У сиротинці вони працюють мамами... - „Високий замок“, 31 березня

|

У цьому домі завжди тепло, затишно і ясно. Його мешканці – а це 85 дітей віком до трьох років – здавалось би, мають все, що повинні мати діти. Вони доглянуті та нагодовані, у них гарні ліжечка і білосніжна постіль, безліч іграшок… Скрізь ідеальна чистота. У мене було відчуття, що потрапив у зразковий дитячий садочок. Та насправді це „казенний дім“, сиротинець. У мешканців Львівського будинку дитини номер два немає найголовнішого – рідних мам. Це – сироти при живих батьках. Про них кажуть: „державні“ діти…

Головний лікар Будинку дитини (це насамперед медична установа) Мирослава Павлик розповідає, якими шляхами потрапляють до них діти. Найбільше у сиротинці „небажаних“ дітей. Це ті малюки, від яких мами письмово відмовляються одразу після пологів або просто залишають у пологовому будинку. Міліція передає нам немовлят-підкидьків з вулиць, смітників, під’їздів… Деяких батьків – переважно алкоголіків, наркоманів – суди позбавляють батьківських прав. У таких випадках діти переходять під опіку держави. Вісім років тому, коли сюди прийшла працювати Мирослава Андріївна, у цій установі не було жодної дитини від матері-наркоманки. Зараз їх п’ятеро… Нерідко батьки самі приносять сюди дітей. Це ті ситуації, коли у сім’ї, як кажуть, чорна біда. Через борги „відрізали“ газ, світло, немає грошей навіть на хліб… Здають дітей на тимчасове утримання, як у камеру схову. Нерідко „забувають“ забрати їх назад… Таким батькам надсилають листи-нагадування, просять їх хоч зрідка навідувати дітей.

– У перші роки роботи на цій посаді, – розповідає пані Мирослава, – у мене серце краялося від розповідей батьків, які приносили нам дітей. Тепер сприймаю це спокійніше. Пересвідчилася, що часом ці мами говорять неправду, вигадують жахливі історії про свої сімейні трагедії і злиденне життя, аби тільки позбутися дітей, залишити у нас діточок… Та пані Мирослава нікого не осуджує, розуміє, що кожна дитина-сирота – це і вина, і біда батьків… Як писав Лев Толстой, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму…

Мені цікаво було збагнути, чи усвідомлюють ці діточки своє сирітство? „Мабуть, відчувають це підсвідомо, – говорить лікар-педіатр Марія Зав’ялкіна. – А у старшій групі, де дітям по три рочки, наші вихованці при медичному огляді нерідко вигадують собі хворобу, починають кашляти, аби тільки з ними хтось поспілкувався, взяв на руки…“. Я був у кількох групах і зауважив, що няні (зовсім не для „показухи“) беруть малят на руки, як тільки хтось починає плакати. Часом рідні мами скаржаться: „Що то за дитя – з рук не злазить…“. Не буде великим перебільшенням сказати, що няні, вихователі, медсестри, лікарі працюють тут мамами. Люди з черствою душею у сиротинці не затримуються. Ніхто їх не виганяє, самі йдуть, бо відчувають, що не можуть бути мамами чужим дітям…

Чоловік Мирослави Андріївни якось сказав їй спересердя: „Я тебе розрахую з тієї роботи. З „державними“ дітьми ти з ранку до вечора, а наших дітей виховує вулиця…“. Це був жарт, але у кожному жарті лише частинка жарту…

Кажуть, у нашій державі призабули гасло „Усе найкраще – дітям“. Та, як мені видається, бюджетне фінансування цього сиротинця не таке вже й погане, якщо зважити на те, що медицина у цілому фінансується від потреби лише відсотків на тридцять. На утримання однієї дитини протягом доби виділяють 41 гривню. Це – на зарплату, медикаменти, харчування дітей, комунальні послуги. На харчування у середньому – 5 гривень 93 копійки. Хотілося б більше. Але і з цих грошей діти тут протягом цілого року отримують повноцінне харчування, соки, овочі, фрукти, вітаміни… У штаті Будинку дитини – 156 працівників. Це на 85 дітей. Може здатися, що персоналу забагато. Але це не той випадок, коли у семи няньок дитя без ока… Роботи усім вистачає. Догляд за дітьми цілодобовий. У колективі чимало технічних працівників. Адже сиротинець розміщений у трьох старих будинках. Господарка доволі велика – три котельні, пральня, майстерні… Постійно треба щось ремонтувати, латати, фарбувати… Власне утримання, ремонт приміщень – то найбільша гризота головного лікаря. Бо на це у бюджеті не закладено жодної копійки. Уся надія на спонсорів. Деякі спонсори самі знаходять своїх підопічних, інших треба шукати і умовляти. Мирослава Андріївна старається не працювати з тими спонсорами, які свою допомогу наперед обумовлюють появою подяк у газетах. Водночас головний лікар просила згадати тих, хто надає Будинку дитини безкорисливу допомогу. Вокально-хореографічний ансамбль „Веселі черевички“, яким керують Марія та Володимир Чмик, був на гастролях у Франції. Із зароблених коштів виділили гроші на придбання „Таврії“-пікапа для перевезення продуктів. Всеукраїнська асоціація „Ланд“ перерахувала п’ять тисяч гривень для придбання пелюшок, повзунків для немовлят. Товариство з обмеженою відповідальністю „Менс“ уже протягом кількох років перераховує щомісяця Будинку дитини по 500 гривень. Надає сиротинцю допомогу у проведенні ремонтних робіт міжнародний жіночий клуб „Львів-Зонта Замок“, який очолює Люба Янків. Частенько виручають Будинок дитини і постійні шефи – керівники управління міліції на залізничному транспорті та міжнародний благодійний фонд „Ігл Маунтін“.

Знайомство з цією установою викликало подвійні почуття. Розумієш, скільки душі, переживань вкладає цей милосердний колектив у свою працю, і водночас відчуваєш, що батьків, рідну маму ніхто не зможе замінити. Тому і залишав я цей теплий і світлий дім з тягарем на серці…

Борис КОЗЛОВСЬКИЙ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...