Вікторія Лук’янець: “Сьогодні мало мати просто голос” - „Львівська газета“, 22 квітня

|

Серед “трьох великих Травіат”, відзначених якось автором найвизначнішої кіноверсії знаменитої вердієвської опери Франко Дзефіреллі, – імена Марії Каллас, Терези Стратас і… нашої співвітчизниці, знаменитої оперної співачки Вікторії Лук’янець.

Декілька років тому львів’яни мали нагоду познайомитися з її дивовижним вокальним та акторським обдаруванням у цій ролі. Незабаром Вікторія Лук’янець знову виступатиме на сцені Львівської Опери: 7 травня вона виконає партію Джильди в опері Дж. Верді “Ріголетто”, а 9-го – подарує великий сольний концерт. Ці виступи примадонни, організовані компанією “Дік Арт”, водночас розпочнуть і традиційний, уже 23-й міжнародний фестиваль музичного мистецтва “Віртуози”.

Напередодні гастролей співачка, яка впродовж останніх десяти років мешкає у Відні, адже є солісткою знаменитої Wiener Staatsoper, завітала до Львова, аби вирішити організаційні питання, відтак стала гостею “Газети”. Журналістів Вікторія Лук’янець повідомила про останню приємну новину: щойно в Японії з’явилися її черговий (уже п’ятий) CD і DVD. Саме з обговорення цього успіху розпочалася наша розмова.

– Чим, на вашу думку, зуміли причарувати слухачів не лише Старого світу, але й, здається,всіх куточків планети?

– Мій дебют у Японії відбувся 1999 року також у “Травіаті”, поруч із таким видатним тенором, як Марчелло Альварес (Аргентина). Із того часу виступала на японських сценах в операх “Бал-маскарад”, “Ріголетто”, “Лючія де Лямермур”, “Травіата”, “Любовний напій”, а також із серією концертів. Результатом цих виступів стали вже 5 DVD. Остання постановка є особливо цікавою, адже її оформили в українському стилі, прикрасивши сцену соняхами, що мені було надзвичайно приємно.

Після моїх перших виступів у Країні сонця, що сходить, японці уклали ексклюзивний контракт із фірмою La Voce, яка випускає CD i DVD, що продаються в цілому світі. Тому мене дуже тішить така співпраця.

– Чи відрізняється японська публіка від європейської?

– Насправді вона надзвичайно спрагла класики, всього нового. Японці намагаються запросити лише найкращих виконавців, виділяючи на це великі кошти. Чудово приймають музикантів – після концертів біля артистичних завжди тисячі охочих сфотографуватися із виконавцем, узяти автограф… Тобто зацікавлення класичною музикою дуже велике.

А серед європейської публіки цікавими є італійські слухачі. Це публіка, яка традиційно любить “великі голоси”. Мені дуже подобається виступати в Італії, в різних містах. Це не обмежується тільки Міланом і Ла Скала. Знаменитий театр, з точки зору різноманітних залаштункових інтриг, насправді є справжньою клоакою. Але це ще не вся Італія… Власне, якщо слухачі в Німеччині чи Австрії, здається, деколи хочуть сказати тобі “Тихіше, тихіше…”, то італійці цінують передовсім насиченість звуку. Що яскравіше і голосніше – то краще…

– Вам, мабуть, єдиній із українських співачок, пощастило виступати свого часу з усіма “великими світовими тенорами”: Хосе Карерасом, Пласідо Домінго, Лючано Паваротті. Чи відрізняються якось наші уявлення про цих майже не досяжних “зірок” від їх реальної постави в житті й на сцені?

– Вони підтверджують правило: “Чим вища, чим талановитіша людина – тим вона простіша у спілкуванні, в повсякденному житті”. Це люди надзвичайно віруючі – я спостерігала, як вони готуються до виступу, як поводять себе на сцені. Це дуже велика відповідальність, і вони просто молять Бога про те, щоб виправдати очікування публіки. Насправді працювати з ними було завжди приємно, не виникало жодних непорозумінь.

Останній мій концерт із Хосе Карерасом відбувся в грудні минулого року в Мюнхені. Ця людина пережила важку хворобу і фактично вдруге народилася на світ. Просто надзвичайно цікаво спостерігати, як Хосе Карерас спілкується, як поводиться з оточуючими – від артиста оркестру до працівника сцени. Це насправді дуже прості в спілкуванні люди.

– У вашій творчій біографії – два основні пункти: солістка Національної опери в Києві й Державної опери у Відні. Де буваєте частіше?

– У дійсності й у цих містах буваю не так часто. З 2001 року працюю у Віденській опері лише за гостьовим контрактом. І це краще, адже можу сама розпоряджатися своїм вільним часом. Чесно кажучи, це навіть і престижніше – не з’являтися так часто на сцені, як у моїх перших сезонах – по 50-60 разів, а мати більше часу, співати 3-5 спектаклів, але за зовсім інших умов. Є можливість працювати над собою, підготовка до спектаклю – серйозніша, відповідальніша. Намагаюся врегулювати кількість виступів до 30-40 на рік, не більше. До кожного з них репетиції тривають місяць-півтора, і це дуже виснажливо. Після цього потрібно щонайменше два тижні відпочинку. Думаю, це той режим, у якому можна якісно виконувати роботу. Свідченням цього стане навіть постановка “Травіати” у Відні 2001 року, котра викликала надзвичайне зацікавлення та резонанс, в опитуваннях преси була визнана найкращою. Квитки на всі 25 спектаклів розпродали задовго до їх початку.

Стосовно Національної опери в Києві, то, за словами її директора, мене ніхто звідтіля ще не звільняв, трудова книжка “лежить” там, хоча, звичайно, виступаю в Києві зрідка.

– Критики завжди відзначають не лише рівень вашого вокального обдарування, але й акторську майстерність. За чим, на вашу думку, майбутнє опери – за її музичним наповненням чи видовищністю?

– Настав час так званого regie-театру, театру режисерського. Тому навіть склад виконавців для постановок вибирає великою мірою режисер, а не диригент. Це доволі дивно з погляду історії опери, я навіть не думаю, що це триватиме надто довго, але зараз саме такий час. Публіка хоче бачити красивий спектакль, сприймати його візуально і сучасно. До прикладу, згадана вже віденська постановка “Травіати”: ви можете уявити собі Віолетту на першому балу в костюмі Коломбіни із ковпаком П’єро? Однак це було настільки природно і, за словами режисера, настільки пасувало саме мені: маленькій, тендітній. Я могла жваво рухатися, була різною – це пасувало моєму іміджу.

В оперному театрі насправді прийшов інший час, майже кінематографічний. Тому нині замало мати голос. Від нас, акторів, вимагають і акторського обдарування, і вміння рухатися, і відповідного зовнішнього вигляду. Не можна просто стояти і співати – це тепер нікому не потрібно. Є величезна відповідальність, вона вимагає від співака стежити за собою, займатися спортом – усе в комплексі. Бути не лише співаком, але й драматичним актором.

Звичайно, багато хто зі співаків скаржиться на таку ситуацію, але для мене це цікаво. Ціле життя так склалося: чим вищу планку ставили, тим більше користі це мені приносило. Кожна сучасна постановка вимагає чимало нового – і ти ростеш із цією постановкою.

– Чим пояснюється ваш особливий сентимент до Львова?

– По-перше, завжди чудово, інтелігентно, тактовно організованими концертами, котрими займається “Дік Арт”. По-друге, просто люблю це місто, місто, в якому жила Соломія Крушельницька. Люблю вашу публіку, й тому завжди цікаво привозити сюди нові програми. У Львові відчувалася підтримка на сцені, всі костюми, декорації зробили ідеально. Сподіваюся, наступний раз буде ще кращим.

– Що звучатиме цього разу в сольній програмі?

– Хочу запропонувати львів’янам концерт, де перший відділ складатимуть виключно арії моцартівських опер: Цариці Ночі (“Чарівна флейта”), Констанції (“Так чинять усі”), Донни Анни (“Дон Джованні”). Це ролі, які протягом останніх років завжди зі мною. Не слід забувати й про те, що світ готується до відзначення Року Моцарта в 2006-му. Не знаю, чи приїду до вас того року – тож нехай це буде невеликим вступом. Зрештою, перший конкурс, на якому я перемогла, був конкурсом Моцарта 1990 року. Та й нині не так часто звучать моцартівські арії, тому й цим зумовлений мій вибір. А в другому відділі львівської програми звучатиме українська музика.

– Серед співаків існує своєрідний розподіл: якщо це “моцартівський” виконавець, то він, скажімо, вже не співатиме опер Ріхарда Штрауса; якщо “вердієвський” – то вже рідше “пуччінівський”… Ви не обмежуєте себе такою “спеціалізацією”?

– Я справді не дотримуюся такого поділу. В моєму репертуарі, який налічує понад 50 оперних партій, – дуже багато “бель канто”, численні партії із опер Дж. Россіні, В. Белліні, Г. Доніцетті, Дж. Верді. А от опер Р. Вагнера намагаюся останнім часом уникати: вони справді занадто “навантажують” голос, хоча свого часу співала в “Ла Скала” і “Золото Рейну”, і “Загибель богів”. Думаю, що повернуся до цього композитора згодом, у зрілому віці. Але різноманітність репертуару вважаю для співака дуже важливою, вона розкриває тебе і як актора, це справжнє мистецтво перевтілень.

Серед штраусівських оперних партій у моєму репертуарі є Цербінетта з “Аріадни на Наксосі”. Намагаюся, щоб репертуар був різнобарвним – це дає змогу залишатися голосу гнучким. Що не означає, буцім співаю все, виконую сучасну музику. В опері сучасного композитора довелося виступити лише раз, це направду “екстремально” для голосу. Вірю, що таки з’явиться сучасна опера, яку захочемо співати, публіка – слухати.

– Чи маєте намір спробувати себе в кіно?

– У кіно? Та, мабуть, поки що ні. Хоча та постановка опери “Любовний напій”, здійснена аргентинським режисером Хуго де Ана, яка вже доступна на відео та DVD, є фактично фільмом-оперою. І більшість добрих режисерів сьогодні працюють над оперою, як над фільмом. Але знятися в “повнометражному” фільмі-опері не було нагоди. Зрештою, такі постановки нині доволі нечасті.

– Мабуть, і без “кінопланів” ваш гастрольний календар розписаний на декілька років наперед?

– Так, і про найближчі плани можу розповісти. Тепер готую великий сольний концерт, який відбудеться у Відні 29 квітня. В його програмі – твори, написані для голосу та флейти. Дуже цікаве поєднання: в першому відділі звучатимуть арії В. А. Моцарта і Й. С. Баха, а другий відділ буде присвячено італійській оперній музиці. У травні я від’їжджаю на Майорку, де відбудуться три гала-спектаклі “Травіати”. У червні не можу відмовити організаторам виступити на фестивалі ім. А. Солов’яненка в Донецьку, де знову зіграю Травіату, а також візьму участь у заключному концерті. На наступний сезон планую дві надзвичайно важливі для мене моцартівські постановки: в Льєжі (Бельгія) – “Дон Джованні”, а в лютому вперше співатиму Електру в опері “Ідоменей” на сцені Кельнської опери.

– А з яким оперним персонажем серед більш як 50 партій ідентифікуєте себе насамперед? Хто із них найближчий?

– Віолетта в “Травіаті” Дж. Верді стала мені справді найближчою. Це як моя візитівка, з нею виступала і на фестивалі в Зальцбурзі, і в Ла Скала, і в Метрополітен-опера. Люди ідентифікують мене з цією роллю. Але я настільки допитлива людина, що мені в цій ролі цікаві все нові й нові постановки.

– Хто для вас є справжньою примадонною, на кого орієнтуєтесь у творчому житті?

– Звичайно, як і для більшості співачок-сопрано, ідеалом залишається Марія Каллас. А ще Амеліта Галлі-Курчі. Це та найвища школа, котра свого часу існувала і на яку треба орієнтуватися досі: щоб голос звучав, як інструмент.

– У якій ролі дебютували?

– Моїм державним іспитом у Київській консерваторії також була “Травіата”. Так склалося, що Альфреда співав мій чоловік. А вже на сцені Київської опери дебютувала в “Царевій нареченій” М. Римського-Корсакова, у Відні – в партії Цариці ночі в моцартівській “Чарівній флейті”, в Зальцбурзі чи в Нью-Йорку – знову в “Травіаті”…

– Музика звучить не лише на сцені, але й у вашій родині?

– У Відні мешкаю зі своєю невеликою родиною. Мій чоловік – Юрій Кокозей, соліст хору Віденської опери, останнім часом дуже яскраво проявив себе і як музичний педагог. Мабуть, цей хист – від нашого вчителя, у класі якого навчалися разом у Київському музичному училищі ім. Глієра – від Івана Гнатовича Паливоди. Доньці зараз п’ятнадцять років, вона досконало володіє сімома мовами, прекрасно малює, співає, грає на гітарі та на фортепіано. Важко сказати, ким стане в майбутньому. Крім того, що дуже любить оперу та класичне мистецтво, є фанатом рок-музики 70-80-х років: Фредді Меркурі, Yes, Pink Floyd. Вона навіть перекладає для себе їхні англійські тексти на німецьку. Звісно, ніхто не забороняє їй мати такі різносторонні захоплення. Мені, як мамі, це також дуже цікаво.

– Чи не плануєте заспівати, на взірець трьох великих оперних тенорів, спільно із зірками рок- чи поп-музики. Хоча б для доньки?

– Планую! Поки що нічого не можу сказати конкретно, але дуже б хотілося. Такі проекти не дають змоги старіти і стати консервативною. Але якщо й виникне колись такий проект, то добре було б, щоб він був пов’язаний частково із фольклорною основою – в такій обробці, щоб це було цікаво і для рок-групи, і для мене. Щоб це вийшла направду цікава робота. Звичайно, взірцем може стати те, що зробили спільно Монтсеррат Кабальє і Фредді Меркурі – в цій музиці була і фольклорна іспанська основа, і високе мистецтво, і рок. Але наслідувати це неможливо, тільки орієнтуватися як на зразок найвищого класу – і зробити щось нове на основі української музики.

Підготувала Лідія Мельник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...