Яким бути пам’ятникові? - „Львівська газета“, 11 травня

У числі “Львівської газети” за 25 березня 2004 року опубліковано тематичну добірку “Монументальні пристрасті”, в якій ідеться про громадську дискусію навколо проекту пам’ятника Степанові Бандері у Львові. Хочу продовжити цю розмову та поділитися власними міркуваннями.

Відомий у Галичині мистецтвознавець Володимир Вуйцик убачав незавидну долю пам’яток нашої культури в пасивному ставленні до цієї справи інтелігенції. Але дискусія, яка розгорнулася навколо майбутнього пам’ятника Степанові Бандері, засвідчує, що не все так безнадійно в нашому домі. Насамперед утішає позиція наших молодих громадян: попри гостру категоричність їхніх суджень, у більшості з них проглядає здорове зерно.

Ми дуже довго не мали права навіть думати про пам’ятники нашим героям і сподвижникам. Пригадую, як у страхітливі часи колгоспного господарювання (тоді в сільмазі не чути було навіть запаху хліба) мешканці села Кульчиці, що на Самбірщині, зі своєї ініціативи та за свої, більш ніж скромні, кошти замовили в дуже молодого тоді скульптора Петра Кулика проект пам’ятника своєму односельчанинові, гетьману України Петрові Конашевичу-Сагайдачному. Але реалізувати свого задуму не змогли, бо не отримали дозволу від влади.

Прийшов час, коли можемо ставити пам’ятники нашим героям. Та чи готові сьогодні до цього наше громадянство та творчі сили?

На жаль, нашому народові бракує знань із історії світової та (що гірко й сумно) власної культури. Студент другого курсу вищого навчального закладу на запитання викладача, які скульптури прикрашають площу Ринок, відповідає, що не знає, де ця площа. І це не приїжджий, а юнак, який закінчив львівську школу в одному з мікрорайонів міста. Для цього студента (а він, звичайно, не поодинокий) пам’ятки Львова так само далекі, як пам’ятки Парижа. Не можна не погодитися з тим, що місто сьогодні поступово перетворюється на провінцію, а нас усе тішать: Львів – перлина Європи. При тому, що ці перли на очах сипляться на голови, загрожуючи нам і собі.

Саме за останні роки у Львові споруджено понад 10 пам’ятників. Завдяки “Львівській газеті” ми маємо змогу наочно порівняти найбільш знакові твори львівської монументальної пластики (в певному часовому діапазоні: від 1898 до 2004 р.). Їхні графічні силуети за дотримання масштабності дають можливість також зробити спробу окреслення їх мистецької вартості.

Яскраві символи польської державності – пам’ятники Собєському та Міцкевичу – поза будь-якою конкуренцією. Вони різні, попри те, що розділяє їх лише сім років. Окремі складові цих монументів співмасштабні, добре узгоджені між собою. У першому п’єдестал становить близько шести метрів, тобто майже половину від усієї висоти пам’ятника. Меморіал Адамові Міцкевичу за загальної висоти 21 метр має скульптуру висотою лише три метри. Та й при таких вимірах статуя поета не позбавлена величі й монументальності.

Порівняємо – скульптура майбутнього пам’ятника Степанові Бандері має становити 4,2 м при висоті архітектурної частини 30 м, і виглядатиме просто мізерною на її тлі. До цього, мабуть, спричинить дивний характер п’єдесталу, на якому вона має стояти: такий собі дзиґлик-стілець.

На превеликий жаль, монумент бойової слави 1970 року, символ СРСР, пам’ятник Т. Шевченкові 1992 року та проект пам’ятника Степанові Бандері 2004 року вже під час першого погляду ілюструють значну подібність творчої манери, немовби всі ці, різні за ідеєю та часом твори вийшли з-під одного різця.

Монументальний 30-метровий пілон пам’ятника бойової слави й такої ж висоти та форми – пілони пам’ятника Бандері (до речі, деякі мистецтвознавці переконують громаду, що вони творять благородну арку – символ перемоги та тріумфу. Проте, як відомо, арка все ж є криволінійним перекриттям отворів). Скульптура Тараса Шевченка та фігура Степана Бандери не співмасштабні з архітектурними складовими пам’ятників, не пов’язані зі своїм тлом. Із трьох скульптурних творів, присвячених Шевченкові, Бандері та Матері-Батьківщині, найбільш пластично виразним і мистецьким є останній.

Пам’ятник Тарасові Шевченку, символ Незалежної України, мав усі підстави бути набагато кращим. Перший варіант його відрізнявся цілком зрілим, самостійним і творчим рішенням. На жаль, юні ще тоді митці, брати Сухорські, не змогли відстояти свого задуму. Добре пригадую: відомий львівський мистецтвознавець Христина Саноцька вважала, що з представлених тоді на конкурс проектів робота Сухорських вигідно відрізнялася від інших – проект передбачав скульптурну постать Шевченка на тлі палітри художника.

Пригадую також бурхливе засідання з приводу пам’ятника в магістраті й ухвалення одного (як згодом виявиться, важливого) рішення – прикріплення авторів до проекту старших наставників. Імовірно, результатом цієї співпраці стала поява цілком недолугої “хвилі”. Остання має висоту 14 м і розрахована, очевидно, на споглядання з певної відстані, але рельєф її дрібний і невиразний. Ця неузгодженість прикро вражає. Не будемо вже говорити про анемічну руку, невиразний жест, розлогий, цілком не відповідний п’єдестал.

Тож мають рацію ті, хто стверджують, що за роки Української держави помітних змін у сфері монументальної скульптури, на жаль, не відбулося. Важко заперечити й відомому мистецтвознавцеві Андрію Дорошу на те, що проект майбутнього пам’ятника Степанові Бандері (за умови його реалізації) не стане видатним мистецьким твором, а пілони, які так полюбляло радянське монументальне мистецтво, лише породжуватимуть асоціації з мистецтвом Третього Райху.

Працівники мистецьких музеїв Львова могли би пригадати, як напередодні радянських свят ходили колись творчими майстернями, щоб сформувати добірку творів для тематичних виставок. Один відомий маестро (на жаль, вже відійшов у засвіти) під час спроби музейного працівника витягнути з-за шафи якийсь твір гаряче запротестував: “Ні-ні, пане Ромцю, це – робота не для партії, а так, для себе. А для партії – ось тут”.

Звичайно, не могли тоді митці, зокрема скульптори, творити “в шухляду”, як письменники та поети, але для себе, своєї душі мали би щось таки робити. Адже ніякі, навіть високі титули, на створених ними творах не позначаються. Пригадаймо, що автором пам’ятника Богданові Хмельницькому в Києві був графік, а проект польського меморіального військового комплексу у Львові створив юний студент-архітектор. То, може, має рацію доцент університету “Львівська політехніка” Кость Присяжний, який вважає за потрібне на певний час установити мораторій на спорудження нових пам’ятників у Львові?

Злих жартівників ніколи не бракує. Скажімо, деякі сучасники пам’ятник Адамові Міцкевичу називали “олівцем”. Але який поет у ті часи обходився без олівця? Однак, коли пам’ятник Бандері ще на стадії проекту вже охрестили в стилі чорного гумору “шибеницею”, то це повинно насторожити громадськість. Своє українське необхідно не тільки любити, але й чинити так, щоби воно було найкращим!

Відомо, що львівська забудова назагал відзначається камерністю та наявністю різноманітних малих архітектурних форм. І на цей фактор, мабуть, необхідно зважати, встановлюючи нові пам’ятники. Шанобливим та обережним мусить бути й використання української атрибутики, як-от тризуб, щоб не сприймався, як такий собі знак якості.

У наш час у близькому й навіть дуже далекому зарубіжжі (наприклад, країні чудового модерного дизайну та мистецтва – Австралії) переважають-таки пам’ятники в “кишенях”, гігантоманія відійшла в минуле. Що ж до абстрактних композицій, той цей напрям, на жаль, у нас зовсім не розвивається.

Не знаю, як кому, але мені ще з дитинства заклали в підсвідомість, що людина, позбавлена зору, – не сліпець, а просто незряча, а бачить вона і розуміє часто глибше, ніж інші, зі здоровими очима.

Анна Кос – викладач університету “Львівська політехніка”, кандидат історичних наук, член Спілки художників України