П’ять років без В’ячеслава Чорновола - „Ратуша“, 25 березня

|

Інколи, аби зрозуміти значення тієї чи іншої людини, потрібно хоч трохи прожити без неї. Без присутності її думок і переконань, звершень і помилок, сміху та гніву. Україна вже п’ять років живе без В’ячеслава Чорновола. П’ять далеко не найпростіших років. Дуже мало часу для історії і дуже багато для усвідомлення відсутності людини, чиє ім’я стало символом ренесансу української Незалежності.

Історія окремої людини, як і історія загалом, не терплять умовного часу. Певно, кожному нормальному українцеві зі сумом хочеться помедитувати на теми: яким віршем би сьогодні закривавилося застуджене мордовіями горло Василя Стуса, яку мелодію проспівала би скрипка Володимира Івасюка, яким вироком негідникам вистрелило би перо Мар’яни Чорної, Гії Гонгадзе й Олександра Кривенка. На жаль, відповідь ми можемо шукати лише у своїх помислах. І суть відповіді буде однозначною, хай і позбавленою поетики, мелодики і журналістської в’їдливості. Схоже і з В’ячеславом Максимовичем. Не віриться, що нинішні політики з будь-якого табору ніколи не ставили перед собою запитання: на чиєму боці був би нині покійний В’ячеслав, кому би подавав руку і кого поборював, врешті, як би я особисто залатвлював із ним справи?

Очевидно, В’ячеслав Максимович був непростою людиною. Принаймні це можна прочитати між рядків численних спогадів про нього. Але своїм життям він виборов собі право бути першим серед рівних, бути вимогливим керівником і жорстким політиком. Будучи вічним революціонером у хорошому сенсі цього визначення, В’ячеслав Чорновіл часто залишався наодинці зі своєю революцією, бачачи попереду зраду друзів і відчуваючи за плечима невдячний пересуд натовпу, котрий ще вчора носив його на руках. Воістину революції здійснюють фанатики, а її плодами…

У часи Союзу Чорновіл пережив тюрми і заслання, виживши і не зрадивши своєї мрії. І страшний парадокс: він загинув у державі задля появи якої на карті світу потерпав більшість свого свідомого життя. Можна до безконечності сперечатися, що сталося тієї березневої ночі. Які б аргументи не наводили правоохоронці, звичайні люди у своїй переважній більшості впевнені — фатальний КамАЗ з’явився невипадково. І це перша ознака того, що народ, хай і посмертно, але визнав В’ячеслава Максимовича своїм героєм, своїм, якщо хочете, міфом. Адже тільки герої не мають права помирати у шпиталях чи на хатніх постелях. Герої у міфотворчості практично всіх народів мусять гинути на полі бою. Аби їхні душі піднялися високо до богів і звідти незбагненною енергетичною силою допомагали своїм іще смертним нащадкам.

Ми живемо у прагматичну матеріальну епоху, де місце романтики здебільшого на сторінках пошарпаних томиків Симоненка і Ліни Костенко у руках провінційних старшокласниць. Що вже казати про романтику в політиці, де вона інколи приносить більше шкоди, ніж користі. І тим не менше В’ячеслав Чорновіл умів залишатися романтиком, сповідуючи абсолютно прагматичні принципи новітнього державотворення. Він, як безвусий юнак у свою сусідку по парті, був до безтями романтично закоханий у свою Україну. А всіх, хто вмостив свої вигодовані зади у найроз-кішніших кріслах найпросторіших кабінетів чи вимахував перед очима Коханої червоним шматтям, мабуть, вважав тимчасовими залицяльниками, яких він — сильний і сміливий — рано чи пізно обов’язково віджене від своєї Єдиної.

Роман ОНИШКЕВИЧ

Р.S. Сьогодні у всіх львівських школах відбуваються уроки пам’яті В’ячеслава Чорновола. Тішить, що про нього не забувають, але водночас трохи бентежить. Дуже вже не хочеться, аби у нас з’явився новий Ленін. І дуже вже хочеться, аби ті, хто близько знав В’ячеслава Максимовича, розповіли про нього дітям без відразливого пафосу, а просто як про звичайну людину, котра мала свої думки і переконання, чинила звершення і помилки, гнівалася та сміялася, а головне — про людину, яка вміла самовіддано любити.

Хрещення В’ячеслава Чорновола

Мене не полишає думка, що є щось глибоко символічне в датах народження і смерти Вячеслава Чорновола. Він народився в переддень Різдва Христового, а загинув, коли світ принишк в осмисленні Великого Посту.

Мова зараз не про ці паралелі, але вони наводять на роздуми про духовну сутність людини, про її місію на землі та про необхідність одухотворення кожного нашого кроку, кожного вчинку.

Так, на долі В’ячеслава Чорновола лежала десниця Господня. І він зі всією відкритістю своєї душі слідував за її помахом. Зрештою, був органічно віруючою людиною, позбавленою фанатизму, конфесійної заангажованости, парадности і показухи.

У кожної людини свій шлях до Бога і свій час на осягнення Його. Ця справа дуже особистісна й інтимна. У В’ячеслава вона проявлялася в усвідомленій потребі переживання духовних таїнств. І найперше таїнство — Хрещення.

Українська вчительська родина в час сталінсько-атеїстичного розгулу не мала змоги охрестити свого сина відразу по народженні. Це сталося, коли йому сповнилося 33 роки (знову паралелі).

Після Водохреща потепліло, і 6 лютого 1971 року ми виїхали зі Львова в Карпати. Під вечір підходили до Космача. Небо вкрилося фіолетом і якось дивно спалахувало в заході сонця. В’ячеслав ніс важкий наплечник, бо там ще й був радіоприймач. У Карпатах краще можна було почути, що діється у світі — менше глушило. В одній руці тримав кілька крокусів, що виринули на галявинці, а другою весь час підтримував за руку мене, щоб не посковзнутися на розмоклій дорозі…

З отцем Василем Романюком (пізніше Патріархом України Володимиром) зустрілися біля його хати…

Отець Романюк відчинив церкву, а ми зайшли до пані Пазуні Тротяк, старенької вчительки, відомої просвітительки на Гуцульщині. Там В’ячеслав переодягнувся у вишивану сорочку і ми разом пішли до церкви.

Це було незвичайне дійство. Сутінки освітлювали дві великі свічки на малому престолі посередині церкви. Перед престолом стояв В’ячеслав у тому сяєві в білій вишиваній сорочці. Зосереджений погляд, розпогоджене обличчя… Поруч хресна Мама — пані Пазуня — тримала в руках велику жовту хустку в червоні ружі й зелене листя. Майбутній Патріарх України проводив таїнство Хрещення.

Біля лавиці, в темній стороні церкви, я стояла на колінах і не могла стримати сліз…

Уже було передчуття арешту і навіть більше — реальне усвідомлення його. За кожним кроком стежили. Коло звужувалося. Але В’ячеслав мав здатність абстрагуватися від думок про неминучість ґрат. Умів цінувати кожну мить і вкладати в неї всю повноту буття. Зрештою, любив життя в усіх його проявах.

У таїнстві Хрещення віднайшов духовну опору і Божу ласку в усіх життєвих випробуваннях.

Атена ПАШКО

Тарас Чорновіл: “Я постійно орієнтуюся на батька”

Для мене постать батька є внутрішньо міфологічною, яка, тим не менше, залишилася близькою до реальності. Однак якщо відкинути всю політику, то, на жаль, у мене в пам’яті дуже мало суто людських спогадів про В’ячеслава Чорновола. Адже я його бачив у своєму дитинстві дуже рідко — через те, що тато рідко бував удома. То він перебував десь у робочих поїздках, то ми з мамою не бачили його у зв’язку з тривалими політичними ув’язненнями.

Найяскравіші людські спогади про В’ячеслава Чорновола — це відвідини батька у зонах. Особливо запам’ятався випадок, коли ми з мамою приїхали до тата у вінницьку в’язницю. Під час того, як батько розмовляв з нами — своєю сім’єю, до камери ввірвалися кадебісти й зчинили ґвалт. Цей момент назавжди асоціюється у моїй пам’яті з уривком Грінченкової книги про революціонера-демократа. Саме такі епізоди та інші інциденти найглибше врізалися в пам’ять.

Пам’ятаю також батька в оточенні легендарних тепер людей, яких я малим бачив на вечорах при читанні віршів — це Стус, Драч й інші видатні діячі, з якими став тепер у ряду і мій батько.

Якщо говорити про істинність та яскравість моїх спогадів про В’ячеслава Чорновола, то вони найліпше відображені всередині. Меншу роль у цьому відіграють пам’ятники. Скажімо, біля львівського (коли я проходжу повз нього) у мене не виникає жодних почуттів — насправді монумент зовсім не відобразив мого батька, яким він був. А цей дивний жест рукою… Мені більше подобається монумент В’ячеславові Чорноволу у Золочеві.

Далі сприйняття та спогади про В’ячеслава Чорновола проглядаються у моїй пам’яті через політичну призму. Це спогади більш кон’юнктурні. У цьому разі в мене залишилася пос-тійна орієнтація на батька, я почав дуже часто порівнювати з ним людей, ставити його на місце цих людей — а як би він чинив у цьому разі, що сказав би, як повівся? Через такі порівняння дуже велика кількість людей просто стає для мене огидною. Най-більше мене дратує, коли хтось починає спекулювати іменем мого батька. До мене часто підходили люди зі словами, що знали мого тата дуже добре, підтримували його, і тому я повинен їм у чомусь допомогти. Насправді ж вони або не знали його особисто, або ж могли бути його ворогами. А якщо комусь потрібна від мене допомога, ліпше просто підійти і попросити її, а не спекулювати іменем В’ячеслава Чорновола.

Можна сказати, що я почав орієнтуватися на поставлені та закладені В’ячеславом Чорноволом речі. Хоча у нас кажуть: “Не сотвори собі ідола”, я додав би: “Не сотвори серед живих”. Мрії мого батька були прості та, на диво, елементарні — це нормальна держава, чітка державна структуризація, поділ на чорне і біле та найголовніше, аби у владі не залишилося всієї тієї підлоти, що є у ній зараз. Батькові мрії залишилися тепер і моїми мріями. І дай, Боже, аби колись у нашій державі склалося все так, як було би найкраще для простого люду.

Записала Юля БАСЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...