Єпископ Михаїл Колтун: “У Збройні сили ми перенесемо нашу міжцерковну солідарність” - „Львівська газета“, 6 квітня

|

Не перший рік у нашій державі активно діє Всеукраїнське військово-християнське міжконфесійне братство, духовну раду якого очолює Єпископ Сокальський Михаїл Колтун (Владика від УГКЦ опікується Збройними силами України). Напередодні Великодня розмова з Владикою присвячена діяльності Братства, тому, як священики різних конфесій вирішують питання, дотичні до розбудови Збройних сил України.

– Ваше Преосвященство, у кого виникла ідея створити Братство?

– Уперше про це заговорили в середині 90-х, коли в Києві відбувалася чергова міжнародна конференція “Церква і військо”, на якій були присутні єпископи від усіх конфесій, що діють нині в Україні. Під час виступів священиків із Німеччини, Австрії, Італії, інших держав Європи, які докладно розповідали про свою діяльність у війську, й ми замислилися над питанням запровадження капеланської служби у наших Збройних силах. А оскільки на той час, на жаль, не вщухали міжконфесійні конфлікти, потрібно було визначитися з формою нашої співпраці з військом. Одразу ж погодили: це має бути не просто проповідування Христової Євангелії, а закладання духовності у виховний процес наших військовиків, у їхню морально-психологічну підготовку.

Пізніше були жваві обговорення цих питань, і не лише на міжцерковному рівні, але й на рівні вищих посадовців нашої держави.

– Від виникнення ідеї до впровадження її в життя минуло п’ять років. Щось перешкоджало створенню Братства?

– Ні. Просто відразу не знайшлося особи, яка б зорганізувала процес і здійснила задумане. Це ж надзвичайно копітка робота. П’ять років тому її таки виконав полковник запасу Сергій Лисенко, який нині є головою всеукраїнського військово-християнського міжконфесійного братства.

– Наприкінці 90-х в окремих ЗМІ навіть з’явилася інформація про начебто міжконфесійні неузгодженості між представниками Церков, які опікуються військом.

– Це лише припущення, жодним чином не підтверджені фактами. Так, і я читав, що начебто тривала активна боротьба за військо. Однак цього не було. Наша, скажімо так, внутрішня діяльність Братства не викликала жодних протиріч. Навпаки, ми згуртувалися, адже були свідомі того, що у війську не можна зробити жодного нав’язування, жодного необачного кроку. Є закони, є статути – ми їх відразу ж чітко враховували і враховуємо в своїй діяльності.

Це ще краще усвідомлюють військові керівники. І не лише найвищого рангу. Скажімо, командири частин та підрозділів на всі заходи, які відбуваються в тій чи іншій військовій частині, обов’язково залучають священиків усіх конфесій. Ви пригадайте, як, приміром, освячували храм у Львівському військовому інституті. Адже був присутній не лише я, але й Владика Августин, який опікується військом від Православної Церкви, інші священики.

– А поїздка на прощу до Люрду, яку організовую щороку… Щоразу з військовиками паломничають священики Греко-Католицької та Православної церков, римо-католики та православні Київського патріархату. Усі вони зацікавлені у співпраці у війську. Між нами завжди порозуміння. Свідчення цьому – спільні богослужіння, проведення інших заходів.

– Одне із завдань Братства – підготовка священиків до капеланської служби. Які ваші міркування з цього приводу?

– Світова модель капеланського служіння досить чітко відпрацьована. На нещодавній міжнародній конференції у Відні, на якій був присутнім і я, вкотре пересвідчився: жодна країна світу не відмовляється від такого досвіду. Навпаки, роль капеланства в період тероризму навіть зростає.

Я цілком свідомий того, що ніхто не буде утримувати в українському війську стільки капеланів, скільки нині маємо конфесій. Тому у Збройні сили ми перенесемо нашу міжцерковну солідарність.

Щодо готовності священиків до такої діяльності, то тут, на мій погляд, жодних проблем не виникає. Навпаки, маємо практичні моделі співпраці. Скажімо, Українська Греко-Католицька Церква на базі Українського Католицького Університету відпрацювала концепцію капеланської служби у війську. Зараз її передали на опрацювання в Синод Єпископів. Одночасно подали на розсуд представникам інших конфесій, у Міністерство оборони України, обов’язково – науковцям.

З урахуванням проблем сьогодення продовжують надходити суттєві пропозиції, певні бачення. А це свідчить, що нас не покидає бажання прислужитися війську. Як на мене, тепер слово за державою, яка законом повинна закріпити присутність священиків у Збройних силах. Бажання має бути двостороннім.

– І багато священиків прагнуть стати капеланами?

– Охочих достатньо. Більшість із них, як і я свого часу (Владика три роки служив на флоті), проходили строкову службу у Збройних силах. Але відчувають покликання й ті, хто цієї школи не пройшов. Та не знаючи, скажімо так, предмету опіки, хіба можна всебічно його осягнути? Тому ми залучаємо військових фахівців, які на лекціях розповідають нашим семінаристам про армійську буденність, проблеми, з якими може зіткнутися священик у солдатських колективах.

Зрештою, скажу вам те, чого ще нікому не говорив: я виношую ідею проходження нашими семінаристами військової підготовки на базі військових ВНЗ, із подальшим їхнім зарахуванням у запас як офіцерів. Такий експеримент можна сміливо провести уже зараз, скажімо, у Львівському військовому інституті. Адже навчаються тут юнаки з цивільних вищих навчальних закладів… Я обов’язково порушу це питання на найближчому засіданні єпископів. Запросимо для його обговорення і представників Міністерства оборони.

– Але в державному переліку військово-облікових спеціальностей…

– Ви хочете сказати, що в цьому переліку немає спеціальності, яка б дозволяла семінаристам навчання? Але ж нині наше військо активно реформують. Вносять усілякого роду зміни та доповнення, видають накази щодо впровадження тієї чи іншої структури. Тож, гадаю, і в плані майбутньої капеланської служби потрібно вже нині робити конкретні кроки.

А чому семінаристів не зарахувати на спеціальність психолога чи політолога? Тим паче, якщо не помиляюся, перші священики у складі шостої окремої механізованої бригади поїхали до Іраку саме як психологи… Це свідчить, що держава побачила необхідність присутності священика у війську.

Зрештою, вважаю, що в подальшому кандидатуру священика, який поїде на чергову ротацію в Ірак, обов’язково обговорюватиме і затверджуватиме наше Братство. Це має бути надзвичайно виважена, толерантна особа, яку ми уповноважимо опікуватися всім українським контингентом.

– Ваше Преосвященство, вдячний за приділений час. Бажаю вам і Братству успіхів на обраному шляху.

– А я напередодні Великодня бажаю всім військовослужбовцям і членам їхніх сімей Божої благодаті, здоров’я, родинного щастя, миру і злагоди. Любімо одне одного, цінуймо одне одного!

Розмовляв Ігор Махно

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...