Жінка з родини Крушельницьких - „Львівська газета“, 6 квітня

|

У неї вольовий і прискіпливий погляд, на дні якого ховаються бісики іронії. Але два роки тому, коли я звернувся до пані Лариси з проханням про сприяння в копіюванні певних ілюстративних матеріалів, вона виявилася контактною та привітною жінкою, а на прощання подарувала свої спогади. Я прочитав їх залпом.

Лариса Крушельницька – родовита галичанка: гербу “Сас” “по мечу” та “Рогаля” (Левицька) “по кужелю”. Утім, її батько Іван та дід Антін, відомі педагоги, літератори й видавці, зі свого шляхетного походження здебільшого насміхалися. У дитячі літа Лариси вони видавали радянофільські “Нові шляхи” та “Критику”. Однак у 1933 р. часописи припинили існування, а дід вирішив емігрувати на Радянську Україну. Це його, як на 1934р., дивне рішення болить їй і донині. Щоправда, у Харкові вже два роки працювали діти, Володимира та Іван, які стверджували, що там усе нормально, натомість дід щойно вийшов з польської тюрми. Тож 8 травня 1934р. велика родина Антіна Крушельницького разом із дружиною Ярослава Галана Анничкою, меблями з десятикімнатного помешкання на Квітківці (останній будинок по вул. Д. Грицая), псом Льокарно, друкарською машинкою Adler та величезною бібліотекою завантажилася в два товарні вагони на львівському двірці. У Харкові Крушельницькі осіли в комунальних квартирах будинку літераторів “Слово”, а свої розкішні меблі розташували в підвалі. Не важко здогадатися, що за якийсь час усіх їх, за винятком бабці Марії (яка померла власною смертю) та невістки Стефи, заарештували, а згодом вони згинули в нетрях ҐУЛАҐу (втім, як ледве не всі інші мешканці “Слова”). Натомість Ларису врятувала… Пілсудська!

Зауважимо, що еміграцію Крушельницьких до СРСР супроводжувала гучна пропагандистська кампанія в радянській пресі. Так само раптове їхнє зникнення мало великий відгомін, однак цього разу – в пресі антирадянській. Матір Лариси – пані Галина (ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш: у СРСР вона не виїхала лише через хворобу) – отримала листа від вдови naczelnika Paсstwa з повідомленням про готовність допомогти. Пілсудська звернулася з проханням про сприяння до шефа Червоного Хреста СРСР Катерини Пєшкової (вдови Горького). Цей мініатюрний жіночий “інтернаціонал” таки довів справу до сподіваного результату. В останній момент Пєшковій заборонили вивозити Ларису, проте вона, покладаючись на власний авторитет, спритність і волю, все-таки перетнула кордон. Перші слова, які Лариса промовила в Варшаві, були “Не говори на этом языке, мама!”…

Це може видатися дивним, проте найкращим періодом свого життя пані Лариса вважає роки ІІ світової, а особливо 1942-1943, коли вона навчалася в Державній мистецько-промисловій школі з українською мовою викладання й підробляла декоратором в кабаре Будинку української народної творчості (тепер школа-інтернат на вул. Короленка). Молодість є молодість, і що для дівочого серця могли означати всі разом узяті фронти! “Кохання наче грипа, Приходить хтозна-як, Спочатку є гарячка І апетиту брак. А серце так товчеться, як з-за стіни сусід, А в голові верзеться Таке, що навіть встид” (з репертуару кабаре, яким, до речі, керував знаменитий Кос-Анатольський).

Фронти у “Спогадах галичанки” відсутні взагалі. Однак змальовані нею образи й побутові деталі іноді настільки красномовні, що відтворюють ту жахливу епоху, можливо, навіть яскравіше. Ось майор Ляссер, різник за фахом, якому для розваги в його квартиру на Кадетській-Гвардійській приганяють корову, і він розкладає частини її туші на білому роялі (nota bene, саме над майбутнім помешканням Я. Галана). Ось горище монастиря в Констанці (місті страти Яна Гуса), де чешка займається проституцією в присутності інших слов’янських “унтерменшів”. Ось “святковий банкет на мій день народження” – щавлева зупка без солі, зварена мамою у викопаній ямці під час поневірянь в Альпах. А ось колектив відділу археології Інституту суспільних наук АН України (нині – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України), який марширує навколо палацу Потоцьких і співає “Могучая! Никем не победимая!”

Зрештою, після довгих вагань Крушельницькі вирішили повернутися. Перше, що почули в радянській “зоні” – “Сука! Гад! Фашистский шпион!” Усе ж додому готові були повзти. Після акліматизації та певних роздумів над майбутньою професією пані Лариса обрала археологію. Редактор краківського “Часу” граф Людвік Дембіцький якось стверджував: “Археологія була ніби наметом, у якому переховуються під час дощів і морозів”. Приблизно через сто років пані Лариса напише: “Треба було сховатися під “археологічне крильце”, щоб якось перетривати небезпечні роки”. З 1945р. – художник-реставратор Музею українського мистецтва, з 1947р. – Львівського відділу Інституту археології, 1951-1991 рр. – працює в Інституті суспільних наук, кандидат наук із 1973р., з 1991р. – доктор. Із 1991 до 2003р. – директор Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.

П’ятого квітня пані Лариса відсвяткувала свій день народження. Многая літа!

Ігор Чорновол

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...