Микола Бондар: “Напис “Мирный атом — в каждый дом!” прикрашав адміністративний корпус АЕС” - „Ратуша“, 22 квітня

|

Брудні” яблука, “рудий” ліс — ці слова здаються дивними. Дивними для нас, але не для 174-х працівників пожежної охорони Львівщини. Ці люди чотирнадцять років тому, через півроку після вибуху на ЧАЕС, їздили ліквідовувати наслідки страшної аварії. Микола Бондар, начальник пожежно-технічної виставки Головного управління МНСУ у Львівській області, був одним із них, щоправда тоді він обіймав незавидну посаду заступника начальника зведеного загону по роботі з особливим складом.

— Чи пам’ятаєте ви той день, коли виїжджали у Чорнобильську зону?

— Це була суха, але прохолодна осінь. Настрій членів зведеного загону, який їхав у Чорнобиль аж ніяк не можна було назвати піднесеним. За гра-фі-ком, надісланим з МВС, наш виїзд був запланований на

9 листопада. Усі 174 працівники пожежної охорони Львів-щини напередодні зібралися в СДПЧ-8 міста Львова, щоб на світанку вирушити в дорогу. Ніч ми провели в частині, майже ніхто не спав. В автобусі перші кілька годин всі їхали мовчки, пізніше заговорили, згодом — залунала пісня.

— Ті 174 особи, ваші колеги, мали вибір: їхати – не їхати?

— Тоді, я маю на увазі в Радянському Союзі, такого поняття, як вибір, не було. Все виглядало добровільно-примусово. В управлінні мене попередили, щоб готувався стати заступником начальника зведеного загону по роботі з особовим складом. А всім офіцерам було запропоновано написати рапорти з проханням скерувати їх у зону як добровольців, тому вибору практично не залишалося. Пригадую, нас страшно збентежив у дорозі випадок із водієм автобуса. Він категорично відмовився везти нас від Іванкова, що в Київській області, до самого Чорнобиля. Ця ситуація додала всім напруження: тут хтось боїться наблизитись до місця аварії, а нам доведеться там працювати!

— По приїзді, де вас влаштували?

— Ми поселилися в одному з гуртожитків якогось профтехучилища у центрі міста, а командування загону залишилося у приміщенні пожежного депо ППЧ-14 Чорнобиля.

— Якими були перші враження від перебування у радіаційній зоні?

— Кажуть, атомну енергію неможливо відчути, але перші враження були дуже гнітючі. Відчувалася висока вологість повітря у приміщеннях. Усі вікна були заклеєні поліетиленовою плівкою. Коли ж настав світанок, перед нами постало сумне й безлюдне місто. Поруч із нашим депо росли яблуні. Але ті яблука не те що їсти, навіть дивитись на них не можна було.

— Як же і де ви готували собі їжу?

— Харчуватися доводилося продуктами, завезеними з “чистих” територій. Центральна їдальня була розташована у приміщенні станції техобслуговування автомобілів “ВАЗ”, а готові страви у термосах чергові нам привозили тричі на день. При вході в частину завжди стояло багато ящиків із мінеральною водою “Боржомі”.

— Попри роботу, коли у вас траплялася вільна хвилина — як ви проводили цей час?

— За кілька днів люди призвичаїлись, але необхідно було орга-ні-зувати ще й відпочинок. Почали демонструвати художні фільми. Кінооператорну змонтували наші попередники, а оператора ми шукали вже серед своїх колег.

— Ви побували на ЧАЕС, розкажіть, будь ласка, як вона виглядала через півроку після катастрофи?

