Ярослав Тарас: “Із коду пам’яті українців стерто образ української церкви” - „Львівська газета“, 15 квітня

|

Останнім часом у Львові на різних рівнях активно заговорили про потребу збереження церковної дерев’яної архітектури. Фахівці Інституту народознавства НАН України дійшли невтішного висновку: за 30-40 років в Україні ніде, крім музеїв, не можна буде побачити дерев’яних церков – усі вони знищуватимуться сучасним бляшаним, пластиковим або іншим покриттям, якщо не зникнуть з інших причин.

А цих “інших” причин та фактів фігурує щораз більше. І тому розмова на тему дерев’яної сакральної архітектури тоді, коли кожен українець відвідав церкву з потребою благословення пасхального сніданку, видається найбільше на часі. До інтерв’ю “Газета” запросила дослідника дерев’яної сакральної архітектури України, члена-кореспондента Української академії архітектури, завідувача відділом етнології сучасності Інституту народознавства НАН України Ярослава Тараса.

– Отже, пане Тарасе, що це таке – дерев’яна сакральна архітектура українців?

– Самобутнє явище, яке заворожило світ наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Річ у тім, що Європа знищила все своє дерев’яне сакральне будівництво, замінивши його на муроване, у XVIII столітті. Крім того, завдяки старанням певних церковних сил католицькі церкви перетворили на шаблон по всій Європі, себто католицький храм у Франції мало чим відрізнявся від такого ж у Німеччині чи Бельгії. А тому, коли 1850 року у “Віденських зведеннях” тодішній начальник львівської пошти опублікував статтю про галицьку дерев’яну архітектуру, вона стала предметом зачудування та широких наукових суперечок. Версій існувало чимало: одні приписували нашу архітектуру Норвегії, інші шукали її першооснови в Індії, були й такі, що вбачали її запозичення в Сирії чи Китаї. Фактично мало хто пов’язував цю архітектуру з автохтонністю українців, хоча дерев’яна церква України є абсолютно унікальною і з точки зору мистецтва, і з точки зору витвору.

– Що мається на увазі?

– Те, що українське сакральне будівництво виробило власні погляди, смаки та норми будівництва. Попри існування свого часу в Україні різних шкіл сакрального будівництва: лемківської, бойківської, волинської, гуцульської, слобожанської тощо – всі вони мають єдину основу. Так звану “ область стабільності” (власні обсяг форм та концепцію планувально-композиційного рішення), яка була настільки сильною, що образ української церкви став символом нації, своєрідним порогом, за який будівничі намагалися не виходити під приводом того, що зміна концепції планувально-композиційного рішення означатиме зраду своєї віри та народу. (До речі, цій концепції підпорядковувалися і всі впливи історичних стилів, що приходили в Україну, а тому українську церкву завжди можна було відрізнити від будь-якої іншої). Раніше чи пізніше усвідомивши місце та роль сакральної архітектури в житті українців, держави-агресори зробили все, щоб її знищити. Австрія, Польща та Угорщина почали надавати позики на перебудову старих і зведення нових церков, але вже з урахуванням їхніх вимог до архітектури. А Синод Російської Православної Церкви у 1801 році взагалі виніс ухвалу про заборону в Україні будівництва дерев’яних церков і заміну їх на типові російські синодальні взірці.

– У що це вилилося?

– Зокрема, щодо Росії – це був дуже далекоглядний план витравлення з душ українців образу української церкви як найвагомішого символу нації, тієї обителі, де, за словами відомого дослідника Вадима Щербаківського, можна було набиратися сили й енергії для нової, завзятішої і ще важчої, боротьби за волю, добробут і щастя рідного краю. До реалізації цього плану долучився вже в ХХ столітті Йосиф Сталін, за урядування якого знищили всі найунікальніші дерев’яні церкви часів гетьманщини й чимало храмів інших періодів. А якщо підсумовувати, то за два століття російській та радянській владам вдалося не лише фізично знищити зразки української сакральної архітектури, а й ліквідувати їх із пам’яті українців. На запитання, як виглядала чи має виглядати архітектура національної святині, сьогодні майже всі мешканці сходу України змалюють образ російської церкви, абсолютно не підозрюючи, що це – святиня іншого народу. Ба більше – це явище типове для всієї України, навіть для Галичини, Буковини та Закарпаття, де масове насильство над Церквою розпочалося лише після ІІ світової війни.

– Водночас неодноразово доводилося чути, що в сучасній Україні загинуло більше церков, ніж під час І світової війни. Наскільки це відповідає дійсності?

– Це офіційні дані, що стосуються пам’яток архітектури, які перебували на державному обліку та під охороною держави. Можна назвати основні причини: міжконфесійні чвари, які іноді зумовлювали підпали, стихійні лиха, вандалізм тощо, але, на жаль, час (аби запобігти цим фатальним подіям) назад не повернеш. Скажімо, збудовану 1512 року унікальну церкву в селі Кобилецька Поляна розібрала та спалила в 1994 році православна громада на чолі зі священиком, аби її не встановили на іншому місці греко-католики. У 1996 році на Поліссі в селі Товстий Ліс згоріла єдина вціліла церква козацького бароко. Таких прикладів чимало. Однак мене як науковця турбує ще й інший момент: сучасні щирі українці, ратуючи за відновлення церков, споруджують їх у чужорідній для українців символіці, абсолютно про це не підозрюючи. За цей час постало чимало північних – себто російських – церков (коли те, що ми бачимо з вулиці, не відповідає інтер’єрові) навіть на Львівщині, в Карпатах та Закарпатті (Ужгород, Турка). І всі сприймають це як належне.

– Але ж ці люди не самі проектують: хтось дає дозвіл, ще хтось готує креслення. Очевидно, має існувати компетентна структура, яка це контролює.

– На рівні теорії – так, а на рівні практики маємо щонайменше сімдесят років цілковитого занепаду в розвитку сакральної архітектури. Спеціалістів галузі сакрального будівництва (яке, до слова, також рухається, сприймає новації зі Сходу та Заходу) ніхто не готував, немає розуміння генези української церкви. Я спробував підійти до генези української церкви математично. Лише найпростіших трьохдільних українських церков нині могло би бути 363, а відомо лише 49. А ще ж є чимало інших типів. Натомість приходить нова плеяда архітекторів, яка дуже мало знає про велику силу й можливості розвитку, закладені в дерев’яній українській сакральній архітектурі, і починає проектувати, як кому заманеться. Я контактую з польськими вченими. Неодноразово чув від них застереження, аби українці не робили тих помилок, яких допустилися поляки – намодернізували костелів і втратили повагу до своєї національної сакральної споруди. Видатний знавець української архітектури Вадим Щербаківський називав архітекторів “варварами у білих комірчиках”. Що стосується сучасного сакрального будівництва, йому часто-густо немає чого протиставити. Та й звідки це не-варварство візьметься, коли маємо нині цілу купу книжок-чудес (де, приміром, можна вичитати “перли” на кшталт, що дерев’яні українські церкви є чотирьох типів – гуцульська, бойківська, п’ятиверха та закарпатська), на які наша архітектурна еліта чомусь не реагує. Хоча мала би, адже такі горе-книги іноді навіть рекомендовані (!) для фахівців чи студентів.

– Себто йдеться передовсім про відсутність серйозної сучасної наукової літератури, яка давала би необхідні для автентичного проектування знання?

– Аж ніяк не можна сказати, що такої літератури не існує, Часто вона просто губиться в купах псевдонаукового сміття. Але загалом ситуація із написанням історії українського мистецтва нагадує мені сучасну українську державну політику, яка декларує, що Україна є складовою Європи, а робить практично все, аби вона стала частиною Росії. Водночас російська наука за державний кошт пише нові історії російського мистецтва, архітектури. містобудування, де художні досягнення України не соромиться приписувати собі. Скажімо, у виданому в Москві 4-томнику “ Русское градостроительство” російські вчені зарахували до спадщини своєї держави міста не лише Придніпров’я та сіверської землі, а й галицьких та волинських земель, які ніколи не належали до Росії й розвивалися незалежно від московських, володимиро-суздальських та новгородських князів. Як об’єкти, які виникли на коронованих землях Речі Посполитої під впливом польських цехів, не соромиться вважати своєю спадщиною все наше сакральне дерев’яне будівництво та садово-паркове мистецтво сусідня Польща. Молдова вважає своєю національною архітектурною спадщиною пам’ятки архітектури на Буковині та церкву Успення Пр. Богородиці, П’ятницьку церкву й Онуфріївський монастир у Львові. І тільки українські вчені надалі зберігають толерантність, послуговуючись уявленнями про історію України радянських часів. Ось вам яскравий приклад – започаткований у видавництві “Наукова думка” в 2001 році НАН України 5-томник “ Історія української культури” навіть заради торжества історичної справедливості не згадує, що спадщиною української культури є мистецтво всієї Київської держави, до складу якої входили також новгородська земля, князівства Смоленське, Ростовсько-Суздальське, Муромо-Рязанське, що Новгород будували майстри з Галича. Два роки тому до президента Української академії архітектури, професора Валентина Штолька, з проханням надати список найвагоміших українських пам’яток завітала британська телекомпанія, яка прибула до Києва, аби зняти фільм про ці пам’ятки. Ознайомившись зі списком – а відбувалося це в кабінеті професора, всі члени телекомпанії підвелися і мовчки, не попрощавшись, вийшли. За два місяці, потрапивши на прийом з нагоди завершення роботи телекомпанії в Україні, Валентин Штолько поцікавився, чим їх образив. Британці відповіли, що всі зразки, які він їм представив, згідно з інформацією, яку мають в Англії, належать до пам’яток російської архітектури. Спочатку вони були розчаровані знаннями президента, а тепер власною працею, бо впродовж двох місяців перебування в Україні збагнули, що їхній фільм є продовженням “єдиної і неподільної великоруської архітектури”. Себто нині не лише на території колишнього Союзу, а й за кордоном стараннями російських вчених інформація про українське мистецтво дуже спотворена, і найгірше, що вона потрапила в європейські енциклопедії, довідники та наукову літературу. А виправити помилки насправді дуже й дуже важко. Тим паче, зважаючи на те, що українську державу ці проблеми наразі мало хвилюють.

– Пане Ярославе, що, на ваш погляд, найбільше загрожує тим дерев’яним церквам, які збереглися ?

– Спокійною ситуацію сьогодні, на жаль, не назвеш. Міжконфесійні чвари, які подекуди призводили до свідомої руйнації церков, щоправда, вщухли, але натомість виникли інші проблеми – бажання громади та священика мати осучаснену церкву (бляшане перекриття для дерев’яної архітектури рівноцінне смерті. Зрештою, недопустимим є й використання пластику – а це часто трапляється, як-от у селі Топільниця на Львівщині), новий іконостас (під який, особливо на Закарпатті, використовують іконостаси минулих століть) або й просто нову церкву, але саме на тому місці, де стоїть стара. Траплялося навіть, що навколо старої дерев’яної церкви зводили муровані стіни нової, а старий храм потихеньку розбирали. Прикладів такого людського невігластва – сила-силенна. І становище, вочевидь, не зміниться доти, допоки не визначать вартості церкви та не доведуть до відома людей, яка кара (передовсім фінансова) чекатиме їх за будь-які руйнації. Адже колись, навіть якщо громада хотіла багатшої церкви, вона в жодному випадку не руйнувала тої, що мала, а продавала в бідніші села або зводила нову на іншому місці. У 20-х роках ХХ століття чимало дерев’яних церков перевезли до музеїв і вивезли за кордон – до Польщі, Чехії, Словаччини, де вони донині є окрасою сучасних міст та містечок. На жаль, про сподвижництво, яким у 30-х роках займався Андрей Шептицький, намагаючись зберегти українські сакральні архітектурні скарби століть, можемо тільки мріяти.

– Що ж треба зробити, щоб ситуація змінилася? Чи Україні щодо збереження дерев’яної сакральної архітектури залишилося лише одне – сподіватися, що їй колись-таки буде відпущено її гріхи?

– Оскільки ми прогаяли вже десять поколінь, то вихід можливий лише завдяки жорстким методам. Потрібно на офіційному рівні заборонити в Україні будівництво церков, які не мають нічого спільного з матеріальною і духовною українською спадщиною, не вписані у ландшафт і не символізують України. Зважаючи на те, що держава наразі не готова чи не хоче взятися за вирішення цих проблем, це мали би зробити українські духовні центри. Церква нарешті повинна зрозуміти, яку місію на неї покладено. Священики мають усвідомлювати, які скарби потрапляють до їхніх рук, і не нищити їх, а навпаки – максимально зберігати. Час працює проти нас, і забувати про це сьогодні не можна ні на секунду.

Розмовляла Ярина Коваль

для газети

Роман ОНИШКО

начальник відділу охорони культурної спадщини обласного управління культури

Зі здобуттям Україною незалежності храми, дерев’яні також, повернули віруючим. Обласне управління містобудування й архітектури масово укладало з громадами договори про використання цих споруд, де, поза обов’язками, зазначено санкції, які очікують тих, хто візьметься руйнувати пам’ятки. Якщо пригадуєте, початок 90-х років ознаменувався, крім іншого, запеклою міжконфесійною боротьбою, коли часто доходило до серйозних бійок. У цей час знищили чимало церков, деякі з них безповоротно втрачено. Однак місцева влада – села, району – намагалася не акцентувати або й узагалі замовчувала це, аби тільки не допустити поглиблення конфлікту та можливого кровопролиття. Сьогодні, коли міжрелігійні чвари вщухли, раптом виявилося, що контролювати стан пам’яток практично не можливо, оскільки досі не створили охоронної мережі при райдержадміністраціях. Щоб сформувати такі служби охорони культурної спадщини на місцях, потрібно збільшити на кілька осіб штат райдержадміністрацій, а нині це майже крамола, оскільки держава взяла курс на скорочення штатних розкладів. І утворюється замкнуте коло: ні обласне управління архітектури, ні управління культури не можуть самостійно – без жодних тривожних сигналів – об’їжджати наявні в нашій області пам’ятки, оскільки не мають ні транспорту, ні грошей, які можна було б виділяти на такі відрядження. На місцях воліють мовчати про будь-які події, пов’язані з пам’ятками – аби не привернути уваги області й не наштовхнутися на неприємності. Однак слід наголосити: згідно із законами України, за збереження пам’ятки відповідає той, кому її надали в користування.

Іван МОГИТИЧ

директор інституту “Укрзахідпроектреставрація”

Дерев’яні церкви України знаходяться в катастрофічному стані. Державна служба охорони історичного середовища опрацьовує програму “Охорона традиційної спадщини”, нею також займається Верховна Рада. Проте будь-яка програма залишиться на папері, якщо на неї не виділять певних коштів. До справи варто залучати приватні інвестиції. Якщо це кинути тільки на державу, то не допоможе. Навіть ті церкви, які перебувають під опікою держави, потребують нагальної реставрації. Храми-музеї (у Дрогобичі чи Пателичі) – в дещо кращому стані, а церкви, наприклад, в Колодному чи Олександрівці на Закарпатті вимагають негайної допомоги. У них є унікальні розписи – аналогів у світі немає. Щодо самовільних перебудов, то існує законодавство, яке захищає пам’ятки. Потрібно активно реалізувати його, адже, крім того, що ті чи інші люди представляють певну релігійну громаду, вони є громадянами України, Європи та світу, і мусять виконувати закони. А ми маємо ратифікованими всі міжнародні конвенції з пам’яткоохоронного законодавства. Відмовки про те, що церкви перекривають не так, як треба, бо немає ґонти, не варто сприймати, адже в Карпатах її виробляють приватно й надалі.

ДОВІДКА

КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ. Стаття 298. Нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури

Умисне нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури карають штрафом до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.

Ті самі дії, вчинені щодо об’єктів, які є особливою історичною або культурною цінністю, карають позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища, карають позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...