Оксана Білозір: „Жінкам треба брати владу самим“ - „Поступ“, 28 квітня

— 21 січня цього року у Верховній Раді Ви зареєстрували два законопроекти. Планувалось, що ще 13 квітня відбудуться парламентські слухання на тему: „Становище жінок в Україні: реалії та перспективи“. Чому ці слухання перенесені на 9 червня?

— Насправді ситуація виглядала дещо інакше — це були законопроекти як постанови Верховної Ради. Перша — про день уряду, який мав бути у квітні і друга постанова — парламентські слухання та тему „Становище жінок в Україні: реалії та перспективи“. Першу мою пропозицію більшість не підтримала, і я була готова до цього. Керівництво уряду дало чітку вказівку парламентській більшості не проголосувати, оскільки вони не мають жодного позитивного показника, щоби вийти з ним на день уряду. Насправді Україна має величезну кількість підписаних міжнародних угод, які залишаються декларативними і не працюють — майже у всіх них є стрічка, де виписано рівність прав чоловіків і жінок. Але окрім міжнародних, ми маємо два внутрішніх, дуже серйозних документи — Указ президента за 2000 рік „Про підвищення соціальної ролі, соціального статусу жінки в державі“. Згідно з цим указом, того ж року Кабінет Міністрів України, котрий на той час очолював Віктор Ющенко, затвердив програму дій на 5 років, котра так і називалась — „Національна програма щодо забезпечення рівних прав чоловіків та жінок в Україні“. Жоден із цих документів на сьогодні не працює, тому і виникла необхідність провести день уряду і заслухати виконання як указу президента, так і програми Кабміну.

— Чому Ви вирішили саме зараз привернути увагу громадськості та влади до проблеми соціального захисту жінки в Україні?

— Як голова постійної комісії щодо закордонного українства я вирішую проблеми трудової міґрації. Якби її кількість становила одну чи дві тисячі осіб, то, можливо, до цієї проблеми так серйозно не ставились би. Але ми маємо на сьогодні понад сім мільйонів українців, котрі виїхали на заробітки в інші держави. І що найгірше — ця цифра не є сталою, вона постійно змінюється в бік збільшення. Коли я проаналізувала трудову діаспору, котра вже є на сьогодні в Європі, опираючись на соціологічні дослідження Української Греко-Католицької Церкви, а саме вона, в основному, допомагає і співпрацює з нашими людьми за кордоном, я побачила жахливий показник — 70% цих людей — жінки. Мене це болить, адже руйнуються сім`ї, виростають недоглянуті діти, люди похилого віку помирають без опіки своїх дітей. А є ж безліч соціальних проблем, котрі завжди лежали і лежать на плечах жінки. Що буде з українською сім`єю? Проаналізувавши перелік цих проблем, я дійшла висновку, що ми маємо жахливий соціальний захист жінки в Україні. Фактично, жінка не має доступу до керування та розбудови країни і, що важливо, до розподілу благ у державі. А чому не має? Тому, що вона не обіймає у суспільстві керівних посад, котрі б давали їй можливість впливати на різні процеси. Жінка не може себе реалізувати як особистість, і дуже часто це штовхає її на пошуки „кращого життя“. Другий важливий момент — не обіймаючи високих посад, жінки переважно отримують найнижчу заробітну плату. Насправді керівна посада — це не лише висока зарплата, а й нормальне пенсійне забезпечення, соціальний захист, пільги. Саме це спонукало мене внести ці дві постанови.

Але не треба плутати проблему соціального захисту жінки з гендерними проблемами, як це багато хто робить. Гендерні проблеми мають політичне забарвлення, і їх нема чого порушувати допоки у нас не вирішені соціальні проблеми захисту жінки.

Тому я вважаю, що парламентські слухання 9 червня будуть важливим моментом у ставленні суспільства до цієї проблеми, а також самих жінок. Адже ми самі винні у цій ситуації — не можна пасивно сидіти і чекати, коли хтось на державному рівні вирішить увесь спектр питань цієї проблематики. Ніхто перед нами не відкриє навстіж двері і не скаже: „Заходьте, дорогі жінки, в парламент, очолюйте державні структури“. Ніколи цього не буде, всього треба домагатися самим.

