Тарас Стецьків: “Авторитет потрібно завойовувати” - „Ратуша“, 1 квітня

|

Сьогоднішній наш гість — це, безумовно, цікава та неординарна людина. Політик, який вміє використати свої людські якості у публічній діяльності, однак поза політикою знаходить час для друзів, пива, футболу та багато чого іншого.

— Нам дуже часто доводиться чути такі слова, як “політика”, “політик”, “політична ситуація”… Однак не завжди люди можуть пояснити ці терміни. Що для вас означає слово “політик”?

— Політик — це людина, яка, займаючись своєю діяльністю, містить в себе у голові певну систему цінностей, поглядів на державний устрій, громадські справи. Полі-тик обов’язково має владні амбіції, наміри опанувати ту чи іншу посаду чи здобути конкретний суспільний статус. Не обов’язково при цьому обіймати якусь посаду.

— Чи не означає це, що політик повинен обов’язково прагнути до влади?

— Я би не сказав, що це головне, хоча для багатьох політиків так воно і є. Але якщо подивитися на це збоку, то прагнення до влади, до опанування тих чи інших посад є не лише однією з найнеобхідніших рис, а й невідкладним завданням політика.

— Як щодо авторитету?

— Звичайно, не менше значення для політика має завоювання авторитету. Якщо ти сьогодні маєш неабияку владу, але не маєш авторитету, то в цьому житті ти нічого не важиш. З іншого боку, можна не мати влади, однак бути моральним авторитетом. Тоді твоє слово здатне вивести на вулиці тисячі людей.

— Чи можна здобути авторитет, створивши імідж?

— Авторитет треба завойовувати. Імідж можна створити PR- ходами, або “ходіками”, як їх ще називають. Про людину можна добре писати і взагалі подавати її у вигідних ракурсах, організовувати цій людині хороші вчинки. Однак це лише імідж. Авторитет треба заво-йовувати постійною, наполегливою працею. Якщо тобі вдалося цього досягти, воно залишається з тобою назавжди, в той час як роздутий імідж може легко здутися чи лопнути, як мильна бульбашка. Хоча одне одному не заважає. Навпаки — ідеально, коли людина завойовує авторитет реальною справою і при цьому має добрих технологів, тобто “піарщиків”. Бувають також поодинокі випадки, коли людина, нічого не зробивши в політиці, тим не менше, може надути свій імідж до неймовірних висот та навіть користуватися авторитетом.

— Що допомагає такій людині?

— Часом чималу роль відіграє харизма. Харизматичні нахили, вміння відповідно говорити та поводити себе деколи позитивно сприймаються населенням, а для політиків — електоратом.

— Чи легко сьогодні здобути авторитет в українській політиці?

— Нині це досить важко.

— Однак серед українців є авторитетні політики?

— У нас досить мало таких.

— Все-таки, хто це?

— В Україні є одиниці людей, які своїм життєвим шляхом підтвердили, що вони можуть бути моральними авторитетами. Незаперечним авторитетом для людей був В’ячеслав Чорновіл. Колосальним моральним авторитетом у сфері своєї діяльності є Кардинал Гузар. Серед політиків — це, без жодних сумнівів, Віктор Ющенко, адже людина має відповідну харизму.

— Чи може авторитет дозволити собі помилку?

— Може! І це, як правило, додає йому лише плюсів. У значній степені авторитетом є Іван Степанович Плющ. Хоча, на мою думку, він робив у своєму житті чимало помилок. Головне, що він визнавав свої помилки.

— Чи можна всіх депутатів, які сидять у радах різних рівнів, назвати політиками, якщо в цей момент вони вирішують не полі-тичні, а господарські питання?

— Усе залежить від того, як і з якою метою депутати поставили господарські питання на порядок денний. Якщо питання представляють чиїсь комерційні інтереси, він не є політиком. Якщо депутати вирішують господарську справу з точки зору інтересів суспільства, то вони є хорошими господарниками і політиками. Візьмімо, для прикладу, вирішення проблеми водопостачання і тарифів у Львові. Місцеві депутати постійно вирішують це питання без особистих комерційних інтересів, але відображають інтереси суспільства. Тут депутати Львівської міської ради чинять як політики. А коли мова йде, скажімо, про поділ землі, тут не виключені певні меркантильні міркування. У такому разі політики перетворюються на якихось комерсантів, бізнесовців.

