Світлана Поваляєва: „Я живу без мотивацій“

— Чому ти полишила журналістику, які були мотивації?

— Наголошую на тому, що те, що я скажу, — це моє особисте упереджене ставлення до української журналістики. Тобто хтось скаже, що все зовсім не так, але для мене це саме так. Журналістська робота — страшна клоака, справді друга найдревніша професія. Фактично це майже те саме, що виходити десь там на окружну і там тебе… а тут тебе… по мізках. Як на мене, друге є гірше, бо після цього вже немає жодної енергії ні на що, тим паче, на якусь творчість. Розумієш, що в тебе забиті, засмічені повністю мізки і що те, що ти робиш, не потрібне суспільству. Культурологічні журналісти зараз не затребувані. Наприклад, коли Володя Павлів працював над культурологічним тижневиком КІН (культура — інформація — новини), то це була робота. А „Новий канал“ доткаченківських часів був позбавлений теперішнього лото-забавства… Сьогодні ми маємо шоу-бізнес і решта не має значення: „Послушай, девушка, шо то ты слишком умная: тьотя Клава с базара не поймет“. Тоді скажіть, будь ласка, чому я мушу свій інтелектуальний рівень, абсолютно не снобський і не захмарний, припасовувати до базару? Хіба не краще було б, коли б засоби масової інформації тримали належний рівень і в своїй професійній роботі замість того, щоб постійно опускати цю всенародну планку? Найцікавіше, що наш народ аж не настільки дурний.

— Зізнайся, фотографії у стилі ню в твоєму дебютному романі для комерції чи для повноти жанру?

— До цієї книжки Іда Ворс зробила розкішні ілюстрації. Наскільки я тепер розумію, після марудження з макетом, ці малюнки надто складні у відтворенні, як не крути. Мене попросили принести купу різноманітних фотографій, що я й зробила. Ну і що з того, що на тих фотографіях я оголена? Ти що, вважаєш це страшним епатажем? Звичайні домашні знімки, які вибирали серед інших, може, й кращих, у видавництві. Як не дивно, але для мене тоді та й зараз те, що пішло замість запланованих ілюстрацій, вже не важить так багато. Важило тільки одне — щоб книжка нарешті побачила світ.

— Чи могла б Ти описати, що відчувала, коли тримала в руках свою першу книжку, а заодно порівняти це з відчуттями, коли якраз днями побачила другу — „Замість крові“?

— Я просто втомилася згадувати, як довго і складно для мене видавався мій перший роман. Щось перегоріло настільки, що слова „Ексгумація міста“ більше не хочеться слухати. І моя реакція на цю книжку була абсолютно невдячною стосовно директорів видавництва „Кальварія“: я зі сумом у голосі сказала, що дуже приємно. Тоді як після виходу другого роману я просто скакала, як газель! Не могла заспокоїтись, бо мене переповнювало так багато щастя, радості, якогось душевного щему. „Замість крові“ — роман, написаний на одному диханні. Ця книжка жива, вона є тільки тим, що я так давно хотіла написати: своєрідний пам`ятник одному часовому відтинку з мого життя, позбавлений непотрібної літературщини… Я дуже люблю цей роман.

— Схоже, що сучасна українська література є живою лише в ті хвилини, коли автор стоїть на сцені і читає уривки зі своєї книжки, яку перед тим купують, аби лишень отримати автограф і не обов`язково потім прочитати. А що чекає на ці книжки через десять років і чи будуть ці тексти мати якусь мистецьку вартість, коли мине понад десять років?

— Безперечно, книжка як матеріальний продукт витримає кілька десятків років. Але прогнозувати, як довго вона матиме ту ж мистецьку вартість, не можна. Виникає запитання: де зараз ті всі бестселери, скажімо, 20-, 30-річної давнини? Де? Бо цього ніхто не може спрогнозувати хоча б через те, що, як відомо, більшість світових класиків за свого життя не здобула належної слави, яка прирівнювалася до їхнього таланту. До речі, я не вважаю, що я письменниця. Я — це я, і все. Не думаю, що писати, аби писати достойно. Писати, коли пишеться, варто. Мені, мабуть, пощастило, що мої тексти видають. Подумати тільки, скільки людей пише, але не знаходить можливості написане винести на читацький загал… Йдеться не про графоманів, а про нереалізовані таланти. Хтозна, може, я більше нічого не зможу написати і так станеться, що в недалекому майбутньому танцюватиму навколо жердини в нічному клубі. Поки що я до кінця не визначилася, хто я. Хоча, загалом знаю, чого хочу від життя.

— І чого ти найбільше хочеш від життя?

— Треба жити і кайфувати від того, що ти робиш. І не треба для життя придумувати якісь мотивації. Мені вдається жити і без мотивацій. Уже щастя усвідомлювати, що я страшенно кайфую від того, що роблю те, від чого в мене серце розривається з радості. Попри те, що завжди бракує грошей і лінь заважає. Є особливий кайф і в байдикуванні…

— Однак є якісь приємні вибухи в буднях, які доводять, що життя буває невимовно прекрасним і з цим треба змиритися?

— Був страшний вибух адреналіну нещодавно: коханий мене зустрів із грандіозним букетом нарцисів. До того ж ці квіти були не тепличні, а живі, від них йшов дурманний, різкий до запаморочення запах. Я так люблю весняні квіти! Нарциси люблю патологічно… І чому — сама не знаю.

Розмовляла Інна КОРНЕЛЮК

Dovidka: Народилася на планеті Земля за 26 років до початку ХХІ століття. Пам`ятає себе з трьох місяців від народження. Все життя мріяла ніким не бути і нічого не робити. Успішно втілювала свою мрію у СШ №71, в інституті журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка (спеціалізація — телевізійник) та впродовж року у НауКМА на телеканалах СТБ, на „Н“, у журналі „ПІК“ та інтернет-газеті ForUm. Живе у Києві. На цьому етапі всі перешкоди (такі як рoбота, наприклад) на шляху биття байдиків зникли, а разом з ними і фінансові премії за соціально адекватне існування. Світлана Поваляєва сподівається, що її книги не видряпаються на п`єдестал „підручників з життя“, бо якщо ви хочете бути нормальною соціально адаптованою істотою, так жити не можна. Авторка двох книжок „Ексгумація міста“ (2003) і „Замість крові“ (2004) бажає всім щастя.

P. S. Нещодавно Світлана Поваляєва підписала угоду з „Кальварією“ на третю книжку „Казки для дорослих“, до якої ввійшли велика повість „Оріґамі блюз“ і дві новели: „Акваріумні дельфіни“ та „Різдвяна гроза“.