Мотоциклом – через Ла-Манш - „Молода Галичина“, 20 квітня

|

Має намір проїхати 78-літній львів’янин Андрій Мацевко. Якщо його ровесники роками ліниво „політикують“ у під’їзді чи, попиваючи пиво, забивають на лавці „козла“, то для Андрія Михайловича найкращий відпочинок – за кермом мотоцикла. Таким чином він об’їздив Далекий Схід, Середню Азію, Закавказзя, країни Східної Європи. А цього літа планує двоколісним транспортом дістатися Англії.

Усе розпочалося десь на початку 60-х, коли на той час 35-літній сантехнік-пічник львівського ЖЕКу №10 придбав мотоцикл „Іж-49“. Тож у літні відпустки об’їздив Донбас, Крим, побував у Запоріжжі та „зборознив“ карпатські крутосхили.

Але на справжню авантюру наважився пан Мацевко лише 1975 року. Тоді разом зі ще одним товаришем він рушив у дорогу до… Владивостока, де замолоду проходив солдатську службу. На жаль, супутникові пана Андрія заледве вистачило снаги дотягти до Волги. Далі він повернув свого мотоцикла назад. Тож решту нелегкого шляху львівський пічник долав наодинці. Сибірським бездоріжжям проїхав лісостеп і тайгу. Скуштував усіх далекосхідних „принад“ – в’язке болото, в’їдливу мошву тощо. Ночував, де доведеться (просився в хату до людей чи вмощувався просто в лісі на копиці сіна), їсти варив у казанку… І вже через місяць утомлений, але щасливий галицький мотоцикліст мчав вулицями Владивостока, залишивши за плечима 10 тис. км. Спинив свого двоколісного друга аж на березі Тихого океану.

Ця далека подорож лише додала азарту робітникові ЖЕКу. Тож, повернувшись додому, він знову заощаджує гроші, гуртує однодумців і через два роки зважується на ще тривалішу мандрівку. У липні 1977 року дев’ятеро членів львівського мотоциклетного клубу на чолі з Андрієм Михайловичем вирушають у Прибалтику.

Далі через Ленінград та Москву дорога пролягла на Далекий Схід. Знову бездоріжжя, романтика і жахіття мандрівного життя. Частина групи не витримала таких випробувань і десь ще перед Пензою повернула свої двоколісні машини додому. А пан Мацевко з кількома однодумцями таки доводять задум до фіналу. На 45-й день подорожі вони нарешті дісталися Хабаровська. Над містом тоді вже літали „білі мухи“.

Та, вочевидь, найскладнішою була мандрівка на БАМ, яку разом зі ще двома товаришами Мацевко здійснив 1980 року. Зі Львова вирушили порівняно пізно – 26 липня. Тим часом сибірське літо дуже коротке. Отож, допоки дісталися Уралу, похолоднішало, полилися безперервні дощі. Однак і за цих непростих умов ентузіасти щодня долали по 300-400 км. Але траплялися і такі ділянки шляху, де за добу заледве вдавалося „проїхати“ 5-6 км. Одна з них – Баргузинський перевал, що на Забайкаллі. Тут мотоцикли на плечах переносили через річку. Так само на собі тягнули двоколісного друга й багатьма розкислими осінніми путівцями тощо.

Однак навіть ці труднощі не відбили у чоловіка бажання мандрувати. 1983 року на той час 57-літній пан Мацевко готує ще дальшу подорож, яку можна назвати мандрівкою за три моря. Спочатку був Байкал, а звідтіля дорога пролягла у Казахстан та Киргизію. Прохолода змінювалася 40-градусною спекою, замість болота під колесами – пісок і каміння. Побували туристи на високогірному озері Іссик-Куль, далі рушили на Душанбе, Ашгабат. Згодом поромною переправою дісталися Баку. Знову кілька тижнів захоплюючої подорожі крутими гірськими дорогами Азербайджану, Вірменії та Грузії. Опісля – Керч, Красноперекопськ, Одеса. А 13 вересня після тримісячного мотокросу виснажені, але щасливі мандрівники ступили на львівську бруківку, залишивши за плечима 21 тис. нелегких кілометрів.

Така тривала подорож, можливо, дещо втомила супутників Андрія Михайловича. Але аж ніяк не самого пана Мацевка! Навіть попри протести дружини Параскевії Олексіївни, він знову і знову розмірковує про мандри. Тим паче, коли стало більше часу (1986-го чоловік вийшов на пенсію). Тож наступного, 1987 року йому вдається втілити у життя черговий задум. Тоді пан Андрій самотужки вирушає у дорогу завдовжки 19 тис. км. Знову Урал, чудова і сувора сибірська природа. Далі – Середня Азія (Барнаул, Семипалатинськ). Тож і це цілісіньке літо він провів за кермом мотоцикла.

На жаль, на початку 90-х довелося тимчасово відмовитися від далеких мандрівок. У багатьох республіках тодішньої радянської імперії палали збройні конфлікти. Та й інфляція зжерла усі заощадження чоловіка (отож, із чим у дорогу?). І лише коли Україна здобула незалежність і відкрила кордони на Захід, бажання мандрувати спалахнуло в душі пенсіонера з новою силою. Тоді пан Андрій захотів поїхати до Європи (на той час він уже придбав дещо новіший мотоцикл – „Іж-Планета-3“). Мрія чоловіка здійснилася 1998 року. Мотокрос було присвячено 50-літтю переходу армії УПА на Захід.

Місцями боїв відступаючої повстанської армії й рушив пенсіонер Мацевко разом зі ще одним членом Львівського мотоциклетного клубу – робітником Любомиром Виджаком.

Звісно, європейські дороги не порівняєш із сибірськими. Тож за лічені дні промчали Угорщину, Австрію, південну частину Німеччини. Надзвичайно вразили пана Андрія тамтешні порядок і чистота, приязне ставлення до іноземців. Чи не єдина незручність полягала у тому, що на європейських заправках не було бензину А-76, який потрібен нашим мотоциклам. Тож довелося у бак доливати оливи. Після того з вихлопної тягнувся такий шлейф диму, який було видно справді на всю округу. Однак тамтешні правоохоронці не перепиняли мандрівників. Довідавшись, звідкіля ці мотоциклісти, поліціянти лише бажали українцям щасливої дороги. Отож, туристи відвідали в тих країнах ряд визначних місць, побували в українських церквах, молилися на могилах полеглих героїв тощо.

До речі, під час цієї мотоподорожі А. Мацевку вдалося побувати і в австрійському містечку Бромбергу (неподалік Відня), куди його в роки війни вивезли на примусові роботи до бауера. Своїх господарів чоловік уже не застав у живих. Однак зустрів кількох тамтешніх людей, які пам’ятали його – на той час безвусого 17-річного остарбайтера, котрий вечорами тужливо згадував батьківську хату біля Рави-Руської.

Чергову мандрівку на Захід вдалося здійснити уже торік. Тоді компанію Андрієві Михайловичу склали керівник хору „Повстанець“ Володимир Купець, політв’язень Петро Івахів та ін. На чотирьох мотоциклах та у супроводі двох машин львів’яни планували поїхати до Парижа, де спочиває прах Симона Петлюри, а також до Роттердама, у якому похований Євген Коновалець. Однак на таку довгу подорож забракло грошей (в Європі надзвичайно дорогий бензин тощо). Через те групі вдалося дістатися лише до Німеччини. Тож у Мюнхені побували на могилах Ярослава Стецька, Андрія Мельника, Степана Бандери. До речі, екскурсію по місту для українських гостей провів зять С. Бандери пан Андрій Куцан, який мешкає у Баварії. Тож, увклонившись праху героїв та зустрівшись із представниками української діаспори, галичани змушені були через Польщу повертатися додому.

Проте й після цього Андрій Михайлович аж ніяк не планує спокійно лежати на канапі. Він і надалі вперто лаштує свого двоколісного друга у дорогу. Цьогоріч 78-літній мотоцикліст прагне поїхати до Англії. Зокрема, пан Мацевко хоче відвідати ті місця, куди після війни потрапили вояки української дивізії „Галичина“. Львівський ентузіаст має намір зустрітися з добровольцями, які у воєнне лихоліття стали на захист краю від червоних орд. Тому наразі чоловік щомісяця відкладає зі своєї скромної пенсії по кілька десяток, разом із керівниками Братства УПА, Української республіканської партії та Спілки офіцерів України готує необхідні документи. А вже влітку його 20-річний „Іж“ мав би прогуркотіти через Ла-Манш…

Роман ГОЛИНСЬКИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...