Семен Глузман: “Кожен святий має минуле” - „Львівська газета“, 8 квітня

Спілкуючись у вівторок з журналістами у Центрі суспільних досліджень “Львівської газети”, Семен Глузман – відомий правозахисник, колишній політв’язень, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини, психіатр, – відповів на запитання, яке стосувалося необхідності називати імена та прізвища людей, що брали безпосередню участь у переслідуванні дисидентів, зокрема журналіста Валерія Марченка. Відповідь на це запитання – вражаючий, цілісний монолог Семена Глузмана – “Львівська газета” подає повністю.

Для мене особисто – це вирішене питання. І справа не в якихось традиціях, у котрих я виріс: літературних, радянських, традиціях християнського всепрощення. Є дуже проста реальність: ми живемо на острівці радянської держави. Якщо говоримо про необхідність люстрації в якійсь формі, повній чи частковій, про з’ясування, хто винуватий, про недопущення до влади, тобто про те, що відбувалося – до речі, теж не дуже успішно, це радше міф, – у Західній Німеччині, то для того потрібна, по-перше, американська окупація. У нас її немає. Я реаліст, і буду говорити про те, чому мені доводиться жити в тій країні, в якій доводиться.

Є момент, який порядна і чесна людина мусить пам’ятати. Якщо сьогодні називати цих людей і вимагати сатисфакції – можливо, хтось дійсно хоче їхнього покарання і ув’язнення (насправді, з точки зору абсолютного права ці люди мають відповідати за смерть Валерія [Марченка], тому що, хоча він був ворогом, але, по-перше, вони його зробили ворогом, по-друге, Марченко був хворим, і вони знали, що він помре).

І коли я задаю собі це запитання, то спочатку відповідаю так: добре, можливо, я буду називати імена тих лейтенантів і майорів, які працювали зі мною, або того судді, якого вже немає, але перед тим мушу чесно сказати своїй країні, що перше прізвище – це прізвище мого батька, який був членом партії з 1924 року. Ну, мав ілюзії в молодості. Потім усе життя тремтів і боявся. Пройшов війну, закінчив її у Берліні – не в “ташкентах”, як було заведено говорити в радянські часи. І мама пройшла всю війну – і теж тремтіла. Причому тремтіла по-справжньому – вони як освічені люди просто дуже добре розуміли, з чим мають справу, в них ілюзій щодо радянської держави не було. І мене власне вони зробили антисовєтчиком, а не Віктор Некрасов й Іван Світличний, як вважав КҐБ. Ось, розумієте – всі жертви. Господь має право на визначення, а я просто звичайна людина.

По-друге, мені доводиться спілкуватися з колишніми працівниками українського КҐБ, які є працівниками сучасної СБУ. Ба більше, я навіть з ними співпрацюю, в іншому сенсі, не в тому… У нашій друкарні [Українсько-американського бюро захисту прав людини] ми видаємо журнал “З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ”. У жодному найсолодшому сні мені не могло наснитися, що матиму можливість це робити. Звичайно, ненормальна країна, в якій цим займається не “Меморіал”, а саме СБУ, але, з іншого боку, можливо, так є більше шансів на майбутнє.

І поруч людина б’є себе публічно в груди й каже: “Я наволоч, але сьогодні я люблю Україну” – ви це в себе бачите, і ми це бачимо в Києві, і “руки по лікті в крові” – не те слово. Вони могли бути не в КҐБ. До речі, наприклад, один із відомих науковців, нині директор інституту, винуватий більше від будь-якого чекіста і будь-якого судді, тому що він особисто вишукував і “вилущував” студентів факультету української філології Київського державного університету. Особисто я намагаюся не подавати йому руки. Колись навіть публічно назвав його прізвище, хоча насправді це, напевно, неправильно.

Проблема в іншому: є ті, хто в цій новій ситуації дещо змінюється. Звичайно, було б дуже солодко почути, як тисячі людей стоять у шерензі і каються. Але вважаю, що огидніше видовище важко собі уявити. Тому що покаяння – питання інтимне. Це – ти і Господь Бог.

А я – проста земна людина, і не знаю, де який ступінь щирості. Просто знаю, що мешкаю в чужій країні. Був іноземцем і в Радянській Україні, хоча народився тут. Не пов’язую це з тим, що я єврей. Це інше. Я просто інакший.

Я продовжую жити в цій державі, хоча багато чого в ній не подобається, але в мене тут є живі, в мене тут є мертві. Це моя країна також.

Молоді, яка працює в моїх програмах, дуже часто говорю: “Дівчата й хлопці, ви повинні з цим змиритися. І з цим президентом, і з цим парламентом. Змиритися – не означає мовчати, не ходити на вибори. Це нібито їхня країна. Але й ваша також. Поки що їх більше. Але від нас із вами залежить, як складатиметься завтра ситуація в нашій спільній Україні”.

Декілька років тому голландське телебачення приїхало знімати фільм, який став зірковою стрічкою на екранах Нідерландів, а жоден наш канал не захотів його показувати в Україні. Це документальний фільм про мене, жертву, і про ката – генерала Пристайка. Нині він – заступник голови СБУ, а тоді був начальником слідчого управління КҐБ України. Фільм про наші сім’ї, про нас сьогодні, м’який і спокійний. Приблизне закінчення стрічки: на дачі Пристайка – моя дружина, його дружина, діти, голландське телебачення. Він робить шашлики на мангалі. І голландка, яка розмовляє російською, задає йому запитання: “Володимире Іллічу, а як все ж таки? Було ж минуле? І це ваше минуле, й минуле Глузмана, і багатьох інших?” І він говорить дуже переконливу фразу, дуже відому. Не дивлячись у камеру, просто продовжуючи перегортати шашлики: “Ви знаєте, у кожного святого є минуле. У кожного злочинця має бути шанс на майбутнє”.

Яка ще може бути відповідь? Іншої я не знаю.