Галичанство - „Поступ“, 20 квітня

|

Що ж являє собою та душевна відміна, оте західне українство, чи називаючи його ім`ям частини, яка завсіди жила в світлі Львова – оте галичанство? Відповіді шукатимемо так, як звичайно шукаємо відповідей на різні життєві питання.

Звернемося до політичних верхів нашої недавньої історії, отже знову до років революції й державности 1917–1920 років. Східна Україна дала армію Української Народної Республіки, що під проводом Симона Петлюри вкрилася славою в обороні своєї державности, героїчну армію, але нечисленну, коли міряти її простором і населенням України. Та коли говоримо про ті роки, тоді з якоюсь необорною конечністю виринають в уяві поруч тієї армії УНР – кольоритні повстанчі загони, що носилися з вітром по вільному степу в своїх як крила розпущених киреях і своїх голубих, зелених, жовтих, золотих і чорних шликах. Ті народні армії виростали з дня на день, як степові трави, і знову вмить зникали, пропадали як весняний дощ, що всякає в спраглу вологости землю. Це воскресали давні і тоді ще живі, вічні степові примари, і луною сповивали їх давні і нові пісні. Скільки веселого гуку і скільки вродливого і розсміяного щастя пролітало в ті дні на буйних конях по степу широкому, по краю веселому!

В той самий час Західна Україна дала досить велику, коли знову брати до уваги тісний простір і меншу кількість населення, але сіру Галицьку Армію, без яскравої провідної постаті; армію, що проходила вздовж і впоперек степу, неначе панцирник, розрізуючи революцією схвильоване, українське народне море. За нею залишалося менше барвистих споминів, але більше твердої дисципліни. Це знову щось із галицького стилю. І зрікатися його – це зрікатися себе…

Це найглибше пізнання галичанства й його завдань, осягнуте найглибшим духом Галичини. Переведене на звичайну мову понять, його зміст такий: ми, галичани, це не плем`я геніїв і героїв, але плем `я організованої пересічі. І в цьому наша сила. Наша роль служебна, і наше завдання помагати при раціональному оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними Східної України, Києва. І хочемо чи ні – так бувало досі. Звідтіля приходили заплідні мислі. Досить пригадати вплив Шевченка на відродження Західної України; вплив Драгоманова на вище описану духову революцію під проводом Франка. І в новіші часи ідеї українського монархізму подав Галичині придніпрянець Липинський, і проповідь націоналізму в західних землях зв`язана з особою придніпрянця Донцова. Галичина приймала ті ідеї, оформлювала їх, живучи духово в їх тіні.

В цьому була наша сила. І поки ми були вірні тому нашому завданню, ми здобували собі – хай не завжди любов – то все ж пошану і признання всієї України. Тоді уряд української держави почував себе спокійно, знаючи, що на сторожі стоять галицькі частини…

Як бачили ми раніше, галичанство – це раціонально організована пересіч, і в такій формі воно творче і корисне. Коли ж воно зрікається цих раціональних первенів у правді, моралі, в логіці, коли воно зрікається своєї раціональної функції служення великій батьківщині, посягаючи по непосильну для нього владу над нею, воно тратить ґрунт під ногами і стає карикатурою. В бунтах і розколах власної організації воно дає карикатуру степової отаманщини. Там у 1917-му і наступних роках бачили ми живі з`яви Трясил, Підков, Гамалій, Тарасів Бульб – потужні постаті, повідь вітальних сил, що переливаються через береги. Надмір життя необнузданого коня розряжався в тій отаманщині. Галицькі отамани – це найчастіше породження не обильности, не багатства вітальних сил, але навпаки, якихсь недостатків, якогось браку. Це рекомпенсати фізичних недуг, психічних спинень, з якихсь причин незаспокоєних пристрастей. Звідси зловіщий чар і наївна – по той бік добра і зла – жорстокість степової отаманщини, і звідси ніякої краси, тільки раціонально-програмова, ідеологічно приписана аморальність і жорстокість галицької отаманії…

І вкінці мусимо зазначити ще одне. Ситуація в Польщі ставала дедалі більш нестерпна. Колись натиск на Україну вівся панівною, шляхетсько-маґнатською верствою і її класовою державою, а не польським народом. У Польщі 30-х років в явному поході проти українства бачимо не тільки державний апарат, але майже ціле польське суспільство. Шляхетні інтелектуальні кола, які вже в 20-х роках протестували устами великого письменника Стефана Жеромського, були рідкі і політичне безсилі. А все ж навіть при такому натискові і при такій безнадійності зради було мало. Імморалізм не став засадою. Окремі випадки зміни обряду, що означало асиміляцію, і окремі випадки провокаторської служби – це винятки, а не правило, не течія. Може і в цьому діяло те справжнє психологічне галичанство, і в цьому може було не стільки особистої витривалости, як масової дисциплінованости суспільства, яке привикло і хоче робити все разом і солідарне, не вириватися поперед війська, і не залишатися позаду – навіть гинути разом!

І та риса галичанства, прикрита дивовижними иноді масками, триває… Та риса жила далі в Українській Повстанчій Армії, в якій галицька молодь, раз повіривши, далі боролася за Україну навіть тоді, коли її провід здобував собі вже нові “держави” по таборах Німеччини. І нині виступає та риса в вірності частини галицької маси в вільному світі для того націоналістичного проводу з 30-х років. Иноді та вірність робить враження тупої обмежености. А все ж уміймо добачити в ній і шанувати далекий відблиск чесноти, яку подивляємо досі: в трагічні дні 1919-1920 років, кошені тифом, без зброї і ліків, і без одежі, і помимо всіх зусиль і підмов большевиків галицькі вояки не покидали своїх старшин!

Майже всі західні українські землі знайшлися в межах Української Соціалістичної Радянської Республіки. Нетерпимий і нетерплячий режим старається якнайскоріше провести повне зрівняння не тільки адміністративне, але також у суспільному укладі і в духові… Все це можна окреслити одним словом: там відбувається щораз дальше і глибше “осхіднячення” Західної України, отже і Галичини.

Але після наших попередніх роздумів цей процес можемо схарактеризувати ще инакше. Разом із таким “осхідняченням” Заходу йде далі, під кінець 20-х років розпочатий, процес “огаличанення” Східної України. Ми розуміли галичанство як вислід століттями продовжуваного тиску духового і соціально-політичного, який витворив зрівняну, раціональну пересіч, систематично здавлюючи все, що виростало понад неї. Від кінця 20-х років комуністичний режим діє в тому самому напрямі у Східній Україні…

Те, що було не під силу царському православ`ю, те в духовій площині робить марксизм…

Української духовости польський католицизм не вбив. Навпаки, та духовість на Заході оперлася польським елементам, заступаючи їх українськими в українському католицизмі. Так само марксизм не вбив і не вб`є духа України. Східні українці, що тепер перебувають у вільному світі, це проречистий доказ цього. Але і католицизм і марксизм мали один подібний наслідок – вони дисциплінували людські душі доґматикою і логічною схоластикою, винищуючи в них почувально-настроєву душевну отаманщину…

Йде взаємне наближення, уподібнення укладу життя і укладу духа. Соборність стає не тільки географічним і державно-політичним поняттям, але й психологічним…

На події в Україні дивимося не як на остаточне прокляття страшного суду історії, але як на чистилише, крізь яке проходить нація, поки увійде в царство своєї свободи і держави…

Микола ШЛЕМКЕВИЧ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...