Напередодні травня молоді карпатолюби тільки й говорили про перегони. Цього року їх було аж три: „Стежками Героїв“, „Стежками Карпат“ та „Гарт“. „Стежками Карпат“ обіцяли бути набагато цікавішими, оскільки в них проводився технічний етап. Але більшість найсильніших команд пішла „Стежками Героїв“, які починалися 1 травня і тривали упродовж вихідних. Навіть День Львова не міг відмовити від культових змагань, до яких готувалися кілька місяців. Найсильніші команди напередодні робили кілька вилазок у гори, пробігали щодня по 10 км протягом щонайменше кількох тижнів, аби принаймні створити конкуренцію торішнім переможцям – команді Сергія Копанського „К2“ – і здобути гідне місце у цих екстремальних змаганнях.
Майже дві сотні туристів, переважно з Галичини та Києва, зібралися цьогоріч на п’ятих змаганнях із пішого мандрівництва „Стежками Героїв“, організованих Пластом та Студентським братством Львівщини. 2004 року „Стежками Героїв“ вшановували 65-ліття геройської оборони Карпатської України, тож маршрути пролягали від Ясені Рахівського району аж до Воловця – майже через усю гористу частину Закарпаття.
Тамтешні місця одні з найнеобжитіших у Карпатах, де легше зустріти якусь звірину, ніж людину.
Принцип перегонів простий: команди (не менше шести осіб) мусять якнайшвидше зійти на певні вершини та знайти відповідні місця. Хто швидше здолає понад 150 та майже 200 км (ці дві дистанції відповідають 1-й та 2-й категоріям у класифікації спортивного туризму), самостійно обираючи маршрут, той і переміг. Насправді зробити це дуже важко. Дійти до фінішу – уже досягнення. Відважилися на перегони 7 команд на змагання у 2-й категорії та 11 команд – у 1-й, серед яких у дружині Студентського братства ЛНУ ім. І. Франка „Морди“ – кореспондент „МГ“.
Підйом – о п’ятій ранку
1-й день. Уранці 1 травня команди стартували в селі Ясеня з інтервалом п’ять хвилин. Спершу 24 км долали гірською дорогою. Швидкість ходьби така, що іноді легше бігти. Уже на рівній дорозі визначилися сильніші команди та слабші. Найефектнішою була команда пластунів із Бережан „Вовча ліга“ (про їхнього капітана Андрія Зорика „МГ“ уже розповідала: він один із двох хлопців, котрі загубилися у лютому під Петросом). Поки одні команди шукали балку, аби перейти річку, пластуни навіть не зупинялися і йшли вбрід. Стартувавши 10-ми, за три години були вже першими. Але почалися сюрпризи, заготовлені організаторами.
Перед першим контрольним пунктом – хатиною у перевалі Околи, біля якої кожній із команд слід сфотографуватися, – усі 11 команд почали блукати. За картою, дорога мала вивести прямо до хатини. Але ми переконалися: справжні дороги часто не збігаються з тими, що на карті. Зазначені стежини часто давно заросли, а нові – ще не позначені. До того ж погода почала забавлятися із командами. По один бік хребта припікало сонце, по інший – злива. У деяких команд уже за півдня щезло плекане місяцями завзяття.
До вечора лише чотири команди знайшли перевал Околи. За правилами змагань, іти можна з 6-ї до 20 години. Таборилися біля струмка, варили на вогнищі їжу і сушили завжди мокрі одяг та взуття. Засинали десь опівночі, а прокидалися щоранку о п’ятій, чергові – о 4.30.
Шкарпетки, як шини у „Формулі-1“
2-й день. Усі команди намагалися надолужити втрачений попереднього дня час. Жодного разу мені не доводилося підніматися так швидко на такий крутоверхий хребет, як Свидовець, та ще й із 20-кілограмовим наплічником. Під снігом на Свидовці не видно й стежок. Тож ішли по хребті навмання, час від часу провалюючись під сніг. А межі хребта не видно. Якщо стати надто скраю, де сніг звисає над урвищем, то ніколи вже не підвестися. А природа там казкова. На горі Темпа – справжня зима, нижче весняні галявини, покриті крокусами та іншими квітами, занесеними до Червоної книги. Згодом під ногами шурхотіло жовте осіннє листя, а як спустилися униз до села Усть-Чорна, пригрівала літня спека.