— Вважаєте, політики обов’язково повинні володіти господарськими рисами?

— Не обов’язково. Яскравий приклад політика без господарської риси — Тарас Чорновіл.

— Чи вважаєте себе стовідсотковим політиком?

— Ні, я нормальний чоловік, політика займає лише певну і далеко не вирішальну частину мого життя. Як людина, я маю найрізноманітніші захоплення.

— Удома виявляєте політичні нахили?

— Мені ще вдома цього не вистачало! Ніякий я в хаті не політик. Навпаки, намагаюся у рідних стінах відійти від усього цього і забути про все, що завжди забирає багато часу.

— Хто вдома головний — ви чи дружина?

— Звичайно, я головний, і це однозначно. Можливо, у мене лідерські риси.

— У такій ситуації комфортніше себе почуваєте?

— Я взагалі чуюся комфортно, коли керую процесом і тримаю справи у своїх руках.

— Як ставитеся до домінування жінки над чоловіком? І чи змогли би жити у сім’ї, де все вирішують дружина або теща?

— Не хочу бути категоричним, але до домінування жінки над чоловіком ставлюся більше негативно, ніж позитивно. Я не буду стверджувати, що у кожній сім’ї повинен головувати однозначно має чоловік, тим більше, що люди бувають різні. Водночас, будучи одруженим, я скептично ставлюся до жіночого головування.

— Кажуть, що з роками шлюбного життя стосунки між чоловіком і дружиною суттєво змінюються, переростають у звичку, втрачаючи при цьому романтику. Чи підтверджує це ваш досвід?

— Подружні стосунки можуть переростати у звичку або не переростати у звичку. Звичайно, що через десяток — другий років шлюбного життя почуття подружжя стають не такими гострими, як у перший рік чи у медовий місяць. Це факт. Не вірте нікому, якщо вам скажуть, що романтика залишається назавжди, як у мексиканських серіалах.

— Люди більше не цілуються у трамваях…

— Так. Романтика у 20 років, романтика у 40 років — то є дві різні речі.

— Ви більше не освідчуєтеся дружині у коханні?

— Чесно кажучи, я не пам’ятаю, коли робив це востаннє. Думаю, моя дружина сама все знає. Однак я вважаю, що тут важливі не так дифірамби, як конкретні дії.

— Все-таки, чому люди перестають казати одне одному “кохаю”?

— Версія перша: перестають любити один одного. Другий варіант — почуття справді переростають у звичку. Або ж подружжя вважає за доцільне не говорити про це.

— Що для вас означає слово “кохання”?

— Кохання — це пристрасть та зовнішній потяг до людини, бажання робити все в ім’я коханої. Тобто ця жертовність — глибинна ознака кохання. Глибинність у тому, що ти здатен заради людини на все.

— Дружина стала вашим першим коханням?

— Ні. Я кохав у школі, кохав в університеті. Радше, це почуття просто земної закоханості. В університеті я зустрів і свою дружину.

— Як запропонували їй одружитися?

— Усе було досить буденно, ми довго зустрічалися, і все вийшло само собою. Більше того, ініціатива походила від моєї дружини.

— Чи можете назвати себе щасливим у шлюбі?

— Безперечно. У кожній сім’ї завжди присутні певні проблеми, але загалом я вважаю себе щасливим сім’янином. Моєму синові 16 років, дочці — 15. Син цьогоріч планує вступати, можливо, на економічний факультет.

— Не цікавиться політикою?

— Є певне зацікавлення політологією. Якби син став політиком, я поставився би до цього абсолютно нормально. Вважаю, що люди у такому віці повинні і здатні самостійно робити свій життєвий вибір. І я дарую дітям свободу.

— Чи варто сьогодні молодій людині лізти у політику?

— Чому ні?

— Кажуть, політика — брудна справа і її учасники вічно бовтаються у бруді…

— Політика — це не обов’язково брудна справа. Просто у ній є брудні політики, які і вносять повно бруду у сфери своєї діяльності. Однак поруч з ними є чесні та принципові політики.

— Чи забруднюють політику гроші?

