“Невже мені знову йти красти?” - „Львівська газета“, 31 березня

Нещодавно я був у справах у монастирі Студитів, що на вулиці Винниченка у Львові. Там звернув увагу на худорлявого юнака, який дуже хотів поспілкуватися з настоятелем монастиря. Познайомилися. Виявилося, що Юрій Cтащук (ім’я та прізвище змінене – “Газета”) двічі перебував у місцях позбавлення волі за крадіжку.

Востаннє він вийшов на волю в січні цього року. Тепер 29-річний Юрко наполегливо шукає роботу, і цей пошук привів його у монастир. Однак у монахів не знайшлося для нього нічого. Що далі? Юрко розповів репортерові “Газети” про своє нелегке життя, ставлячи риторичне запитання: “Невже мені знову йти красти? За що жити?”. І я не мав що йому відповісти…

“Народився я у Львові, – почав молодий чоловік. – Коли мені було 5 років, батьків позбавили батьківських прав через алкоголізм. У мене ще є старший брат Сергій. Ми опинилися в Червоноградському інтернаті. Я закінчив 8 класів, брат також. Потім вступив до училища і став токарем-фрезерувальником. Жив у гуртожитку. Далі – служба в армії – 1,5 року. Після служби опинився без роботи. Потім познайомився з Оленою. Ми жили разом, народилася донька. Прожили 1,5 року, а потім розлучилися, бо її мати надто втручалася в наші відносини. Почалися проблеми. Я був безробітним, хоча іноді десь підробляв”.

Спершу юнак мешкав у гуртожитку, а потім – на квартирі у знайомого.

“Першу крадіжку здійснив саме тоді, коли жив у нього, – пригадує Юрко. – Не хочу уточнювати, що саме я вкрав, але це були речі. Ми з товаришем ці речі продавали. Але я його не видав. Мене затримали поблизу готелю “Львів”. Я був тоді в розшуку. Коли виходив із ресторану, то побачив знайомого в міліцейській формі, який вчився зі мною в училищі. З ним був капітан. Той несподівано схопив мене за руку. “Заберіть руки!” – сказав я. – “Прізвище?” – різко запитав він.

Я назвав своє прізвище, він подивився у блокнот і мовив: “Пішли!”. Мене вивели з готелю, погрузили в “бобик”, привезли в райвідділ і кинули в “клітку”. Потім викликали на допит. Лейтенант запитав, де я був 7 вересня 1999 року. Я вчинив багато крадіжок і не захотів собі “шити” зайву статтю, бо не знав, про що саме йдеться. Тому мовчав. Лейтенант пригрозив “операми”, які з мене все “виб’ють”. Я погодився поговорити з ними”.

Наступного дня Юрко зізнався, що вкрав річ в одній квартирі. Очевидно, ці свідчення в нього дійсно “вибивали”. Випливли й інші крадіжки. Юрко отримав перший термін ув’язнення – 2 роки. Але через 9 місяців він звільнився. Першого разу юнак відбував покарання на “зоні” в Миколаївському районі. Перед тим він побував у Львівському СІЗО.

“Там дуже погано. Під час прийому ретельно перевіряють, – продовжує Юрій Стащук. – Повністю роздягають, перевіряють, чи немає заборонених речей, наприклад наркотиків. Потім – камера, в якій кілька десятків осіб. Декілька днів я не міг змиритися з тим, що знаходжуся в тюрмі. Новачка зустрічають питаннями: “Хто ти по життю?” “Чим живеш?” “Чим дихаєш?” Потім мене перекинули в іншу камеру. Далі – суд і вирок”.

Перший термін хлопчина провів важко. За його словами, загальний режим є досить жорстоким. Ув’язнені поділяються на “ображених”, “мужиків” і “блатних”.

“Якщо коридором проходять “мужики”, то “ображеному” доводиться виструнчитися біля стіни, інакше від кожного з них він діставатиме по голові, – каже Юрко. – “Ображені” мають спеціальні “параші”. Якщо випадково сядеш на “їхню”, зарахують до лав “ображених” і опинишся на “гаремі”. “Ображеному” можна дати закурити, але якщо в нього взяв цигарку і затягнувся, ти – на “гаремі”. Харчування у “зоні” – погане. Антисанітарія, сирість у приміщеннях, туберкульоз, авітаміноз”.

Молодий чоловік звільнився 2000 року. Через віруючих однієї протестантської церкви отримав непогану роботу в ковбасному цеху. Але він там довго не пробув через те, що поставили перед фактом: хочеш мати роботу – ставай членом нашої церкви. Однак Юрко не хотів цього робити, не мав відповідних переконань.

“На волі я пробув 5 місяців і тиждень, – продовжує мій співрозмовник. – Потім приїхав погостювати до батька у волинське село. Там знову скоїв злочин. Це було так. Спочатку ми з батьком добре випили за зустріч – не бачилися роками. Потім я пішов за цигарками. Тоді в мене був такий стан, що не хотілося жити, особливо, коли дізнався, що моя колишня співмешканка Олена “пішла по руках” і стала повією. Мені було все одно, що буде далі. Коли я заліз у чужу хату, також було все одно. Я був п’яний, але не планував цього робити. Не знаю, як це сталося. Був білий день. Я заліз через кватирку, прагнув викрасти зброю та цінні речі. В хату несподівано повернувся син господарки. Мене відвели в будку лісника, викликали міліцію”.

Міліціонери дуже жорстоко повелися тоді із затриманим, його довго лупцювали та копали ногами. Потерпілою виявилася дружина директора лісництва Волинської області. Жінка заявила, що в неї зник ланцюжок. Але Юрко не брав його, і незабаром господиня знайшла свою річ.

І знову тюрма, цього разу в Луцьку. “Там було навіть досить добре, без “мєнтовського бєспрєдєла”, нормальне харчування і народ досить простий і щирий, – каже Юрко. – Я побував у різних камерах. Ми навіть переписувалися з дівчатами з волі, отримували від них “маляви” (листи). А потім знову суд. Спочатку мені хотіли дати 7 років. Щоправда, минув час і вирок зменшили до трьох років і 7 місяців. Був Великдень. Жінка-секретар почастувала мене паскою, свяченими яєчками, ковбаскою. “Тобі, синку, аж через 3 роки їсти наступну паску”, – сказала вона. Я подякував, мені було дуже приємно”.

Потім Юрка перевели у львівську “тридцятку” на вулиці Шевченка, звідки він вийшов на волю у січні цього року. “Відтоді я шукаю роботу, – каже він. – Куди не прийду, всюди відмовляють. Я би хотів влаштуватися “підсобником” на будову. Намагаюся не повідомляти про те, що двічі побував за ґратами. Нині весна, тож маю надію, що десь влаштуюся, хоча б на 15 гривень за день. Сьогодні живу у Львові на квартирі в однієї жінки, за якою два місяці доглядав. Декілька разів мені допомагали харчами. У лютому познайомився зі своєю теперішньою дівчиною Оксаною. З того часу ми тримаємося разом, так легше. Але до 1 квітня мені треба знайти 77 гривень, щоб оплатити комунальні послуги за помешкання, де живу. Коли не знайду, доведеться піти на вулицю. А опинюся на вулиці, знову будуть крадіжки. І знову – тюрма”.

Ситуацію з Юрієм Стащуком прокоментував “Газеті” директор регіонального центру соціальної адаптації Ігор Гнат: “Для таких людей у нас створено службу соціальної адаптації, при якій діє притулок або комуна для одиноких осіб, які повернулися з місць позбавлення волі, – повідомив він. – Ця комуна знаходиться в Бродах. Колишні в’язні отримують в нас житло, триразове харчування, забезпечуємо їх одягом, взуттям, санітарно-гігієнічними засобами, поновлюємо документи та реєструємо за нашою адресою. Притулок знаходиться на місці колишньої військової частини”.

Для мешканців притулку, які не мають професії, створено курси електрогазозварників. У цій комуні є велика господарка, тваринницька ферма, на якій маємо худобу, 8,5 гектарів поля. У притулку діють жорсткі правила – “сухий” закон, себто повна відмова від наркотиків і спиртного, заборона крадіжок та обов’язок працювати на себе. Порушників позбавляють права жити в цій комуні.

“Нині в нашому притулку є 37 осіб, – продовжує пан Гнат. – Вони працюють на господарстві, опановують фах. Як до нас потрапити? На вулиці Франка, 1 у Львові розташоване центральне бюро для оформлення документів. Притулок діє 10 років. За цей час у ньому побували 1000 осіб, яким ми допомогли зіп’ятися на ноги та повернутися до повноцінного життя”.

Богдан Мазур