Наша команда трішки помилилася в орієнтуванні. Цього вистачило, аби, замість вийти до села, ще півтори години вздовж гірської річки перестрибувати з каменя на камінь та лазити в хащах під поваленими стовбурами дерев. Поки спустилися, понатирали такі мозолі, що йшли, зціпивши зуби. Того дня подолали понад 50 км вгору-вниз. А як добралися до перевалу Прислоп, усі шестеро безсило попадали. Здатність рухатися та говорити одні відновили за півгодини, інші – лише за дві.
3-й день. На ранок сили свіжі, але мозолі ще не зажили. Аби нормально йти, треба хвилин 10 розходжувати стопу. Саме тоді ми зрозуміли найбільшу хитрість перегонів: старатися якнайдовше тримати ноги сухими. Тобто вчасно і швидко міняти шкарпетки, як міняють шини у болідах „Формули-1“.
Цей день повністю випробовував нас на терплячість. Намети складали та їсти готували під дощем та в мокрих камуфляжах, а потім із сумом побачили, що „Вовча ліга“ вже нас обігнала.
Води не брали – зайвий тягар. Натомість їли сніг із калорійними цукерками. А на хребті такий туман, що за 20 м нічого не видно. Під ногами сніг, ллє дощ, та ще й вітер діймає до кісточок. Поки з компасом зорієнтувалися, позамерзали. Аби зігрітися, помаленьку бігли. Згодом знову трішки „блуканули“. Утрачені години повністю розслабили. Здавалося, що пластуни далеко попереду. Такі хвилини бувають у кожній команді. Важливло взяти себе в руки і йти далі. У „Мордів“ були такі люди, котрі створили настрій, і команда рушила. Біля надзвичайно гарного (коли дивитися з котроїсь із вершин) водосховища на річці Теребля після улюбленої процедури – пробивання мозолів – попрямували далі. А наступного дня нас очікував сюрприз: зустріли „Вовчу лігу“, яка також блукала. Знову ми були в рівних умовах.
Фінальний забіг
Необхідно насамперед психологічно зламати суперника. Ніхто не показував своєї утоми, болячок. „Вовча ліга“ видавалася незворушною. Якщо наша команда на підйомах розтягувалася, то суперники йшли крок у крок, як одне ціле, з однаковим темпом як угору, так і згори. „Вовча ліга“ задала такий темп, що ми не встигали відхекатися, але продовжували висіти на хвості. І так чотири години, наче фінішний забіг.
Перед горою Кук ноги вже підкошувалися, організм не витримував спеки і страшенно хотілося води, якої на хребті не було. Ми не знали, чи довго ще зможемо втримати темп суперників. Але на хребті суперники дійшли до залишків снігу й один знесилений пластун впав на нього і вже не зміг піднятися. Товариші просили йти далі, але це була межа його сил. Ми озиралися. Хлопчина все ще лежав долілиць у снігу.
„Вовча ліга“ продовжувала перегони. Правила дозволяють, щоб один зійшов із дистанції. Нам було відомо: вони – на межі. Для них же ми залишалися загадкою. Це – моральна перемога. „Вовча ліга“ трималися ще дві години. Згодом ми їх випередили. Під кінець дня швидкість нашої геть виснаженої команди не перевищувала 1 км/год., проте фінішу дісталися першими.
Майже тиждень після перегонів організм не міг відійти і призвичаїтися до нормального життя. Звикав до харчування, до несмачної (порівняно із карпатською) води. Але усі випробовування того варті. Кожна мить перегонів – як кадр із фантастичного кіно. Тепер кожен учасник знає, на що він здатен у важку хвилину і що можна очікувати від друга.
Ще більші перипетії та інтрига були у „важковаговиків“ (2-га категорія), де врешті знову перемогла „К2“. Нагородження переможців відбудеться у Києві, на День незалежності України.
Максим БАЛАНДЮХ
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