— Цікаво, що авторами депутатського законопроекту про те, що третину депутатів у ВР повинні становити жінки, окрім вас, стали такі відомі депутати, як Лілія Григорович, Тамара Прошкуратова, Валентина Семенюк, Людмила Супрун. Але 16 березня ВР не підтримала цього законопроекту…

— Насправді цей законопроект підписало дуже багато депутатів — і чоловіків, і жінок. Але перші три жінки, які є фактично ініціаторами та авторами, це я, Катерина Фоменко і Людмила Супрун. У тому, що цей законопроект не пройшов, винні чоловіки. Коли я робила презентацію законопроекту, то сказала, що чоловіки-народні депутати не мають права вирішувати долю української жінки. Вони подавали принизливі аргументи, але це їхня особиста позиція, і вона не має права бути позицією народних депутатів як представників законодавчої влади.

Норма 1/3 не є випадковою. Коли зробити наукову, експертну оцінки та здійснити соціологічні дослідження з ефективності розвитку країн сталої демократії у Європі, то саме в тих країнах, де пропорція жінок до чоловіків — 30 до 70 відсотків, робота парламентів є найбільш якісною та ефективною. Для прикладу, навіть у Пакистані в парламенті 40% жінок. Під час обговорення виникло питання — потрібна квота чи не потрібна. Я категорично наполягаю на тому, що квота потрібна. Сьогодні у виборчому процесі застосовують дві технології, без яких взагалі участь у виборах неможлива, — адміністративний та фінансовий ресурси. Насправді жінка займає на сьогодні найнижче соціальне становище в Україні і, відповідно, не має ні адміністративного, ні фінансового ресурсів. Власне, для того, щоб збалансувати наші можливості з чоловічими, необхідна квота для представництва жінок у різних гілках влади. Я в цьому переконана і впевнена, що якщо не сьогодні, то через декілька років ми обов`язково до цього прийдемо.

— Нещодавно Ви як співачка мали гастролі в Іспанії та Португалії, але паралельно презентували проект „Четверта хвиля“, започаткований „Нашою Україною“. Яка мета цього проекту?

— Сьогодні ми говоримо про трудову міґрацію семи мільйонів українців, але фактично, якщо взяти до уваги не лише трудову міґрацію, а й усю діаспору, то матимемо 20-25 мільйонів українців, котрі живуть і працюють за межами своєї країни. На державному рівні ми повинні піклуватись цими людьми. Вони — самодоповнювальний елемент нас, українців. Тому я запропонувала Вікторові Ющенку створити проект „Четверта хвиля“, і він активно мене підтримав. Тому разом з Віктором Андрійовичем ми їздимо в ті країни, де локально живуть наші люди, зустрічаємося з українцями і намагаємось згуртувати їх, створюючи центри „Четвертої хвилі“ з однією метою — започаткувати процес самоорганізації людей. Незважаючи на те, легально чи нелегально вони перебувають за кордоном, усі мають право мати юридичну та моральну підтримку. І саме центри „Четвертої хвилі“, котрі є громадськими органами, надаватимуть таку допомогу нашим людям. Окрім того, відповідно до міжнародного права, Україна має право від влади Іспанії, Португалії, Греції, Німеччини вимагати нормального ставлення до наших громадян та захисту їхніх прав.

Взагалі мені не подобається саме слово „проект“. Це має бути державною програмою, ставленням влади до своїх громадян в інтересах майбутнього нації та Української держави.

— В яких країнах уже створені та працюють такі центри?

— Уже вдалось у Португалії згуртувати громаду, зараз триває процес утворення федерації українських громад Іспанії, оскільки ця країна поділена на провінції і в кожній утворено громадські центри, котрі, своєю чергою, увійдуть у федерацію. Ще недостатньо пропрацьована Греція, працюємо щодо Ізраїлю та Франції. Мені найлегше це організовувати, оскільки завдяки концертам, що відбуваються в цих країнах, я зустрічаюсь із заробітчанами, спілкуюся з ними не лише як співачка, а й як народний депутат, розповідаю про створення цих центрів.

У нас в Україні дуже важко відкрити навіть офіс, щоби цей проект повноцінно діяв. А натомість з боку влади тих держав, де центри вже створені або планується їх відкриття, є повне сприяння. Насправді вони неймовірно раді, що ми хочемо дбати про наших громадян. На сьогодні в Україні я відкрила у 19 областях та в Криму Всеукраїнську громадську організацію „Українська взаємодопомога“. І саме вона контактуватиме та співпрацюватиме з центрами „Четвертої хвилі“ за межами України.

Розмовляла Іванка Попович