Галичина -- ностальгія за Галилеєю - „Поступ“, 5 травня

|

Розмова з викладачем Українського Католицького Університету, православним Антуаном Аржаковським

— Коли наші спільні друзі в Києві дізналися, що Антуан Аржаковський — француз російського походження, православний — переїжджає з Посольства Франції в Києві до Львова працювати в Українському Католицькому Університеті, вони серйозно захвилювалися. Здавалося, небезпечно порушено відразу кілька табу: росіянин за походженням — і життя в „націоналістичному“ Львові; православний — і раптом Католицький Університет; парижанин — і нидіння в галицькій провінції. Безумовно, за кожним стереотипом стоїть якась частка людського досвіду, що узагальнює прості життєві ситуації. Упродовж півтора року свого життя у Львові Вам, напевно, довелося зіткнутися і з антипатією до росіян, і з різкою оцінкою московського православ`я, і з тугою за ажурними балкончиками будинків на паризьких бульварах. Що ж усе-таки є противагою? Чим важливе для Вас життя у Львові?

— Недарма часто кажуть, що Львів — це маленький Париж! І справді, навіть якщо Львів в архітектурному плані нагадує мені більше столиці Центральної Європи (як-от, Краків чи Таллінн), коли я спілкуюся з львів`янами, я не почуваю себе як на чужині. Що справді вражає, так це прихильність до європейської ідентичності та мимовільна симпатія до Франції — чи то мова йде про добре вино, чи про Луї де Фюнеса, чи про Тезе! Іноді я навіть відчуваю потребу якнайделікатніше пояснити, що французи сьогодні читають частіше комікси, ніж Бальзака, ходять, радше, розважатись до кінотеатрів, ніж молитись у собор Паризької Богоматері, а також проводять більше часу у своїх машинах в автомобільних заторах, аніж на коні, повертаючи підвіски королеви! Однак я не заперечуватиму, що отримую справжнє задоволення від частих запрошень — офіційних чи неофіційних — представляти мою країну та мою культуру перед аудиторією, яка переважно вже наперед є прихильною.

Я також часто чув тут, що існує таємний зв`язок між Галлією та Галичиною, між Львовом та Ліоном. Навіть якщо мовознавці не погодяться щодо правдивості таких фонетичних наближень, я все ж вважаю, що народна свідомість виражає через них певну позамовну дійсність. Своєю чергою (більше в поетичний, аніж науковий спосіб), я трактую цей таємний зв`язок як ту саму ностальгію за „Галилеєю“, як прихильність до „Лева із племені Юди“ — воістину, як ту ж любов до свободи.

Однак скажу Вам, що навіть більшою мірою, ніж чарівність Львова та його мешканців, мене вразила послідовність подій, у круговерті яких я опинився (і які вищі від мого розуміння), що привела мене викладати в Українському Католицькому Університеті. Якби я не відвідав Львів узимку 1998 року (коли снігова заметіль дивовижно підкреслювала блідо-жовтий колір його фасадів); якби я не зустрів Вас у Сорбонні з Вашим другом Євгеном Сверстюком, із яким Ви провели стільки років у ҐУЛАҐові в Пермі (а це місце мені добре відоме зі студентських років, коли я боровся в рамках організації „Допомога віруючим в СРСР“ за звільнення іншого політв`язня з того самого табору — Олександра Огороднікова); якби я не отримав листа із запрошенням на інавґурацію УКУ від отця Бориса Ґудзяка, скріпленого печаткою з образом Божої Премудрості… Є, отже, певна послідовність отих „якби“; є певні обставини, що їх ми починаємо розуміти, лише йдучи визначеним ними шляхом.

— Наші галицькі уявлення про росіян переважно є ідеологічно рефлекторними: ми пам`ятаємо здебільшого „визволителів“, які позаймали квартири, де ще зберігалося тепло відправлених у Сибір мешканців; пам`ятаємо секретарів обкомів партії, які боролися з „буржуазним націоналізмом“. Спогади про теплі стосунки з нашими друзями-росіянами часто зберігаються в паралельних „файлах“ пам`яті, які рідко коли перехрещуються. Сучасний образ путінської Росії, яка намагається всіляко принизити Україну, тільки обтяжує загальну картину. Ви ж походите зі сім`ї, яка нічого спільного з цим не має. Яким є Ваше сімейне та особисте сприйняття Росії? З чим для Вас асоціюється це загалом дуже містке поняття?

— Я мав щастя зростати у вільній країні, відритій для всіх політичних міґрацій, де було можливим культивувати власну ідентичність без загрози для національної єдності. Отже, інтуїтивно я зрозумів те, що політологи пояснили мені пізніше, а саме: національна ідентичність складається з багатьох відтінків кольорів. Це як у Делакруа чи Рєпіна, коли вони малюють синім, білим та червоним кольорами, а на картині виходить щось зовсім інше.

Однак моєму поколінню було простіше стати французами, ніж поколінню моїх батьків чи дідуся та бабусі, які залишили Росію у період з 1921 до 1927 рік. Я пригадую свою першу подорож до СРСР у 1984 році (мені було тоді 18 років). Відвідавши Києво-Печерську лавру та будинок Чехова в Ялті, я написав листа моїм дідусеві та бабусі. Як мені розповідали пізніше, читаючи його, моя бабуся по батьківській лінії, що прожила понад тридцять років у Криму, почала плакати від радості й суму. Я здійснив її мрію, яку (і це вона знала) сама вона не змогла б здійснити ніколи.

Моя бабуся по материнській лінії, Тамара Федорівна Клепініна, походила з інтелігенції. У 40-х роках ХХ століття вона працювала науковим секретарем великого філософа Миколи Бердяєва і склала бібліографію його праць. Під час війни вона брала участь у русі опору проти нацистських окупантів, внаслідок чого втратила чоловіка та виховувала сама двох дітей. Пізніше, у 1970-х роках, вона таємно підготувала видання праць Солженіцина у видавництві YMCA Press, де вона працювала.

Я розповідаю це Вам, дорогий Мирославе, аби Ви зрозуміли, що я походжу із середовища, яке постраждало від тоталітаризму у ХХ столітті, але яке також долучилось — в ім`я своєї віри — до тієї великої битви духу, що нею була боротьба проти тоталітарних ідеологій.

З цієї спадщини я зробив висновок, що нація є складовою частиною нашої сучасної ідентичності, однак вона має сенс лише тоді, коли закорінена в церковній свідомості. В цьому сенсі нація, а тим паче церковна інституція не можуть бути тиранічними чи винятковими, бо інакше загинуть. Європейські нації формувались поступово — впродовж століть; і це було здійснено задля захисту свобод (свободи слова, свободи віросповідання, свободи пересування тощо), бо імперії не могли більше цього гарантувати, а також для утвердження іншої християнської істини — про єдність тіла та голови. Не випадково рух за отримання автокефалії у Православній Церкві (у 1850-х роках — для Грецької Церкви, а в 1950-х роках — для Болгарської Церкви тощо) збігся з рухом за політичне визволення грецької, сербської, румунської чи, скажімо, української націй.

— Священний Синод Константинопольського патріярхату 16 січня цього року канонізував низку видатних постатей духовної історії російської еміґрації у Франції, зокрема відому матір Марію (Скобцову) та Вашого дідуся — отця Димитрія Клепініна. Стати внуком православного святого — це, напевно, дивне відчуття…

— Так, для нашої сім`ї було величезною радістю дізнатись, що Православна Церква так швидко визнала життєве свідчення мого дідуся та трьох інших членів Православного Діла. Що ж до мене, то я постійно відчував приховану присутність мого дідуся поруч зі мною. Я можу Вас запевнити, що багато людей, переконаних у святості цієї групи, моляться до них упродовж років. І не як до „посередників“ (французька мова невдало і дещо бюрократично передає цим словом сенс поняття „заступник“), а як до друзів, яким можна довіритись і які відповідають вам невеликими знаками турботи.

Сучасній свідомості важко повірити у заступництво святих. Протестанти, наприклад, не мають культу святих (навіть якщо глибоко поважають таку постать, як, скажімо, Мартін Лютер Кінг). Саме тому добре, що святість наче наближається до нас, що вона в певному сенсі демократизується, аби ми зрозуміли, що її обрії досяжні; аби ми могли почути свідків, які бачили, як люди пересували гори. Навколо нас є люди, які у свої 50 років вирішують їхати до Єгипту, щоб допомагати тамтешнім бідним чи заснувати у своїй країні спільноти для неповносправних — і роблять це. Коли апостол Павло звертався до членів Корінфської Церкви, він називав їх святими, бо, фактично, ми всі покликані стати царями, священиками та пророками.

Я дуже радію за цю Православну Церкву (Екзархат Православних Церков Західної Європи під омофором Константинопольського патріярхату), яку на Заході називають Церквою розпорошення. Ця Церква дала світові визначні постаті: нових канонізованих святих, а також отців Сергія Булгакова, Павла Євдокимова чи Олександра Шмемана. Важливо, аби церковна свідомість визначила їхнє місце у своїй пам`яті. Постатям нових канонізованих святих радіє уся Вселенська Церква. Американський православний історик, отець Майкл Плекон, нещодавно написав чудову книгу „Живі ікони“, в якій розповідає про Владику Антуана Блума, отця Олександра Меня та інших, а також і про святість групи Православного Діла. У своїй книзі він зазначає, що золотий ланцюжок святих ХХ століття виходить за межі християнських віросповідань. Отець Димитрій був канонізований саме за те, що захищав переслідуваних євреїв. Мати Марія була черницею в миру і уособлювала християнство скромне та відкрите до тих, хто потребує найбільше. Ілля Фундамінський, засновник часопису „Сучасні записки“, був прототипом інтелектуала, який стає „духовним“, щоб змінити світ.

Розмовляв Мирослава МАРИНОВИЧ, віце-ректор УКУ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...