Видатний сторож минулого - „Молода Галичина“, 25 березня

|

Так назвала Бориса Возницького нащадок графа Миколи Потоцького польський режисер Малгожата Потоцька на недавній презентації у Львові документального фільму про замки „Золотої Підкови“. $4,2 млрд. – таку суму можна було б отримати від аукціону, виставивши колекцію художніх творів, зібраних директором Львівської галереї мистецтв. Цікаво, якою ж є матеріальна винагорода людини, котра впродовж більш як 40 літ повертала і продовжує повертати Україні її духовні цінності?

Володар трьох замків і „Запорожця“

– Борисе Григоровичу, пробачте мою нетактовність, чи є у вас „Мерседес“, триповерхова вілла?

– Та якось… гм… не маю часу на такі речі. Три роки тому подарував мені Куйбіда „Запорожця“, стоїть він тепер у гаражі. А я на службових „Жигулях-четвірці“ їжджу, сам за кермом, без водія. Мені так звичніше. Об’єкти об’їжджаю. Переночувати можу в будь-якому із замків, у кожному моє ліжко стоїть.

– Наче граф! То вам інших маєтків і не треба?

– І справді не треба, – погоджується Борис Возницький. – Мені на бідність гріх скаржитися. Крім зарплатні, отримую пожиттєву стипендію Президента України в розмірі 350 грн. А головне – можу їздити по світу. Як член правління Міжнародної ради музеїв ЮНЕСКО двічі на рік маю право їздити на засідання у Париж.

– А чи їздите?

– Ні, грошей нема.

– Невже маєте робити це власним коштом?!

– Власним або за музейні гроші. Проте мені їх шкода. Але ж можливість є. У принципі!

– То в чому ж полягає найбільше ваше багатство?

– Я дуже щаслива людина, бо маю свободу. Завжди робив те, що хотів, навіть за радянських часів. Був першим мистецтвознавцем у Львові після закінчення Ленінградської академії, і коли впродовж п’яти років робив Олеський замок, ніхто до мене туди не пхався, не заважав, не вказував. Може, й думали собі: „Щось у того Возницького не в порядку з головою, але ж він „совєцький іскуствовєд“, мабуть, йому краще знати“.

– До речі, та „будьоннівська“ кіннота біля Олеська, мабуть, наймудріший компроміс між владою і мистецтвом. Розкажіть її історію.

– Свого часу я мусив показувати в музеї 60% мистецтва радянського періоду і лише 40% – дореволюційного. Але ж Олеськ… Як це зробити, не спотворивши замок? Урешті знайшов вирішення – в арці, куди ніхто не заходив, поставили бюст Леніна і написали лозунг „Слава КПРС!“, але цього виявилося замало. Тоді й звели цих коняк, винісши їх аж за два кілометри від замку. Вочевидь, вагомі розміри композиції задовольнили оті 60%, і мене залишили у спокої. А пам’ятник стоїть досі. Він має художню цінність, навряд чи його демонтують.

Колись ікони нищила ідеологія…

– Покинувши 1946 року Львів, поляки залишили по собі 500 костелів, з яких майже нічого не вивезли, – розповідає Б. Возницький. – У радянські часи лише чотири храми були діючими, а решту 496 перетворили в магазини і склади. Якщо там зберігали зерно – ще півбівди, а коли міндобрива, як це було у с. Прилбичі, звідки родом Андрей Шептицький, то гнили мури і церква перетворювалася на руїни. Страшно сказати, при Хрущові більш аніж 800 церков закрили на Львівщині і стільки ж – на Івано-Франківщині. Коли ми приїздили з експедиціями, то знаходили в кущах Євангелія, ікони, котрі люди не встигли заховати.

– Вас, певна річ, населення сприймало не вельми привітно?

– По-різному бувало. Люди міркували так: „Совєти нищать церкву і вони ж забирають ікону. Та нехай вона краще згорить!“. Крім того, є у східній церкві закон: якщо ікона поневіряється, на неї довгий час не моляться, вона чорніє й осипається, то слід її спалити, пустити за водою або закопати в землю. Бувало, приїздимо в село, а парафіяни руками розводять: „Спізнилися ви. Ми вчора все попалили“. Реставратор Петро Вілінський – син священика, з яким ми їздили в експедиції, переконував: „Треба приїхати вночі, залізти в церкву через вікно і вкрасти. То не гріх, адже ти рятуєш ікону від людей, які її знищать!“.

– То у вашій галереї є й крадені ікони?

– Є, але дуже мало. Ми не крали, бо можна було брати так. Якщо траплявся мудрий голова місцевої ради, якому давали вказівку нищити церковне добро, він відразу телефонував нам і передавав речі до музею.

– А бабусі кидали прокльони услід?

– Було й таке. У селі під Бориславом люди лягали під колеса вантажівки, не пропускаючи її до церкви. Загалом, дуже часто конфлікти відбувалися за знайомим сценарієм: приїздиш, починаєш говорити з людьми. Раптом з’являється якась тітонька і волає: „Люди, схаменіться! То ще наші діди нажили, а ви віддаєте!“. І завжди – чи не в кожному селі – була бабуся, котра могла зіпсувати всю справу.

Бізнес-вандали

– Рятувати ікони було важко, проте сьогодні це робити ще складніше, – веде далі Борис Возницький. – Роки чотири тому Дрогобич попросив повернути назад 20 ікон. Згідно з указом Президента, ми були змушені це зробити (хоча тут є протиріччя із законом про музеї). А за якийсь час дізнаюся, що ті ікони спалили. Проблема, на мій погляд, ось у чому. Коли в 60-ті роки ми їздили з експедиціями по селах, то люди там ще добре пам’ятали видатних художників-іконописців, казали з гордістю: „У нас є Монастирський, Ковжун“. Сучасне ж покоління – виховане на соцреалізмі. Воно не сприймає поствізантійські ікони. Аби гарними яскравими фарбами було намальовано! В одному селі зберігся іконостас XVII століття, так люди найняли художника, аби той домалював „соцреалістичні“ картинки. Навіть посварилася паства через двох художників, наша комісія їздила їх мирити. Та що там парафіяни – наші священики дуже далекі від мистецтва. Мені, наприклад, лист прийшов з Івано-Франківщини (люди спочатку до кардинала Любомира Гузара звернулися, а той до мене їх скерував), у якому селяни скаржилися, що священик наказав перемалювати храм, розписаний Ковжуном. Довелося використовувати службове становище – як член Ради із збереження національної спадщини України при Президентові України я звернувся до голови облдержадміністрації, і пам’ятку культури вдалося врятувати.

З тих речей, котрі ми забрали за радянських часів, не пропала і не зникла з музею жодна! Але тепер царює цілковита безгосподарність: у кожній церкві своя громада, село є власником церкви, і ми не маємо права посягати на їхнє майно. Захотіла громада новий іконостас – продає старий, а на отримані кошти робить замовлення художникові. Отак було в селі біля Жовкви. Священик віддав на реставрацію іконостас у музей релігії, сказавши, що хоче продати його музею (або комусь іншому – немає значення) за $10 тис. Почали реставрувати, побачили, що то XVI століття. Та там одна ікона щонайменше $5 тис. коштує, а їх близько тридцяти! Я бачу, що не можу цього купити для галереї, бо $10 тис. – для нас нереальна сума. Телефоную до Київського музею українського мистецтва. І вони вирішують – продати з музею Росії російські речі, аби викупити своє. Шанс втрачати не можна, адже в Україні не залишилось жодної ікони XV – XVI століття! Коли вже дозвіл із міністерства отримали, священик приходить знову: „Віддайте мій іконостас, бо один київський бізнесмен пропонує за нього $50!“.

– Віддали?

– Ні. Ми зібрали комісію, запросили священиків собору Св. Юра і вирішили: допоки йде реставрація, іконостас залишатиметься у нас. Якою буде його подальша доля – побачимо. А взагалі, мусимо якось стримувати той процес. Дуже добре, що в Українському католицькому університеті та духовних семінаріях почали викладати історію мистецтва. Сподіваюсь, що молоді люди, котрі завтра звідти вийдуть, знатимуть як духовну, так і матеріальну ціну тим речам, котрі потраплять до їхніх рук, і зможуть правильно розпорядитися ними. Хоча тут є зворотна сторона: у людини може з’явитися „грамотність“ іншого ґатунку і вона дивитиметься, що б таке продати подорожче…

Не усвідомлюєм, чим володіємо

– За неповні 13 літ української незалежності пропало більше речей, ніж у радянський період, – веде далі Борис Григорович. – Я говорив з міністром культури Польщі, він запитує: „Як ви гадаєте, скільки ікон затримано торік на нашому кордоні?“ „Триста“, – висловлюю припущення. Насправді – тридцять тисяч! Самі себе грабуємо. Я не за те, щоб усі цінні речі зберігалися в музеях. Нехай вони будуть у селах, у церквах, але залишаються в Україні.

– Борисе Григоровичу, ви розповідали колись, як до вашого музею принесли брюссельські шпалери XIV ст., що „висіли за бабусиним ліжком“. А яку знахідку у своєму житті вважаєте найнесподіванішою?

– Мабуть, це чудодійна ікона Львівської Богоматері, датована 1360 р. Вона пережила страшні лихоліття – пожежу Львова 1527 року, дивом уціліла в середині XVI століття, коли католики палили ікони „іновірців“. Як з’ясувалося згодом, сталося це завдяки тому, що її передали у Вірменську церкву, і 1586-го вірменський художник, вирішивши, що ікона вже стара й нікому непотрібна, її перемалював. Так оселилася вона у Вірменському соборі на довгі роки. Уже в радянські часи священик, якого висилали за Урал, передав її на збереження учительці. Та – своїй учениці. Довгі роки велися марні пошуки Львівської Богоматері, а вона лежала на шафі, припадала порохом. Коли до нас принесли намальовану вірменочку і ми зробили рентгенівське дослідження – очам не повірили. Відкрили – так і є, XIV століття. Так що бувають і такі випадки. До речі, той самий священик передав на збереження разом з іконою Євангеліє XIV століття, але слід тієї книги загубився. Ми шукали, але поки що безрезультатно.

Ірина ЛЬВОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *