Андрій Мокроусов: “Україні потрібні насамперед авторські премії, а не видавничі”, „Ратуша“ - 25 березня

Відповідальний редактор і директор видавництва та часопису “Критика” Андрій Мокроусов є одним з експертів акції “Книжка року” (у номінації “Софія”), а також одним із його лауреатів. Як самодостатнє й премійоване видавництво, “Критика” наважується критикувати. У кулуарах видавці часто висловлюють ті чи інші нарікання, але (чи то з боязні зіпсувати стосунки, чи то через так звані етичні міркування) відмовляються їх оприлюднювати. Причому це спостерігаємо і серед переможців, і серед тих, кого нагороди оминули. Хочеться вірити, що організатори “Книжки року” не тримають зла на “неугодних”. Підтвердженням може слугувати факт про те, що цьогоріч серед переможців — видавництво, яке, за чутками, посварилося з “Книжником-review”, і тому їх у цій акції начебто ігнорували.

Специфіка “Книжки року” в тому, що видавництва не роблять зі свого боку проштовхувальних зусиль, тобто не заявляють, що хочуть, аби їх рейтингували, хіба що надають для експертування книжки (тоді як на конкурс Форуму видавців у Львові видавництва самі вибирають, що подати). Тобто відмовитися від експертування — не виходить (маємо свіжий приклад: попри те, що директор львівської “ВНТЛ-Класики” Володимир Дмитерко принципово не подає на конкурси своїх видань (окрім ситуацій, коли дуже наполягає автор), видавництво — серед цьогорічних переможців).

— Пане Андрію, як ви оцінюєте цьогорічну акцію “Книжка року”?

— Досить скептично. Мені здається, що цього року експертна спільнота продемонструвала не найадекватніше уявлення про стан видавничої справи. Меншою мірою це стосується оргкомітету, який намагається чи змушений робити процес, наскільки можливо, прозорим і зрозумілим. Інша річ, що добрі наміри часто-густо псуються через легковажне ставленне до власних засад, до самого процесу рейтингування, до розподілу книжок у номінаціях, добору експертів тощо.

— Чи є вихід зі ситуації?

— Важко сказати. Очевидно, оргкомітет може цілком слушно зауважити, що моя критика не є конструктивною, і сказати: “За-пропонуйте, як можна зробити краще”. Чесно кажучи, не знаю. Але певен, що це вже не таке актуальне питання, бо Україні потрібні насамперед авторські премії, а не видавничі. Поважні, авторитетні, бажано грошові, коли фахівці-критики та фахівці-науковці оцінюють відповідно літературні та наукові тексти. Це зовсім інша модель, ніж “Книжка року” чи конкурс львівського форуму.

Щодо видавничих премій, то тут дуже важко запропонувати якийсь конструктивний вихід, бо, з одного боку, фахове коло експертів має бути колом видавців, які знають усі нюанси книжкової справи і видавничої ситуації. Тоді вони можуть зрозуміти, що от ця книжка, приміром, виглядає не надто презентабельно, але для її видання потрібні певні інтелектуальні чи професійні вкладення, і тому вона заслуговує на щось більше, ніж якесь двадцяте місце. А от та книжка ви-глядає вельми респектабельно, але насправді — це муляж, містифікація. Або навпаки, книжка хороша, але видавництво, яке зазначено на титулі, має опосередкований стосунок до її появи. Саме це мусить знати фахова видавнича спільнота. Однак важко очі-кувати, що вона оцінюватиме книжки за параметром змістовності, фаховості перекладу чи опрацювання наукового апарату тощо. Тоді вийде, що книжку розглядатимуть як суто поліграфічний або суто ринковий продукт, ігноруючи інтелектуальні складники. Себто це — не вихід. З іншого боку, коли до експертизи залучають не видавців, а самих тільки, сказати б, “вільних інтелектуалів”, маємо певну експертну безвідповідальність, яку спостерігаємо і на “Книжці року”, і почасти на львівському форумі. Не знаю, що можна порадити шановному оргкомітетові. Принаймні спробувати самим серйозніше ставитися до власної справи, до добору експертів, до засад їхньої відповідальності тощо. Якщо подивитися в статистику, наведену на сайті “Книжки року”, то можна побачити, що в різних номінаціях є експерти, які дозволяли собі проголосувати за кілька книжок, а решту знехтувати, не поставивши принаймні “одиницю” або навіть “мінус” чи “нуль”, які б цілком недвозначно свідчили про їхнє ставлення до того чи іншого видання. Мало того, є експерти, які взагалі не голосували за жодну книжку. Це елементарне хамство, елементарна неповага до колег-експертів і колег-авторів, себто кричущий вияв цехової несолідарності і некоректності. А водночас — і побоювання чітко засвідчити свою позицію, позитивну або негативну. Щоправда, експерти — це волонтери. Їм ніхто не оплачує їхньої роботи, та й жодного іншого зиску (морального задоволення, піару, навіть відчуття причетності до насправді значущої справи тощо) вони не мають. Ніхто не закликає їх поставитися до цілого процесу голосування як до поважної громадської місії. Ну, приходьте, пийте водичку або чай і швиденько ставте оті бали.

