Пригоди львів’ян у Лондоні - „Львівська газета“, 20 квітня

|

Відомо, що на українських заробітчан ніхто не чекає з відкритими обіймами в Іспанії, Португалії, Чехії чи навіть Польщі. Нерідко трапляються й випадки, коли після важкої праці на будові чи плантації нелегалів з України “кидають” їхні господарі – не виплачують обіцяної суми. Однак у кожному правилі є винятки.

Схоже на те, що в туманному Альбіоні ситуація зовсім інша й заробітчан там таки поважають. У цьому переконує розповідь 50-річного львів’янина Андрія Барвінського (ім’я та прізвище змінено – “Газета”), який півроку нелегально працював у Англії, проте зовсім не відчував зневажливого ставлення з боку англійських працедавців.

“У 1996 році ми з товаришем Богданом потрапили в Англію, де знайшли роботу на будові, – розказує пан Андрій. – Перебудовували приватний двоповерховий будинок директора школи, розташований у спальному районі на околиці Лондона”.

Власник одразу поцікавився, де мешкатимуть робітники: у будинку, який перебудовують (одна кімната в ньому залишалася вільною), чи щоденно доїжджатимуть із центру Лондона. Українці погодилися жити в цьому будинку. Того ж дня туди привезли чотирикамфорну електроплиту, два дивани та холодильник. Усе це поставили в їхній кімнаті. Директор також презентував робітникам два кілограми чаю та кілограм розчинної кави. Робочий день починався о дев’ятій годині, коли приїжджав старший майстер-ірландець. Він не звертав уваги на погане знання англійської мови українськими нелегалами. Однак вечорами їм таки довелося зі словником вивчати всю будівельну термінологію.

“Не було жодного “витискання” останніх сил із нас, – згадує львів’янин. – Кожен робочий день розпочинався з чаю та кави. Тоді бралися за роботу. Ми копали траншеї в будинку під фундамент, розбирали дах і черепицю, замішувати розчин, тягали цеглу”.

Одного разу стався курйозний випадок. Зі самого початку будівельних робіт відключили електрику та сигналізацію в усіх кімнатах, окрім тієї, в якій мешкали двоє наших земляків. І тут через 3-4 тижні серед ночі спрацювала сигналізація. “Ми спали, – каже Андрій Барвінський. – Прокинулися від різкого звуку. А якщо гуде сирена – приїде поліція. А ми ж нелегали, коли затримають – загрожуватиме депортація. Тому швидко вдягнулися, забрали гроші зі схованок і подалися якомога далі від будинку. Щоправда, речі залишили в кімнаті. Ходимо-ходимо, а сигналізація гуде й гуде. І поліція не приїжджає. Але десь через три години звук стих. Мабуть, сіла батарейка”.

Після щоденної роботи завжди можна було прийняти душ. За декілька місяців праці на будові Андрій і Богдан познайомилися з усіма сусідами. Всі віталися з ними, ввічливо запитували, як справи. Ставлення було зовсім не як до “чорних робітників”. Однак і тут не обійшлося без цікавого випадку. Якось вітром здуло целофановий мішок на сусіднє подвір’я. Сусіди звернулися до майстра-ірландця: щоб такого більше не було! Через деякий час ситуація повторилася. Тоді вони попередили: “Якщо таке трапиться утретє, ми викличемо інспектора і скажемо, що ви засмічуєте наше подвір’я”. Здавалося б, неважко взяти з подвір’я мішок і викинути в смітник. Але ж так не має бути…

Працювали з восьмої ранку до п’ятої вечора. За годину платили три фунти і 25 пфенінгів. Щодня кожен робітник заробляв 32 фунти, а за місяць – 768 фунтів (це приблизно 5740 гривень). На англійських будовах дотримуються чистоти й порядку. Тому після закінчення трудового дня доводилося дві години прибирати робоче місце. Спеціально для цього на вулиці стояв великий контейнер, і туди викидали сміття. Це також входило в оплату. В Англії все роблять дуже відповідально. Наприклад, одного разу копали траншею під стіну фундаменту. Прийшов інспектор, поміряв глибину. Не вистачало близько 5 сантиметрів. Він дав робітникам годину, щоб виправили. Довелося попрацювати в поті чола…

“Харчувалися добре, – продовжує співрозмовник. – Уранці – кава, смажені яйця, сосиски. Щодня смакували копченими шотландськими оселедцями та печінкою. Щотижня закуповували продукти в крамниці. В їжі собі не відмовляли, адже фізична робота потребує енергетичних затрат. Кожного дня їли банани, апельсини й пили пиво. Мали два вихідні: суботу й неділю. У вихідні їздили до центру Лондона. Щомісяця на харчі витрачали близько 25 фунтів. Напередодні Різдва приїхав на будову замовник – усім роздав подарунки”.

