Володимир Гаюк: “Культурою керувати не можна” - „Львівська газета“, 11 травня

|

Як уже писала “Газета”, минулого тижня нарешті призначили нового начальника обласного управління культури. Ним став директор Музею історії релігії, заслужений працівник культури України, член Національної спілки журналістів Володимир Гаюк.

Парадокс, але від початку 2004 року, відколи попередній начальник Василь Откович, вигравши відповідний конкурс, за власним бажанням перейшов на посаду директора Львівського коледжу декоративного й ужиткового мистецтва ім. І. Труша, управління культури функціонувало без постійного керівника. Тимчасово його обов’язки виконував заступник пана Отковича – Юрій Корчинський. А тому нині наша розмова з Володимиром Гаюком – про його бачення власної ролі в розвитку культури на Львівщині.

– Володимире Васильовичу, кожен начальник – це завжди своя лінія в управлінні. Що вважаєте першочерговими завданнями?

– Напевно, культурою керувати не можна – або вона є, або її немає. Щодо керівництва, то тут є два варіанти: коли не заважаєш і сприяєш, або коли вип’ячуєш себе й таким чином заважаєш роботі культури. Особисто мені імпонує перший. Адже у Львові та області – надзвичайно сильний потенціал, цікаві люди, які й без начальників уносять величезний вклад у культуру. Саме на цих людей думаю опиратися та їм допомагатиму працювати. Так що моя політика є нехитрою.

– Чи маєте власну програму?

– Працювати на те, аби управління культури стало в нашій області головним. Дуже дивує, чому досі немає такого підходу, адже ми – другі після Києва і за розвитком культури, і за кількістю культурної спадщини. Маємо чимало музеїв, які заслуговують бути національними. Треба зробити все можливе, аби так і сталося. Питання Національного музею у Львові, здається, вже не вимагає жодних коментарів, а є ж іще музей Івана Франка. Як так може бути, що музеєві Тараса Шевченка дали статус національного, а Франковому – ні? Адже і Шевченко, і Франко – два найголовніших українських духовних і культурних апостоли (у кожній хаті були їхні образи), ставлення до обох має бути відповідним. Львівська галерея мистецтв: величезні скарби, замки, той рівень, який перевершує ранг будь-якого іншого музею України, – і над цим теж треба подумати на державному рівні. Зрештою, єдиний у своєму роді Музей історії релігії, що не є конкурентом жодному в Україні, бо займає окрему нішу.

– Як бачите розвиток подій у Музеї історії релігії у зв’язку з тим, що перейшли на роботу в управління? Маю на увазі конфлікт із релігійною громадою Домініканського костелу.

– Думаю, що, хоч і дуже поволі, але взаємини налагоджуються. Співробітники музею нарешті порозумілися з Церквою. Сталося це завдяки отцеві Йосифу Міляну. Бо коли вже отець відстоює орган, то вважаю це свідченням взаєморозуміння між музеєм і Церквою.

– Однак не ознакою того, що Церква дозволить музею мати свої кімнати на території костелу. Тим паче, що в церковної громади є відповідні офіційні папери на ваше виселення. Як справи з очікуваним переїздом реставраційно-художніх музейних майстерень, Інституту релігієзнавства, бухгалтерії та господарської музейної служби в інше приміщення?

– Наразі з переїздом вийшло непорозуміння. Річ у тому, що облдержадміністрація справді виділила нам дуже гарне приміщення. Але до того, як це сталося, обласна рада відібрала в цього органу влади право надавати приміщення, а іншого, який би володів ним, не створила. І проблема зависла в повітрі. Нині багато хто вважає, що сякий-такий музей уперся і не хоче виїжджати, але це не так. Особисто я радий такому перебігу подій, бо думаю, що переїзд у те приміщення, яке нам пропонують, не погіршить роботи музею, а навпаки – покращить. Інша річ, що отримання нових площ необхідно узаконити. Не вважаю за потрібне зволікати із цим, а тому невдовзі з новим директором Музею історії релігії Зоряною Білик піду до пана Сендака, аби вирішити проблему належним чином.

– Це стане першою вашою справою на новій посаді?

– Не можу так сказати, бо є ще чимало інших важливих. Наразі слід “оживити” музичне товариство, що об’єднує виконавців. Тим паче, що маємо в цій царині діяльного, активного ентузіаста Миколу Кулика, який уже докладає чимало зусиль. До Року Польщі в Україні хочеться видати партитуру Мечислава Солтиса. Треба на належному рівні довершити організацію 14-ї міжнародної наукової конференції “Історія релігій в Україні” в Музеї історії релігії, куди приїжджають фахівці багатьох країн Європи й Америки, “дотиснути” видання тритомника відповідних наукових праць тощо. Усе це дуже об’ємна робота і – що справді цікаво – водночас менеджерська, яка вимагає багато сил та уваги, але якої не видно. Переконаний, що начальник управління культури має бути менеджером, інакше не можна.

– Матимете у своїй роботі якісь пріоритети?

– Життя завжди виправляє плани. Кажуть, солдати стріляють, а Бог кулі носить. Так і тут. Хочу посприяти, аби у Львові з’явилася галерея сучасного мистецтва, музей приватних колекцій, а головне – пристойний кіноконцертний зал. Однак це як ляже карта. Робитиму все, аби ці проблеми вдалося вирішити.

– Плануєте якісь кадрові перестановки серед підлеглих?

– Колектив кілька місяців працював без начальника й давав собі раду. Звичайно, маю намір трохи підсилити команду, але спробую зробити це так, щоб не поламати чужих доль. Адже такого права мені ніхто не давав. Себто обійдуся без революцій. Кажуть, хто не був революціонером у 20-25 років, той не має серця, а хто залишився ним у 40 – не має розуму. Розум змушує мене цінувати кожну людину, давати їй шанс.

– Яким буде ваше кредо на новій посаді?

– Не нашкодь – відповідно до нього намагаюся жити.

Ярина Коваль

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *