Наше завдання працювати для людей.

Реконструювали котельню під газ, завершили газифікацію вулиці Молодіжної, яку я ще починав газифіковувати, будучи секретарем райкому КПУ. Треба віддати належне за підтримку і Мирону Янківу, і Олександру Сендезі. Допомогли з газом. Разом зі спонсором – „Львівтрансгаз“. Допомагає нам і Леонід Мельник, заступник Сендеги. Кілька разів зустрічався і з головою облради Михайлом Сендаком. Ми з ним також у нормальних взаєминах.

– Де ваші особняк, іномарка?..

– Хоч я займав високі керівні посади, але маєтків не нажив. Живемо п’ятеро в квартирі. Нас колись так навчили – „спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе“. Мені вже 73 роки, інакшим уже не буду. Про себе думати ніколи. Може, це і стало для людей основним мотивом для віддання голосів за мене.

– Нам чим працюєте зараз?

– Над водою. 700 тис. грн. нам запланували дотації у держбюджеті. Але підозрюю, що Азаров ті гроші десь загальмував. Я телефонував до Голуба і ставив питання категорично. Ви там у Києві воюйте як хочете, але гроші в Турку повинні надійти. 700 тис. урізали до 150-ти, а проект коштує 97 тис., 54 тис. заплатили з міського бюджету. Завтра знову телефонуватиму до Києва, бо в цьому році вода в Турці мусить бути.

„Ми проти комуністичного фанатизму“

– Може, хтось під вибори й на воду в Турці дасть?

– Гроші, безумовно, відіграватимуть основну роль на виборах. Люди доведені до відчаю. Сьогодні до мене, кульгаючи, підійшла жінка і просить гривню, бо не має на „маршрутку“, щоб добратись до села. Я їй дав. У нас закладено на допомоги 7 тис. грн. На ліки даємо потребуючим по 50-60 грн. Я сам обморозив пальці й лежав у Львові в лікарні. Відчув, яка в нас „безплатна“ медицина. На виборчі кошти важко розраховувати. Але з допомогою добрих людей дамо собі раду. Хочемо розвинути в Турці туризм. 1980 року у Сколе відповідав я за промисловість і разом із покійним Архангельським, головою товариства „Динамо“, будував у Славському канатно-крісельну дорогу для гірськолижників. Переїхавши в Турку, побудував тут таку ж дорогу, відкрили гірськолижну школу. Та за 20 років усі троси покрали, дорогу зруйнували, спортшколу закрили. Залишився коротенький 70-метровий підйомник. Приїжджали люди зі Львова і казали, що відроджуватимуть у Турці гірськолижний курорт, бо у Славському вже бракує місць для відпочивальників. Рекреаційні можливості Турки надзвичайні – тут і мінеральні води у Розлучі та Климці. Повернулись з Італії наші заробітчани і мають намір відкрити швейний цех. Я посприяв їм у пошуках відповідного приміщення.

– Чи ваша життєва позиція у Турці додає прихильників комуністичної ідеї?

– Коли я тут секретарював, у „ті“ часи районна парторганізація налічувала 1774 члени партії. Сьогодні нас є близько 100. Але ж тоді йшли в партію із кар’єристською метою. Співчуваючих та прихильників тепер також чимало. Ми проти комуністичного фанатизму на зразок КПРС Мойсеєнка, який кричав, що противників ідеї перестріляти треба. Ті часи відійшли в минуле. Люди зрозуміли: треба наводити порядок.

Коли ми з Геннадієм Кириловичем ішли містом, люди вітались з ним із усмішкою, а він, як у старому радянському фільмі, питав кожного, чи є якісь проблеми і чим він може допомогти. „Маршрутку“ на Львів не було потреби спиняти. Побачивши свого мера здалеку, водій відразу ж під’їхав, привітався, спитав, чи не треба міського голову кудись підвезти. „Відвезіть кореспондента до Львова“, – пролунала відповідь. За проїзд, звичайно, я заплатив, бо переконався: комунізму в Турці Брич будувати не збирається.

Йосиф ПАЗЯК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...