Альтист Андрій Війтович: „У Лондоні я... львів`янин“ - „Поступ“, 14 травня

— Андрію, як давно Ви співпрацюєте із солістами „Ковент Гардена“, з якими приїхали до рідного міста на фестиваль „Віртуози“?

— Ансамбль було створено 1996 року на базі Королівського оперного театру з легкої руки колишнього головного дириґента „Ковент Гардена“ Бернарда Гайтінга. Відтоді музиканти працюють над програмами камерної музики, і я з радістю до них долучився 2000 року. У цьому складі ми дуже часто гастролюємо. Аж тепер, на щастя, турне охопило Київ, Одесу та Львів.

— Вже те, що завдяки цьому ми познайомилися із фантастичним болгарським скрипалем Васко Вассілєвим, можна вважати успіхом цього проекту…

— Васко — наш керівник, він справді дуже хороший скрипаль. З десяти років навчався в Московській ЦМШ у Майї Єлізарової. Я з ним познайомився в Лондоні, він надзвичайний друг, навіть став моїм кумом (хрещений батько нашої малої доньки Анни). Мені хотілося, щоб він побачив, звідки я родом, та й усі хлопці теж. Ми добрі друзі, всі граємо в оркестрі в Лондоні.

— А як Ви туди потрапили?

— Після Академії Менухіна написав листи до багатьох західноєвропейських оркестрів. Лондонський симфонічний оркестр був один з трьох, від яких надійшла відповідь. Отож я поїхав до Англії, склав іспит, відбув випробувальний термін і став членом оркестром, де пропрацював п`ять років. Після того перейшов до Оперного театру „Ковент Гарден“ на трохи вищу посаду — концертмейстера групи альтів.

— У пресі було повідомлення про те, що цього року Ви були в журі першого альтового конкурсу ім. Зенона Дашака?

— На жаль, я не приїхав на конкурс, оскільки організаційних питань до останнього дня не могли вирішити, а я не був готовий залишати на два тижні дуже серйозну працю. Коли б наперед мав чіткі пропозиції й гарантії, тоді можна було б скоригувати плани. Можливо, з другим конкурсом буде більше визначеності, принаймні запрошення вже є, конкурс призначено на наступну зиму, планую на нього приїхати.

— Ви звикли до західної пунктуальності, тому Вас так нервує наша неорганізованість?

— Та ні, я й у Лондоні чуюся львів`янином і вважаю, що Україна може прекрасно зорганізуватися. Відчув це в Києві, Одесі, навіть у Львові, де нас чудово приймали. Мушу наголосити, що це є некомерційна поїздка. Тобто музиканти приїхали грати безкоштовно. Ми навіть маємо фінансові збитки (телефон, електрона пошта, кореспонденція). Над цим проектом ми працювали півроку, фактично в Лондоні я зорганізував турне сам, у Києві нам сприяла моя теща Леся Олійник, в Одесі — інші помічники, а у Львові — батьки й Сергій Бурко як художній керівник філармонії.

— „Солісти Ковент Гардена“ потребували якихось зіркових умов?

— Нам потрібно було дуже мало: готель, де б ми всі могли відпочити, організоване дозвілля, репетиційний зал, де можна було б спокійно повправлятися. У Києві до нас виявив цікавість канал „1+1“, в Одесі — інші медіа, у Львові інформаційну підтримку нам забезпечив Андрій Садовий. Його наша сім`я знає давно, оскільки він колись навчався у школі „Берлітц“ в Англії, де моя дружина працювала. Ми тоді дуже близько спілкувалися, навіть декілька разів ходили до ресторану разом. Тому нам приємно було запросити тепер його на наш концерт не тільки як доброго приятеля, а й як директора такої поважної організації як Інститут розвитку міста.

— А хіба не компанія „Дік Арт“ влаштувала Вам гастролі до Львова?

— Я не знаю про неї нічого. Вперше почув цю назву вже тут. Напевно вона є офіційним організатором концерту із львівського боку, але всі мої кореспонденції проходили суто через п. Садового та п. Бурка. Більше ні з ким я не спілкувався, всі справи погоджував тільки через них двох, і все вийшло якнайліпше, проте ще раз наголошу на фінансовому боці. Це не комерційний проект.

— Рідні стіни допомагають?

— Грати у Львові особисто мені було набагато важче. Тут серед слухачів багато моїх друзів, педагогів. Отож хотілося заграти якнайліпше перед ними. Саме тому те я перенервувався у Львові більше, ніж деінде. Останній концерт нашого турне: люди знервовані, напружені до краю, струни натягнуті настільки, що тяжко себе стримувати. Ось і зараз я шалено хочу цигарки та кави!.. Від таких переживань ніде не подінешся, але я сподівався на хороший концерт і на те, що запропонована програма сподобається публіці.

— Це своєрідний звіт перед вчителями?

— Я мав тут двох педагогів: у школі ім. Крушельницької — Івана Шутка, а в консерваторії — Лідію Шутко. Їм я завдячую технічною базою, зростанням як музикант і як людина. Ця сім`я була не тільки педагогами, а й друзями. Коли я буваю у Львові, шукаю можливості провідати Лідію Остапівну, до якої мене передав Іван Іванович у консерваторію, де я провчився не повних два роки. У Лідії Остапівни я вчився сприймати музику та думати під час того, як граю. Тепер коли я викладаю в Королівському коледжі в Лондоні, часто згадую її уроки. І якщо мені колись здавалося, що в дечому вона не мала рації, то тепер переконаний в тому, що вона була права з психологічного погляду, не кажучи вже про музичний аспект. Це прекрасна скрипалька, яка сама концертує й намагається передати досвід студентам.

Іван Шутко мене завжди підтримував, навіть у момент переходу зі скрипки на альт. Те, що його не стало, велика втрата для мене…

– Коли трапився перехід зі скрипки на альт і чому?

— 1992 року в Академії Менухіна. Там був настільки сильний інструментальний склад, що я не дотягнув до потрібного рівня. Мені не соромно це визнати, адже коли ви знаєте Лівіо Прунару (ми однокурсники), то можете уявити, які там скрипалі. Я вважаю, що мав дуже хорошу школу, але Альберто Лисому на той час для суперкамерати потрібні були най-най-найкращі виконавці. І от, щоб не брати ще одну людину на стипендію, він наполіг на тому, аби я став другим альтом. І коли я почав займатися, то зрозумів, що мені це вдається, бо мої пальці створені саме для цього інструмента. Що далі, то більше захоплювався альтом і вчив репертуар. Тішуся, що так добре все склалося, а щодо скрипки, то я її не полишив: граю в квартетах, квінтетах партію другої скрипки. Ось тепер маю запрошення виступати в Португалії з квінтетами Франка та Дворжака.

— То викладання в Королівському музичному коледжі стосується якого інструмента?

— Альта. Проте педагогічна діяльність не дуже до вподоби. Це важка й мало оплачувана робота, як на Лондон. Студенти здебільшого не зацікавлені в навчанні, вони хочуть вже і відразу роботи в оркестрі або квартеті, однак не хочуть досягати майстерності.

— У театрі ведеться ліпше?

— Театр працює на контрактній основі, він не має своєї трупи, але там є свій хор, оркестр. Усе поставлено, як на конвеєр: „Ріґолетто“, „Травіата“, „Турандот“, „Тоска“, „Весілля Фігаро“, „Аїда“ — твори, які ставлять щороку, іноді навіть двічі. Часом на ті вистави контрактують дві різні групи музикантів. Репертуар планують заздалегідь, усі твори виконують мовою оригіналу. Вже відомо, що ставитимуть наступного сезону. Окрім опер, показують і балети, бо мають свою балетну трупу. Наш земляк Іван Петров там примою. Оркестр є акомпанує й для балету також. Ось вже чотири роки я працюю з таким репертуаром.

— І яке найяскравіше враження?

— Найбільш вразила мене постановка „Паяців“ Леонкавалло минулого сезону під батутою теперішнього головного дириґента Опери Антоніо Папано, співав Пласідо Домінго та Анжела Георгіу. „Отелло“ з Даніелє Гатті та Хосе Кура в головній ролі залишив також приємне враження. Очікую наступного сезону, в якому виконуватимемо Верді „Силу долі“ з головним дириґентом „Ла Скала“ Рікардо Мутті…

Розмовляла Вікторія САДОВА