Через декілька місяців роботу завершили. Львів’яни звернулися на біржу праці, де їм порадили поїхати в містечко Баттон, що за 110 кілометрів від Лондона. Там пропонували працю на м’ясокомбінаті. Умови відрізнялися, однак ставлення до робітників також було непоганим. Щоправда, були й мінуси: на території м’ясокомбінату не можна було курити (львів’яни були затятими курцями). Довелося потерпіти… Сама робота не важка, але монотонна – нарізати м’ясо акуратними кубиками.

Однак незабаром усе закінчилося “завдяки” спеціальній організації “Холм-офіс”, яка “виловлює” робітників-нелегалів. Наші земляки потрапили до рук бравих британських поліцаїв. Їх привезли в поліцейський відділок, посадили в камеру попереднього ув’язнення і запитали… чи хочуть їсти. “Ми відповіли ствердно, – розказує пан Андрій. – Нам принесли непогану другу страву. Через 5 хвилин я попросив каву та дозволу закурити в у заґратованому подвір’ї. Отримав філіжанку кави та цигарку. Через декілька хвилин знову попросив те саме. Було цікаво, наскільки їм вистачить терпіння. Так повторювалося тричі. І щоразу мені чемно приносили каву, частували цигаркою та випускали помилуватися “заґратованим небом”. Потім нас звільнили. Слід було перебути два тижні, щоб дізнатися про свою долю”.

Через два тижні львів’яни з’явилися в поліцію. І дізналися, що через два тижні мусять покинути Англію. Їм пропонували квитки на літак. Богдан почав сперечатися з жінкою у поліцейській формі: мовляв, не хочу летіти. У відповідь почув: “Якщо не хочете так робити, як ми вам пропонуємо, тоді силоміць вишлемо – і більше не повернетеся в Англію”. І львів’яни знову опинилися за ґратами – у в’язниці на околиці.

“Як виглядала наша камера? Трикімнатне приміщення, багато ліжок, щодня змінювали постіль і рушники, – продовжує Андрій Барвінський. – Одна кімната – для відпочинку. В ній – телевізор і багато різних журналів, а також спеціальний апарат для кави та чаю (пити можна було скільки душа забажає). Щодня приносили великий кошик із фруктами. В ньому було багато яблук, мандаринів, апельсинів, а також тістечка й чомусь один банан на двох. Він перепадав мені, товариш їх не любив. Яке харчування? Уранці – знаменита англійська вівсянка та різні тістечка. На обід – супи. У кімнаті був великий плакат – меню 50 других страв і їхні фотографії. Коли приходив охоронець, ми лише вказували пальцем на страву, яка найбільше сподобалася. Нас оглядав лікар. У камері був телефон, можна було дзвонити хоч до рідного Львова”.

Доки львів’яни перебували у в’язниці, власник м’ясокомбінату передав зароблені ними гроші англійським друзям, які чесно переслали їх в Україну. Після тридобового ув’язнення Андрія Барвінського та його друга Богдана повезли в аеропорт Хітроу в Лондоні. У пана Андрія виникла ідея. Він зателефонував знайомому місцевому адвокатові й поцікавився, чи є можливість залишитися. А вона була! Українці мали право попросити притулку. Адвокат пообіцяв посприяти.

“Почав радитися з колегою, але він не підтримав мене в цьому, – каже співрозмовник. – Напевно, занудьгував за рідною домівкою. Тоді я також вирішив повертатися на батьківщину.

Двоє презентабельних чоловіків провели нас до місця посадки на літак “Лондон-Київ”. Друзі передали нам всі речі. Але в Києві була нельотна погода, і літак сів у Львові. І тут трапилася ще одна подія. Була 5 година ранку. Наші рідні прикордонники були дуже незадоволеними. Почали запитувати, чи маємо випивку при собі. Але в нас спиртного не було. Тому митники почали ретельно перевіряти торби. А англійські друзі перед вильотом презентували мені касету для дорослих. Тоді замість знаменитого британського бренді подарував цей фільм нашим бравим митникам і зовсім за ним не шкодую. Вартість касети в Англії лише фунт”.

Ірина Ковалик

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *