У свої 113 Григорій Нестор читає газети без окулярів - „Високий замок“, 25 березня

Найстаріший мешканець України пам’ятає кількадесят пісень, смакує перчену вермішелеву зупу і не шкодує, що досі не одружився… Удвох з фотокореспондентом “Високого Замку” ми завітали до нього додому з твердим наміром вивідати дві таємниці – довголіття і життєлюбства. Побачивши нас, старенький аж засвітився усмішкою. “Дідусь дуже любить гостей”, – пояснила двоюрідна онука вчителька Оксана Доротеївна Савчук…

Доля Григорія Нестора – як чорно-біла вишиванка. Народився у селі Монастир Ярославльського повіту 1891 року у бідній селянській сім’ї. Ні батько, ні мама не вміли читати. Було двоє братів, сестра Катерина. Найкращі спогади – про дитинство. Купався у Сяні, босоніж ходив зарошеними травами, а якщо на вулиці було тепло – спав не у хаті, а на свіжому повітрі. Коли Григорію виповнилося сім років – уся сім’я захворіла на тиф. Діти, на щастя, одужали, а батько помер. Григорій був надто слабенький, аби іти до школи. Тільки через роки закінчив два класи. З ранку до ночі працював. Пас коней, корів, порався по господарству. У 1940 році його разом з родиною виселили з Польщі у Старий Яричів. Дві великі сім’ї тулилися в одній хаті. Не було у що одягнутися, що взути. Усе, що вирощував важкою працею, – пшеницю, ячмінь, овес – забирали на податок, так званий контингент. Їв буряки і траву. “Та трава, котра гарно сивенько цвіте, – каже дідусь, – дуже ситна”. Через те, що не хотів вступати до колгоспу, йому не дозволяли пасти корову – випасав свою худібку потайки, уночі. Сумував за Сяном, за могилами батьків – усе залишилося по той бік кордону…

Григорій Дмитрович – глибоко віруюча людина. Перечитав багато духовної літератури. Ще 13 років тому, у свої сто літ, ходив до церкви (сьогодні дідусь шпацерує переважно по подвір’ю). На утреню, потім на вечірню. Понині дотримується посту й ніколи не переїдає. Вважає, що переїдання ( дідусь каже “обжирство”) – то великий гріх. До їжі Грирогій Дмитрович ніколи не був вибагливий. На запитання, які страви були йому найбільше до душі, відповідає: “Хліб і молоко”. “А нині вже, – додає з сумом, – молоко мені шкодить”. Ще дідусь дуже любить домашній сир зі свіжою картоплею та суп з макаронами, до якого просить всипати багато перцю… Пояснює мені, що у давнину люди готували їсти лишень у неділю – у будні дні не було часу, бо треба було жати, косити, орати… “А коли жилося найкраще?” “За Австро-Угорщини. Тоді можна було скрізь поїхати на заробітки, а продукти були дуже дешеві, особливо крупи: рис варило усе село”.

Григорій Дмитрович ніколи не був одруженим. “А чому?” – “Бо не народилася ще та жінка, яка народила б мені таку дівчину”, – жартує. “А коли вам перестали подобатися дівчата?” “Якщо дівчина гарна і така мудра, що зі мною говорить, то я її і нині люблю. От ви зі мною говорите, і я вас люблю. Бог казав усіх любити” – з почуттям гумору у дідуся усе відмінно. Якось зайшла до них в гості вчителька із сапкою (поспішала на город). Дідусь з нею поспілкувався, заспівав їй пісню та й питає Оксану: “А хто то?” – “Вчителька”. – “От часи пішли – вчитель зі сапкою. За Польщі, за Австрії вчитель був у пошанівку”, – зітхнув Григорій Дмитрович. – “Коли вам було найважче?”. – “Завжди. Але треба було боротися”. Ніколи не переймався дріб’язковими речами. Не уявляє, як люди можуть сваритися, лихословити, пити горілку. Правда, має один гріх – іноді любить собі покришити цигарку і понюхати. Але тим заняттям не зловживає. “Раптом мені з носа кров піде?”. Понад усе боїться злягти і стати тягарем для своїх рідних…

Оксана записує на листочках слова дідусевих пісень. Потім просить старенького наспівати це на касету. “Прийду іноді з роботи втомлена, а дідусь – тут як тут. Щось розкаже, щось з газети прочитає (читає, до слова, без окулярів) – і втома моя минає”.

Галина МИЦЬ