— Першу поїздку на станцію ніколи не забуду. У розпорядженні нашого загону був автобус “КАвЗ”. Машину називали “брудна”, тобто вона могла їздити тільки у межах зони. Слова “брудний” і “чистий” взагалі у Чорнобилі були звичними. На під’їзді до АЕС зліва та справа стояв уже тепер всім відомий “рудий” ліс. Ліси у тій місцевості в основному хвойні, але від високої радіації голки пожовтіли. Ми потрапили на станцію тоді, коли завершувалося будівництво саркофага. В повітрі над ним висів дирижабль, на якому були змонтовані прожектори, його використовували для освітлення будівельного майданчика в темну пору доби. А довкола саркофага стояли височенні підйомні крани. Найцікавіше те, що коли ми під’їхали до головного адміністративного корпусу, то на ньому й далі висів гігантський плакат із написом: “Мирный атом — в каждый дом!” Усередині всі сходові клітки, коридори та галереї були вистелені грубою поліетиленовою плівкою, схожою на лінолеум. Усі працівники станції, в тому числі й наші інспектори, що заступали на вахту, були одягнені в білі костюми, а поверх взуття натягувались спеціальні чохли на ґумках, які називали бахілами. У такому вбранні працювали по шість годин.

— Чи не траплялося випадків, коли люди поверталися до своїх домівок по речі чи документи?

— Одного разу я зустрів зна-йомого міліціонера. Той запропонував поїхати з ним до села, яке було недалеко від Чорнобиля. Він мав супроводжувати бабцю, що декілька днів домагалася дозволу забрати з дому деякі речі. Взагалі-то це було заборонено, але якимось чином для неї зробили виняток. По дорозі жінка весь час розповідала про своє життя. Як вони 1932 року, саме перед Голодомором, побралися зі своїм чоловіком Петром; як сім’я врятувалася від голодної смерті, бо Петро був неабияким рибалкою; що народила вона трьох дітей. На подвір’я ледве вдалося зайти. Ворота не могли відчинити, аж поки не перелізли через паркан та не підштовхнули зсередини. Бабця мовчки зайшла до садиби. Мій знайомий підштовхнув мене, мовляв, стеж за її обличчям. А воно в неї — камінь. Ступивши через поріг, упала на підлогу, голосно ридаючи. Міліціонер сказав, що треба зібрати потрібні речі, а то повернемося ні з чим. Жінка пішла до кімнати, поклала на підлогу дві подушки, щоб дозиметрист міг їх перевірити, від них “фонило”, хоч опромінення було відносно невисоким, запакувала у целофан кілька сімейних фото. Потім за чимось повернулася, щоб у кухні зняти зі стіни образ Святого Миколая.

— Напевно, день від’їзду пам’ятатимете ще довго?

— Останній день нашого перебування у Чорнобилі виявився дуже напруженим. Ніякого “чемоданного” настрою. Навіть не вірилося, що наступного ранку ми побачимося зі своїми рідними. У другій половині дня прибули автобуси зі Львова. Незабаром приїхали й кримчани, які мали нас замінити. Сувенірів із того місця ніхто брати навіть не думав.

— Поїздка ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС, напевно ж, вам відгукнулася?

— Звичайно, здоров’я мені це не додало. 1998 року мене оперували у Львівському онкодиспансері, маю інвалідність, тепер я комісований.

— А як сьогодні вам живеться, чи маєте пільги ліквідатора?

— По-перше, я звільнений від сплати за всі комунальні послуги, за телефон платимо лише 50%, безкоштовний проїзд. Щоправда не завжди це вдається, адже сьогодні з’явилися приватні перевізники. Ті аптеки, у яких ми купуємо ліки, не завжди мають усе потрібне. Що ж до лікарень, а я принаймні раз на рік лягаю туди обов’язково, буває що й двічі, то там ті найнеобхідніші ліки є, але дещо все одно доводиться докуповувати. А от стосовно нового житла, а я вже з 1992 року стою на черзі для пільговиків, то ніяких зрушень за дванадцять років не відбулося, тому сьогодні ми й далі зі сім’єю, а нас п’ятеро, живемо у двокімнатній квартирі.

Розмовляла Оксана ЛЕВИЦЬКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...