Я спокійно можу говорити про це, адже “Критику”, либонь, ніхто не підозрюватиме у заздрощах чи почутті ображеності. Торік ми отримали Гран-прі, нині — кілька нагород, та й взагалі щороку якусь відзнаку конче діставали. Себто “Критика” завше була серед фаворитів “Книжки року”, але це не спростовує того об’єктивного і прикрого факту, що премія аж надто адекватна тому химерному станові речей, якій панує у видавничій царині, власне, як і в інтелектуальній і загалом у суспільстві.

— Пане Андрію, чи виконують організатори свої обіцянки щодо закупівлі книжок переможців?

— Сподіваюся, що виконують, принаймні виконають нарешті обіцянку щодо переможців “Книжки року-2002”. Я не готовий переконатися, що такі поважні люди можуть не дотримати слова, а надто, якщо йдеться про формальні преміальні зобов’язання. Тим паче, що позаторік, перед парламентськими виборами, все, що мали купити, зокрема й нашого Кінана, — купили. Нині, очевидно, вони теж мають певні проблеми, до яких варто поставитися з розумінням. Хоча мої співчуття були би щирішими, якби всіх обіцянок уже було до-тримано. Але, менше з тим, подивимося. Власне, знову маємо вибори…

— А цього року обіцянка залишається в силі?

— Я до пуття не зрозумів. Принаймні ви-глядає все це не так чітко, як раніше. Наскільки я знаю, організатори пояснюють ситуацію байдужістю суспільства, зокрема бібліотек, для яких ці закупівлі призначено. Цілком можливо, бібліотеки і справді воліють наші книжки діставати задурно, а кошти витрачати на російські видання. З іншого боку, їм же, власне, і пропонують задурно. Невже і так не хочуть? У кожному разі зрозуміло, що коли поважна інституція щось обіцяє, то мусить виконувати. Втім, коли йдеться про якісь непереборні обставини… Що ж, галасу, думаю, ніхто, принаймні “Критика”, зчиняти не буде. Адже зрозуміло, що організатори відтак утрачають дещо дорожче від грошей — репутацію, від якої залежить, зокрема, й успіх самої премії, і цілий сенс їхньої соціалізації.

— На прикладі вашої продукції, наскільки впливають на популярність книжок, на їхній продаж перемоги в конкурсах?

— До певної міри впливають, хоча не аж так суттєво. Власне кажучи, впливає не сам факт перемоги, а медійний, піарний контекст, пов’язаний із нею. Себто якщо про номіновану книжку або переможця відразу починають писати газети, автора чи видавця смикають телебачення чи радіо, виникають новинні сюжети тощо, це, до певної міри, сприяє продажеві. Водночас було б смішно вважати, що ринковому успіхові Андруховичевих “Дванадцяти обручів” бодай якоюсь мірою сприяло друге місце на львівському форумі чи на “Книжці року”. Очевидно, що книжки Андруховича можна незле продавати без жодного піару. Так само, як і, приміром, “Словник жарґонної лексики” Лесі Ставицької. Думаю, більшість книжок “Критики”, які перемагали в цих конкурсах, продавалися б приблизно на тому самому рівні і мали би той самий рівень популярності в межах нашої цільової аудиторії, що й без перемоги. Мабуть, тут дається взнаки специфіка саме книжкової продукції “Критики”. Можливо, у видавців, які орієнтовані на масовішого читача й працюють здебільшого з художньою, а не науковою літературою, ситуація інакша.

— Чи не плануєте ініціювати премії, про які говорили вище — для авторів, а не для видавців?

— Думаємо про це, і вже давно. Але “Критика” ставиться до цього вельми серйозно, тож не вважає за можливе робити рішучий крок, допоки не буде цілком готова. На наш погляд, успіх цієї справи насамперед забезпечує неабияке експертне підґрунтя й детально опрацьована процедура, себто мусимо мати чітку систему критеріїв і так само чітко визначене наперед коло безперечних авторитетів, фахових експертів — і літераторів, і науковців (адже йдеться і про літературну, і про науково-гуманітарну премію). Водночас нам розходиться про досить вагомий фінансовий складник, бо інституція, котра запроваджує хоч яку гучну і блискучу премію, не підкріплюючи її нормальними грошима, радше, тішить своє марнославство або розв’язує якісь рекламно-маркетингові завдання, але аж ніяк не робить суспільно корисну справу. “Правильна” премія має дати змогу лауреатові бодай рік займатися тільки своєю літературною чи науковою діяльністю. Якщо ми наразі не годні цього гарантувати потенційним лауреатам, то ліпше й не починати. Але щойно вирішимо, що готові забезпечити обидва ці складники — і “моральний”, і “матеріальний”, одразу, мабуть, і почнемо. Сподіваюся, це будуть досить цікаві преміальні моделі.

Розмовляла Наталя ДУДКО