Останній відлік-1. Україна мусить змінитися після 31 жовтня, „Ратуша“ - 25 березня

|

“Осень, доживем ли, долетим ли до ответа, что же будет с родиной и с нами?”, — співає бородатий пітерський рокер з українським прізвищем, очевидно, навіть не підозрюючи, що слова його хітової пісні цілком пасують для гімну сучасній ситуації в Україні. Після прийняття Верховною Радою Закону про вибори президента, які, як і вимагав здоровий глузд, заплановано на 31 жовтня поточного року, в Україні розпочався останій відлік до зміни влади. Багатьом політикам і експертам документ не до вподоби, однак, притиснувши руку до серця, треба погодитися: закон — чи не найкращий з того, що за сьогоднішніх розкладів міг прийняти український парламент.

Останнім часом модно проводити епохальні вододіли. Америка вже ніколи не буде такою, як до чорного 11 вересня. Європа змінила обличчя після безпринципних за жорстокістю терактів в Іспанії. Росія розділила новітню історію “Норд-Остом”. Йдучи за такою логікою, Українська держава мусить змінитися вже після 31 жовтня. Як саме — це вже інше питання. А щодо відсутності фатальних терактів, які ставлять риску під епохами, можна сперечатися. Просто наш, український, теракт не чинився за допомогою поясів шахідів, саморобних бомб чи шалених літаків і був розтягнутий у часі. Років так на десять, а якщо бути цілком відвертим, то розпочався він одразу після проголошення Незалежності. І в нашій державі зійшлися на прю не захланна цивілізація Заходу і фанатична ідеологія Сходу, а цинізм — із мораллю, жлобство — з патріотизмом. Але, попри все, український “повзучий” теракт має дуже багато схожого з вибухами насильства на Манхеттені, Близькому Сході чи у Білокам’яній. Це і скалічені долі, і отруєні душі, і, як не страшно у цьому зізнаватися, жертви у прямому розумінні цього слова.

Треба, звичайно, ставити сакраментальне запитання “Хто винен?” І треба відверто зізнатися, що винні передовсім —українці. Найпростіше вказувати пальцем на Президента Кучму, забуваючи при тому, що у президентське крісло він прийшов унаслідок всенародного голосування. І якщо 1999 року можна говорити про адмінресурс, технології і таке інше, то 1994-го все працювало проти Леоніда Другого. Все, крім наших співвітчизників з правого берега Дніпра.

Остання виборча кампанія у парламент “виявила” нових “ворогів”, які вносили дисгармонію у помірковане і цнотливе українське суспільство. Опозиція ліпила образ супостата із російських по-літтехнологів, а влада — із західних фондів і спостерігачів. Могло скластися враження, що то не наші рідні політики виписували собі консультантів із Москви чи освоювали ґрантові гроші американських платників податків. Але нікуди не втечеш від того, що затіяв власноруч. Безпринципність і цинізм “зальотних” піарників абсолютно пасують до моральності вітчизняного політикуму. Як “агурчікі” до “водочкі”. Як округлі сіднички Шарон Стоун до хтивого погляду Майкла Дуґласа.

Чомусь упродовж цілого десятиліття значна частина наших політиків не розуміють (чи не хочуть розуміти), що, брудно знищуючи конкурентів, вони водночас знищують і залишки поваги до себе з боку свого народу. Народу, для якого передбачено два почесні завдання: прийти на виборчі дільниці і проголосувати. Раз на чотири роки — за парламент. Раз на п’ятирічку — за президента. А потім, у власне задоволення, відхаркувати з організму влиту у нього жовч передвиборчих баталій.

Невідомо, чи після 31 жовтня Україна стане моральнішою. Як і невідомо, хто буде командувати парадом найближчими роками. Зрештою, невідомо, скільки триватиме це командування і чи почесне право обирати командира з 2006 року не узурпує Верховна Рада. На сьогодні достеменно можна говорити лише про прізвища двох основних кандидатів на перемогу. Котрий із Вікторів приголубить свою жадану Вікторію — Ющенко чи Янукович?

Перший ішов до нинішнього року повільно, але впевнено, несучи хрест свого морального іміджу під плювками чорного піару, подекуди намагаючись об’єднати необ’єднуване, як от КУН світлої пам’яті Слави Стецько з Ліберальною партією Володимира Щербаня. Другого, попри очевидну наполегливість, полі-тичну жорсткість і імідж “мужика”, радше, можна вважати обранцем долі. Зрештою, його за-слуга бодай у тому, що з усього “матеріалу”, який розглядала Банкова, він виявився найперспективнішим, що засвідчують хоча б перманентно зростаючі рейтинги Віктора Федоровича.