— Гроші та політика — це такі поняття, які, швидше за все, неможливо розмежувати. Адже гроші є вагомим фактором у політиці та у житті загалом. Особливо у такій державі, як Україна, гроші є ключовим інструментом — покупки, нагинання, вирішення тих чи інших проблем та навіть у прийнятті тих чи інших законів. Тому ми можемо все-таки говорити, що політика, особливо українська, значною мірою забруднена, однак це відбувається через її пов’язаність із бізнесом. А тут бруду вистачає… У нашій державі склалася парадоксальна ситуація, коли верхівка влади є надто криміналізована, корумпована і свої правила намагається поширити на все суспільство. Досить важко у політиці втриматися від тих чи інших спокус.

— Що чи хто може це змінити, якщо такий варіант взагалі можливий?

— Дуже багато залежить від першої особи держави. Якщо президент не злочинець і є моральним авторитетом, то нація починає поступово підлаштовуватися під його манеру життя. Так було завжди. Видатні нації завжди славилися своїми видатними вождями. В Англії — це Черчілль, у Франції — де Голль, в Америці — Рузвельт. Вони і закладали основи способу життя нації, а решта поступово дотискалося. У нас же нема яскравого лідера. Отож перший крок до якісної зміни життя — зміна президента.

— Не будемо уточнювати, хто міг би гідно зайняти місце президента. Поговоримо про вас. Як потрапили у політику?

— Коли я зі своїми майбутніми соратниками позакінчували університети, поставали викладачами у школах, то, маючи вже сформовані системи поглядів про незалежну Україну, моментально стали створювати неформальні культурологічні гуртки, які пізніше переросли у політичну діяльність. Так виник Народний рух і так далі.

— Ви прийшли у політику досить молодим. Чи не доводилося відчувати певний комплекс меншовартості?

— Ні! У 24 роки я вже керував людьми, старшими за себе — був головою організаційного відділу крайової організації Руху.

— Хтось із оточуючих не намагався пояснити, мовляв, ти ще дитина і вчися у дяді Васі?

— Я не можу пригадати, щоби хтось намагався ставити мене на місце через мою молодість. Мене могли ставити на місце через мій радикалізм, несамовитість, через те, що полюбляю часто відкривати свого рота відносно багатьох авторитетів.

— Якщо ми вже зачепили радикалізм… Гострі вислови Тараса Стецьківа у політичних колах, на сторінках ЗМІ — вони не приносили вам гіркого досвіду, випадків, коли треба було реально поплатитися за юнацький запал?

— Звичайно, мій радикалізм не завжди був виправданий. Я думав одне, люди вважали по-іншому. Моя суперечка з В’ячеславом Чорноволом 1990 року призвела навіть до того, що мої виборці на зустрічах кричали, що вони мене відкличуть, що я не мав права посягнути на авторитет В’ячеслава Максимовича. Без сумніву, інколи доводилося страждати через те, що я втрачав можливість обіймати ті чи інші посади, оскільки певні люди остерігалися моєї некерованості. Відтоді я дуже багато зрозумів, передусім, те, що не завжди можна відкривати пащеку на певних людей. Якщо ти працюєш у команді, ти повинен визнавати правила цієї команди.

— Про який вчинок шкодуєте найбільше?

— В особистому житті часто доводилося шкодувати, однак сьогодні досить важко виокремити щось важливе. Можливо, це тому, що мені не доводилося робити сер-йозних життєвих помилок. У полі-тиці мені запам’яталися деякі речі, які мені варто було робити, через які доводилося довго потім вигрібати. Створення НДП — це помилка, яку люди не пробачили мені та моєму оточенню. В очах людей робота на провладні сили була сприйнята за зраду. Хоча ми, зі свого боку, намагалися, увійшовши у владні кола, якось змінити її на краще. На жаль, експеримент не вдався, внаслідок чого люди тотально відмовили нам у підтримці, і ми успішно програли вибори.

— Як відпочиваєте від усіх цих проблем?

— У мене є безліч різноманітних захоплень та улюблених занять.

— Наприклад?

— Я фанатичний прихильник футболу і сам у нього граю. Я добре навчився кататися на лижах. Я також граю у більярд. Маю сто друзів, з якими просиджую годинами і ночами за різноманітними суперечками. Коли ми зустрічаємося, можемо випити бочку пива і говорити не про політику, а про дівчат, футбол і таке інше.

Розмовляла Юля БАСЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...