“Гей, хто в лісі, озовися!” — мало не за таким принципом шукали серед представників чинної влади більш-менш харизматичну фігуру, здатну стати гідним спадкоємцем Леоніда Другого. Треба визнати, що таку ситуацію можна було спрогнозувати заздалегідь. При цьому значною мірою її своєю залізною рукою спровокував сам Леонід Данилович. “Пробиваючи” електорат прізвищами Литвин, Кінах, Тігіпко, Радченко, командний пункт із гіркотою змушений був визнавати: народ до перспективи появи на передпрезидентській арені цих кандидатів ставиться абсолютно фригідно. Загалом, у колах, наближених до Банкової, останніми роками яскраві персонажі таки виникали. Однак, маючи достатній особистісний потенціал, вони так і не змогли його належно реалізувати, оскільки для збереження себе як політиків і підприємців змушені були толерувати систему, всіляко підігруючи їй. Систему, де крок уліво — крок управо спричинюють підозру в неблагонадійності і загрожують опалою.

Президент Кучма зарекомендував себе добротним майстром створення ваг і противаг. Але інколи надмірна ретельність підводить і майстра. Час від часу підтримуючи сподні на “молодих” політиках і превентивно б’ючи по голові “старих”, на певному етапі Леонід Данилович догрався. За ним — якщо й не випалена земля, то легіон “розжалуваних” візирів і лани непророслого озимого покоління.

Сьогодні цілком коректно дебатувати стосовно того, хто чи що спроможні найбільше змінити державу після 31 жовтня: Ющенко, Янукович чи політреформа. Почнемо з останнього. Про необхідність реформи першою заговорила опозиція, правоцентристське крило якої до останнього часу мужньо, ”по-матросовському”, захищало чинну конституцію. Намагання ж “пробанкової” більшості обрізати президентські повноваження сприймалося як агонія чинної влади. За принципом — сам не гам й іншому не дам, сиріч, якщо главою держави не судилося стати кандидату від діючої номенклатури, то нехай президент від опозиції приміряє сукню англійської королеви. При цьому як опозиція, так і апологети чинної влади цілком солідарні в одному: незалежно від того, хто стане президентом, з існуючими сьогодні повноваженнями через рік-другий він має всі шанси стати новим Кучмою.

Зрештою, опозиція, насамперед в особі “Нашої України”, зрозуміла, що шансів протистояти у парламенті машині більшості майже нема. Сумні підозри остаточно підтвердилися після того, як у конституційну забаву вдалося втягнути соціалістів із комуністами.

До речі, про комуністів. Саме з їхнім лідером пов’язана одна принципова відмінність цьогорічних виборів від волевиявлення 1999-го. Тоді владі було вкрай вигідно, аби Петро Симоненко, попри всі попередні домовленості з Олександром Морозом, таки пішов на вибори і — мало того — вийшов у другий тур. Цьогоріч участь вождя КПУ у президентських перегонах для влади ви-глядає, радше, небажаною, адже його основний електорат мешкає на сході країни, значною мірою — у Донбасі, і перетинається з потенційним електоратом Віктора Януковича. Тож, знаючи пар-тійну “твердість” Симоненка, з вірогідною часткою ймовірності, можна припустити, що на вибори він не піде.

Зрештою, Компартія вже не перший рік більше скидається не так на політичну партію, народжену у жорстоких умовах російського революційного підпілля, як на зашарілу дівку, цілком позбавлену манер леді. “Кадрять” бідну пастушку всі кому не ліньки, втім, до останнього часу найкраще шарпнутися перед селянкою вдавалося кавалерам з Президентської Адміністрації. А як, питається, чинити бідним комуністам? Старий електорат, якому для повного політичного екстазу вистачало шелесту червоних знамен і гвоздики у петличці Петра Миколайовича, потихенько відходить — згідно із невідворотними законами природи. Покоління ж нове на злегка підретушовану риторику червоних вождів “ведеться” вкрай неохоче.

Утім, детальніше про шанси конкретних політичних сил, як і про деталі та перипетії президент-ських перегонів, ми говоритимемо у наступних числах. Проект “Останній відлік” передбачає серію матеріалів, в яких спробуємо проаналізувати ідеологію, фінансові та технологічні ресурси основних гравців всенародної забави під назвою “Вибори президента”. “Ратуша” також зверне увагу на роль у передвиборчих процесах адмінресурсу, Церкви, засобів масової інформації тощо. “Останій відлік” розпочався.

Роман ОНИШКЕВИЧ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...